Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
— Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовнiсть… через… чотири хвилини! О другiй чотирнадцять Виконуйте!
Мить — i палатка вже була порожня.
— А тобi секретар райкому просив передати подяку. За iнiцiативу i оперативнiсть. Вiн, виявляється, знає тебе.
Я почервонiв i опустив очi:
— То вiн матiр мою знає, а не мене. Вона — депутат.
Полковник накинув на плечi довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.
З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв — нiякого галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.
У парку заводили машини. Поки ми пiдiйшли, вони вже одна по однiй вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на якому їздив голова i який усi звали «бобик.» Але цей «бобик» був зовсiм новенький, не забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. «Бобик» пiдскочив до нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло троє офiцерiв. Вiльне було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався…
— Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо…
— Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
— А, добре! Добре.
I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.
— Давай за мною!
Я кинувся за ним.
Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:
— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!
Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…
I раптом я згадав, куди i чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. „Тiльки б хтось побачив!..“»
Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на «бобик», що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.
«Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»
Ми вже проминули дот i виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.
«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.
I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.
— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: «Злiзай» — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замiсть «Злiзай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води.
— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
