Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне (читаем книги онлайн .txt) 📗

— О Юре, о Перо! — вихопилося з Івових вуст. — Де ви? Невже потонули? А може, вам пощастило врятуватися на якомусь з отих скелястих островів?..

Він охопив голову долонями. Невимовно тяжко було в нього на серці.

На острів упала ніч, і хлопців пойняла ще більша жура, ще більший розпач.

— Що оце зараз думає моя матуся? — простогнав Франьо. — Моя добра матуся? Усі, певне, гадають, що ми загинули під час шторму.

— А мій батько? — зітхнув Петер. — Я знаю, спочатку він чекав на мене з кийком у руці. А тоді сховав кийка в куток і запалив свічку…

Раптом Івові видалося, ніби він бачить далеко в морі біле вітрило й навіть чує воркотання мотора. Він вибіг на скелю… Але судно знову віддалялося. Видно було, як на ньому згортають вітрила, бо вітер подужчав. Мотор стих, і вітрильник знову зник за одним із скелястих островів.

Притулившись одне до одного, хлопці полягали під скелею. Ніч була тиха й тепла, але вони довго не могли поснути. Серед ночі Іво зненацька прокинувся, йому здалося, ніби він знову чує глухе гуркотіння мотора. Іво схопився на рівні ноги й вибіг на берег. Стояла ясна ніч, і він виразно бачив обриси великого вітрильника, що без жодного вогника підійшов упритул до острова й прямував тепер до його північного узбережжя.

Іво вибрався на верхівку скелі, звідки добре було видно, як вітрильник зупинився якраз навпроти входу до печери з боку моря, як матроси спустили на воду наладнованого до краю човна й той, маневруючи поміж рифами, поплив до берега. Четверо моряків підігнали його до обмілини і заходилися переносити тяжкий вантаж до печери. Чотири рази човен підходив до берега й повертався назад. Потім його підняли, загуркотів мотор, і вітрильник незабаром зник з очей.

Замислений, повернувся Іво на берег. Спати він уже не міг. Найрозмаїтіші плани снувалися в його голові, — хлопець передчував, що їхня дальша доля так чи так, а буде пов'язана з оцими пачкарями. Пачкарі вивозять морем із сусідніх країн заборонені товари й мають з того небезпечного ремества чималий зиск. Від дорослих Іво чував, з яким риском пов'язана та справа, але, дарма що багато хто з пачкарів життям платив за той протизаконний зарібок, знаходилися нові й нові авантурники, ласі до великих зисків.

Коли хлопці прокинулися, Іво виклав їм свій план.

— Спочатку ми висадимо в повітря обидві скелі, щоб спустити «Чайку» на воду, а тоді хутенько до печери! Перетягнемо звідти скрині, відвеземо вантаж до міста й передамо властям. І одержимо велику винагороду!

Цю пропозицію всі зустріли захоплено. Кожному хотілося якшвидше знову сісти на «Чайку» й рушити додому! Додому! Додому!

Хлопці насипали перед «Чайкою» величезну купу дрібного каміння, аби не пошкодило її вибухом. У розколину скелі Іво напхав пороху. Бікфордів шнур замінила шворка, вмочена в олію з ліхтаря. З цією технікою Іво гаразд познайомився за часу праці в каменоломні. Коли хлопці поховалися в безпечному місці, він підпалив шворку й відбіг за скелю. Повільно повз пломінчик проолієною шворкою. Нараз загуркотів вибух, і скеля розвалилася на безліч уламків. Так само вчинили й з другою. Путь «Чайці» було відкрито. Тепер черга за нею! Друзі пробрали від уламків доріжку до води й заходилися коло «Чайки». Вони штовхали її, штовхали щосили, аж очі їм рогом лізли, і «Чайка» зрушила! Ще трохи, ще трішечки, нарешті, останнє зусилля — і «Чайка» вмочила носа у хвилі!

Гей, то було веселощів! Хлопці прихапцем знесли все своє майно на баркас, підняли вгору саморобне вітрило, яке, дарма що було латане-перелатане, одразу ж виповнилося вітром. Певна річ, це вітрило було набагато менше за попереднє, й керувати ним було важче. Море лежало гладеньке, мов люстро, ранкове сонце щойно починало припікати. Поволі, не хапаючись, вони обійшли на «Чайці» острів. Десь опівдні кинули якір проти печери. Міхаел виліз на кам'яний ріг, щоб учасно попередити про пачкарський вітрильник, коли той з'явиться, а Іво й Франьо завели баркас у вузеньку затоку, вискочили на обмілину й побрели до печери.

