Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.

I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може… А може, це справдi диво? Може… Тут я вперше придивився до iкони i побачив… бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.

Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.

Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: «Темна вода во облацех», якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода… Вода… От вона — вода…

«Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, — з жахом подумав я. — I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все…

Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво «крем-брюле». Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить — i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую…

— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!

То був голос… Павлушi.

Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що то менi мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в сiнях у стелi хiд на горище! Як я ранiше не розшолопав! Iз останнiх сил, ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.

Свiтло лiхтарика заслiпило мене, i я нiчого не бачив. Тiльки чув Павлушин голос:

— Давай руку! Давай руку!

Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як її цупко схопила його рука. I лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повiтря одразу цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.

Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку. А я стискав його руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в моєму життi.

Коли я трохи вiдсапався i очi мої звикли до свiтла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не вилiз нiколи Павлуша почав потроху пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час сповзав назад у воду.

— Нiчого, нiчого, зараз… Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи вiд натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води i перевалився, як лантух, на горище.

Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав йому руку на плече i сказав, затинаючись:

— Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець… От вталапався…

— А я бачу, що ти пiрнув… Потiм бачу — тебе нема… Мало чого, думаю… i — на горище. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав — де ти є… А ти тут… Я тебе шукав, знаєш… Думав, щоб разом по човна… Але ти десь…

Я засмiявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засмiявся. Бо нiчого смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав мене! Вiн шукав мене! Чуєте! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з ним назавжди! Та вiн же Павлуша! Павлуша!

Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом вiн сам засмiявся Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.

I хоч мокрi штани i сорочка, противно облiпивши моє тiло, страшенно холодили, менi було так тепло, так хороше, як, здається, нiколи.

Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!

Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобi все: i твою зраду, i твоє малювання, i твої слова образливi для мене, i те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти не дальтонiк… Прощаю! То все не твоя вина. То все тая… ну, не буду! Не буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i не гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о хлопець! I немає для мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та не вмiю. Не цiлуються хлопцi мiж собою, не заведено. То тiльки дорослi друзi-чоловiки цiлуються.

Чи розумiєш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумiєш. Я по смiху твоєму вiдчуваю, по тому, як ти дихаєш навiть. Я ж тебе так знаю, як нiхто в свiтi, як мати рiдна не знає.

Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:

— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пiрнути у вiкно. Це ж загинути — дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона там за iконою могла ховати? Ну, грошi… Ну, облiгацiї трипроцентнi… Та хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дiдько з ними!

Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.