Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки «водяника».
Розмовляли на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити і з цікавістю прислухатися до того, про що розповідали діти, сусіди вчителя.
Камо витяг з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.
– А ось в цьому басейні реве наш вішап, – сказав Армен, показуючи знімок, на якому було видно фламінго, пелікана, що підкидав дзьобом рибу, і плавуче гніздо.
– Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? – запитав учитель, розглядаючи карту.
– Ось те, що ми бачили, – відповів Камо і дістав збільшений знімок з «портретом вішапа».
– На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, – втрутився Грикор. – Чи не так, Камо?
– Так, – кивнув головою Камо.
На знімку не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили на озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то на них це справило таке сильне враження. Може й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата. На знімку, що лежав на столі, було видно лише світлу невисоку опуклість.
Учитель уважно вивчав знімок.
– Ви переконані, – запитав він, – що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням водяника?
– Я стояв з апаратом в руках, – сказав Камо – коли вода враз вирвалася нагору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме і почулося ревіння і вода захвилювалась і почала розходитись колами.
– Наче подув хто знизу? – запитав один дід. – Ну, значить, правда, коли говорять – вішап. Сидить на дні і дме.
– А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підніметься? – промовив інший дід.
– Та що там білий буйвол! – заперечив перший. – Де йому так воду підкинути! Йому не під силу Звичайно, це вішап.
– Спробуй-но влізь під воду і дми. Хіба вода не забулькає, бульбашок не пустить?
Наївні зауваження старих викликали у всіх посмішки. Наче з глибини віків долинали ці голоси – такі вони були чужі нам.
В самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.
Витягуючи руків’я кинджала, що заплуталось у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:
– Так ось він який, наш вішап!… Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?
– А чому у нього повинні бути роги? – здивувався Армен.
– Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… А мені звідки знати, – невпевнено говорив дід. – Серце лева у мого внука! – просяявши, додав він і поправна на грудях медалі. – Хто, крім мого внука, наважився б з дева знімок зробити? Чий він внук? – І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх поглядом.
Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалось, нічого не чув.
– Це все дурниці, – сказав він нарешті, – ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається на озері, звичайно, дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?
– Ні, ніякого запаху ми не відчули, – відповів Камо. – Тільки нас наче вітром обдало.
– Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати до Академії наук. Знімок надішлемо і попросимо спорядити експедицію – дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєць зібрали? – звернувся вчитель до Камо. – Навіщо ж ви руйнуєте гнізда водяних птиць?
– Ми не руйнуємо гнізд, – відповів ображено Камо. – Ми ферму влаштовуємо.
– Яку ферму? Навіщо?
Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен:
– Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.
– Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? – допитувався Арам Михайлович Акопян.
– Та чого це ти присікався до дітей? – втрутився дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал. – Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску: дика птиця, а більша за свійську. Змішай із свійською – і вся порода стане крупніша, і холод витримає, і поживу легше знаходитиме.
– Так що ж ти пропонуєш? – поглядаючи на Камо, запитав учитель.
Камо благально подивився на Армена. «Допоможи умовити», – здавалося, говорив його погляд.
– Знаєте що, Араме Михайловичу, – несміливо почав Армен, – я прочитав у одній книзі, що на світі є сімдесят вісім видів диких качок. Скільки ж з них приручено? Здається, лише крижні. А от дідусь говорить, що серед диких качок багато дуже хороших порід. Вірно, дідусю?
Дід Асатур ствердно кивнув головою. Армен, підбадьорившись, вів далі:
– Ось, наприклад, червона качка – вона і гарна, і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?
– Арам-джан, хлопці хорошу справу почали, – поспішив хлопцям на допомогу старий мисливець. – Ось вони яйця чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?… У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати – і в плов…
Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:
– А хіба з чорною водяною куркою плов гірший? Минулої осені я вбив одну палицею. І сама підсмажилася на своєму жиру, і на картоплю вистачило та ще й залишилося з добру склянку: така жирнюща була птиця! А не гірша за свійську курку.
Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості.
Арам Михайлович Акопян, як викладач природознавства, звичайно, знав, що людина домоглася великих успіхів протягом віків у справі розведення свійської птиці. Але знав він також і те, що в жорстокій боротьбі за існування дикі птахи виробили в собі багато цінних властивостей, наприклад, здатність вдовольнятися в тяжкі часи незначною кількістю корму, стійкістю до холоду…
– Гаразд, – погодився він нарешті, – з деяких властивостей диких птахів, звичайно, слід скористатися. Пух дикої гуски, наприклад, чудовий – м’який і ніжний. Навіть пір’я дикої гуски цінується дорожче, ніж пір’я свійської.
– Ну, стає на наш бік! – прошепотів Камо на вухо Арменові.
– Приручення диких птахів і виведення нового виду – справа велика, серйозна. Але цим займаються наукові станції, – поволі вів учитель далі. – А вам це не під силу…
Відповідь учителя вразила дітей.
Відчуваючи, що початій справі загрожує провал, Асмік схвильовано смикнула за рукав свою матір, яка щойно прийшла і уважно прислухалася до розмови.
– Мамо, ти ж говорила, що у бабусиному селі багато диких качок вдома виводять. Скоріше скажи про це, мамо!… Швидше скажи!
Мати Асмік, Анаїд, жінка скромна і несмілива, почала:
– Та це ж звичайна справа… Тут можна і без уміння обійтися.
– Ану, вийди наперед, Анаїд! – сказав дід Асатур. – Розкажи нам, як ти диких птахів приручаєш. Розкажи, послухаємо.
– Що ж вам розповісти? – зашарілась Анаїд. – Підсипаємо квочок яйцями диких птахів і виводимо… Самі знаєте, мене у Лчаван віддали заміж з того села, що за озером, з Гомадзора. Там – недалеко з озера витікає Зангу. Біля нашого села річка виходила з берегів і розливалась. В роки мого дитинства там було велике болото. А тепер все по-іншому: Зангу забрали в тунель, болото висохло, очерети вигоріли…
– Ти, Анаїд, нам про птахів розкажи, – перебив її дід Асатур, – про Зангу ми все знаємо.
– Так от, – вела далі Анаїд, – я ж і кажу, що коли я була дівчинкою, у нас тоді був великий очерет. Щовесни до нас зграями прилітали і гніздилися в очеретах перед нашим будинком різні птахи. А ми збирали яйця і дома у себе квочок підсипали, пташенят виводили. Бувало, що й пташенят ловили, і вони зростали у нас дома. На кожному подвір’ї у нас бігали дикі качки і гуси.
– Виходить, що приручати диких птахів можна? Це не вигадка? – запитав Арам Михайлович.
– Та яка ж це вигадка!… Ми просто підсипемо квочку – вона і виведе пташенят. Вилупляться, розплющать очі, курей побачать, людей… Бачать, що курчата не бояться людини, то пташенята і самі не втікають, ходять за квочкою, їдять прямо з рук, отак і стають свійськими.