Щойно заходилися вони навантажувати «Чайку», як прилетів задиханий Міхаел, який чатував на кам'янім розі над затокою, й закричав:

— Двощогловий вітрильник! Білі вітрила!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Це був моторний вітрильник «Метеор», який перевозив південні овочі з Італії до Спліта. [6] Вітру зараз не було, й потужний мотор швидко гонив вітрильник по хвилях.

Тої бурхливої ночі, коли «Чайку» викинуло на скелі, «Метеор» саме відходив од печери. Шторм виявився на руку команді вітрильника, яка складалася з чотирьох чоловік. Справа в тім, що хоч офіційно «Метеор» перевозив овочі, насправді то був контрабандистський корабель, і всі чотири моряки на ньому були досвідчені пачкарі, з тих, яким усе байдуже.

До трюму «Метеора», величенького й чепурного двощоглового корабля, вміщалося понад вісім вагонів вантажу. Дві каюти під палубою правили за мешкання команді під час плавби. Щоразу, повертаючись із Італії, «Метеор» заходив на ці острови, команда переправляла до печери контрабандні товари, н корабель ішов далі до Спліта, немов звичайне торговельне судно. В місті пачкарі сповіщали своїх спільників, і ті на маленьких рибальських човнах розвозили й спродували товари з печери геть по всім узбережжі.

Вітрильник наближався до острова, й усі чотири матроси пильно вдивлялися в прибережні скелі. Дебелий, мускулястий безбородий чолов'яга водив далекоглядною трубою на всі боки. Біля мотора сидів одноокий чоловік з величезним шрамом на чолі, решта двоє сиділи на палубі й безтурботно балакали собі. Чоловік зі шрамом приступив до них і спитався:

— А що там поробляють унизу наші хлопчаки?

— Та бодай би їх дідько взяв! — злісно відказав один з матросів. — Ще тільки цієї халепи нам бракувало! Ти там добре їх замкнув? Ще повилазять нагору.

— Не турбуйся, — відповів другий. — Вони так виснажилися вчора, що, либонь, сплять і досі. Одне мене непокоїть; що то вони торочили про якусь «Чайку» та про друзів? І взагалі це якась до біса заплутана історія.

Раптом безбородий моряк одсахнувся від борту, його обличчя спотворила нестримна лють, і він загорлав:

— А сто чортів! Вітрило коло печери!

— Ти диви, справді! — байдуже завважив чоловік зі шрамом. — Мабуть, то наші! — Але тої ж миті він зблід, бо згадав, що баркас їхніх спільників, які приходили сюди по товар, набагато більший і має червоні вітрила.

— Зрада! — вигукнув безбородий, кинувся в каюту й вибіг звідти з рушницею.

— Стривай! — закричав моторист. — Таж там не видно жодної живої душі.

Стерновий повернув корабель, ніби вони збиралися плисти повз острів. Безбородий з далекоглядною трубою перебіг на корму й звідти стежив за берегом. Ось він уздрів двох хлопців, то були Іво й Франьо, які саме вискочили з печери, почувши від Міхаела про корабель. Іво відразу впізнав той вітрильник по двох щоглах і широкому корпусу. Так, це з нього вночі розвантажували контрабанду!

Нараз чоловік зі шрамом вигукнув:

— Таж там самі дітлахи! Ну й діла! Може, це ті самі шибеники, про яких нам торочили оті хлопчиська, коли ми їх витягли з води! Ану давай до берега! Зараз ми їх переловимо, як тих зайців!

І він наказав повернути корабель до острова.

Хлопці, охоплені жахом, забилися назад у печеру. Вони бігали в темряві, наштовхуючись одне на одного, намагалися видряпатись по прямовисних стінах нагору, чалапкотіли босими ногами по воді, марно шукаючи якусь криївку. Навіть Іво розгубився й не знав, що їм робити: вони попалися, наче миші до пастки. І перше ніж хлопці устигли прийти до тями, коло входу до печери стали троє озброєних чоловіків. У напівтемряві вони схожі були на справжніх піратів. Безбородий націлився на них рушницею й заревів: