Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детские » Детские остросюжетные » Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗. Жанр: Детские остросюжетные. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Неподалік на пагорбі побачили стовп з дошкою, на якій німецькою й українською мовами було написано: «Увага! Заборонена зона! Прохід на острів суворо заборонений! За порушення наказу — розстріл!»

Дід Захарко, мружачись, дивився на дошку й питав:

— Що воно там написано, га?

— Тікати треба, — відповів Вовка, — бо буде нам каюк!

— Отак і написано, що буде нам каюк? А за що ж це?

— Тікаймо, діду, — тривожно сказав Юрко, — тут фашисти отаборилися, всіх, хто сюди поткнеться, погрожують постріляти!

— Тепер ясно… — захитав головою дід.

Човен швидко відчалив від острова, пірнув у зелені очерети, сховався у вузенькій, зарослій білими ліліями стариці.

Дід Захарко зняв з голови шапку, витер нею спітніле обличчя:

— Пропав острів! А трави на ньому було море! Доведеться нам далі, хлопці, паняти! Подамося тепер на Бобрів! Там теж є зілля. Тільки спершу завернемо на Круглик.

Круглик — невеликий острівець, оточений двома глибокими старицями. На ньому росло з десяток старих дуплистих верб, а на мілині під берегом водилися раки.

Човен швидко віддалявся від Дорошевого острова — і Юрко полегшено зітхнув. Ніколи не сподівався він, що німці доберуться до цих загублених у зелених плавнях безлюдних островів. І трави пожухли… Чого? Мабуть, чимось затруїли землю. Навіщо? І чому там заборонена зона? Добре, що не нарвалися на фашистів. А може, й на Круглик потикатися небезпечно? Треба бути обережним…

— А чи не краще повернутися додому, діду? — спитав Юрко.

— Так зілля ж треба! Оксана дуже просила, сам знаєш. Давай так зробимо: як підпливем до Чорного лісу, ти або Вовка полізете на вербу і подивитеся, як там на Круглику. Є на острові німець — попливемо далі.

Човен пристав до берега біля Чорного лісу. Вовка видерся на верхів'я високої верби, оглянув острів, що купався в зелених травах, верби мерехтіли молодим зеленим листям.

— Тут нема нікого! — сказав Юрко.

— От і добре, — зрадів дід Захарко.

— У цій стариці, навпроти острова, затоплено катер, — сказав Юрко.

— Вигадуєш! — засумнівався Вовка.

— Я не вигадую, тільки пошукати треба.

Вовка шубовснув у воду, виплив на глибінь, пірнув. Юрко — слідом за ним і поплив під водою, уважно оглядаючи дно, — катера не було. Мабуть, вигадав Гончар, бо навіщо заходити катеру в ці стариці?..

Вийшов на берег, оглянувся. Вовки не побачив. Невже він і досі досліджує дно річки? За хвилину той виринув і, важко дихаючи, сказав:

— Там катер!

— Де?

— Проти отієї розлогої верби, я точно запримітив. Пам'ятаєш, перед війною ходив по Прип'яті. Так він тепер на дні стариці затоплений. Збоку пробоїна така, як двері, а всередині якісь ящики… На кормі кулемет. А більше нічого я не встиг роздивитися. Давай разом пірнемо…

Пірнули. На піщаному дні стояв катер. Років два тому на цьому катері Юрко разом з татком та матір'ю їздили в Київ. Капітан виявився татковим знайомим. Юрко стояв неподалік стернового колеса і захоплено спостерігав, як капітан упевнено веде катер по широкій Прип'яті. Той, помітивши хлопця, спитав тата:

— Твій козак?

— Мій.

— Видно.

Він підкликав до себе Юрка, сказав:

— Працюй, хлопче, поведи катер, а я трохи відпочину і подивлюся, на що ти здатний. Бери, бери — не бійся!

Юрко несміливо взявся руками за рульове колесо, глянув на капітана, ніби питав, куди кермувати. Хлопець розумів, що капітан не стомився, а просто вирішив зробити йому приємність.

— Молодець, — усміхнувся капітан, — добре ведеш, а тепер давай я попрацюю, бо під цим берегом є мілина: щоб ми з тобою не сіли на неї — тоді доведеться довго відпочивати. Кінчай сім класів і приходь до нас у пароплавство. Вивчишся і будеш капітаном. Я тобі передам своє судно. Воно хоч і бувало в бувальцях, а ще не один рік плаватиме по нашій Прип'яті…

Тепер катер з розтрощеним боком стояв, зарившися носом у дно стариці, а навколо нього снували зграйки дрібних рибок. Від катера тягнувся товстий металевий трос і зникав у каламутній воді. Мабуть, тягнув баржу і потонув. Вовка підплив до пробоїни, заглянув у неї, піднявся до капітанської рубки. На підлозі під колесом побачив людський кістяк. На кормі стояв кулемет з піднятим угору стволом, од нього звисала кулеметна стрічка.

Хлопці спливли на поверхню. Над Прип'яттю світило яскраве сонце, його проміння приємно лоскотало охололу шкіру.

— Бачив? — запитав Юрко.

— Ага…

— А в рубці кістяк; мабуть, капітан катера. Пам'ятаєш його? Федором звали. Любив хлопців на катері катати. Колись до нас приходив…

— А може, то й не капітан…

— Він! Я пам'ятаю, як він розповідав, що капітан завжди останнім мусить залишати свій корабель, коли тому загрожує загибель. У нього дружина в Києві залишилася і четверо дітей.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю! Він обіцяв до нас у гості з усією родиною приїхати на літо…

До Бобрового острова веде з десяток рукавів, тільки не кожним можна добиратися до нього. Позаминулого літа в плавнях знімали фільм «Мауглі», то Юрко був провідником і на своєму човні возив режисера оглядати острівці та зарості очеретів.

— Сюди правуй, ліворуч, — вивів Юрка з задуми голос діда Захарка — Ще трохи погребемо, а там і до Бобрового недалеко.

Юрко й сам знає, що недалеко, бо він серед цих рукавів та острівців — як дома. Цей острів ще до війни був оголошений заповідником, і на ньому поселився лісник Микола Петрович Яцько. Син лісника, Павло, вчився у восьмому класі і квартирував у Вовки.

Хоча Павло й був на два роки старший за Юрка та Вовку, він заприятелював з хлопцями, часто грав з ними в шахи, переповідав прочитані книжки. А читав він багато. Бібліотекарка, яка працювала в сільській бібліотеці, помітивши у вікно юнака, занепокоєно говорила:

— «Професор» іде! А в мене для нього нема ніякої новинки! Всі книжки в бібліотеці перечитав.

Павло Яцько приходив до Юрка, брав книги, читав. По суботах, коли закінчувалися заняття в школі, сідав у човен і рушав на Бобровий острів провідати рідних. Хлопці часто супроводжували Павла. Його батько завжди був радий гостям.

— Молодці, що приїхали, — задоволено промовляв він, — от підемо до бобрів, побачите, який будинок вони спорудили. Там таке будівництво розпочали, що просто диво! От майстри так майстри!

Павлова мати, тітка Варка, незлобливо гримала на чоловіка:

— Носиться мій чоловік із своїми бобрами!.. Он син приїхав, гості, а він — про бобрів… Усе це Костянтин Сергійович винен.

— А спостерігати за бобрами дуже цікаво… — виправдовувався лісник. — От хоча б учора…

— Учора було, та загуло, — перебивала чоловіка тітка Варка, — а ти про сьогоднішнє думай, гостей до хати запрошуй.

І до хлопців:

— Як почне мій Микола про бобрів говорити, то лишитеся і без обіду, і без вечері. Ось приїде Костянтин Сергійович, то вже тоді, чоловіче, відведеш душу, наговоришся про своїх бобрів досхочу.

Юрко знає, що Костянтин Сергійович, професор з Ленінграда, уже літній чоловік, може годинами непорушно сидіти на березі і спостерігати за бобрами.

Біля озера росла стара товстелезна верба. Лісник запевняв, що їй не менш як триста років. Якось у вербу вдарила блискавка і вогонь випалив серцевину. Лісник влаштував під тією вербою «кабінет» професора. Запам'яталася Юркові нічна мандрівка. Ніч видалася такою ясною, що кожна гілочка, кожна травинка здавалися политі живим сріблом.

Попереду йшов лісник, за ним професор, а далі хлопці. Лісник розповідав:

— Мій дід лісникував тут, потім батько, а тепер я тут господарюю. Попрацюю ще років з двадцять, а там передам ліс Павлові, хай він бобрів доглядає. Я їх як людей шаную. Колись, розповідав мені дід Микита, на острові було багато бобрів. На багатьох озерцях їхні хатки стояли. А потім пан Хоткевич як заходився полювати — відстрілював їх нещадно, бо усьому своєму сімейству захотів пошити боброві шуби. З того часу вони й перевелися. А тепер, дякуючи вам, Костянтине Сергійовичу, знову прижилися вони в цих місцях, греблю збудували, ще й ремонтують кожного року.

Перейти на страницу:

Лысенко Василий Александрович читать все книги автора по порядку

Лысенко Василий Александрович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Наказ лейтенанта Вершини отзывы

Отзывы читателей о книге Наказ лейтенанта Вершини, автор: Лысенко Василий Александрович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*