Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Війна, Василю Івановичу, — переконував Іван, — напали фашисти, як бандити, на світанку, без оголошення війни! Молотов по радіо виступав, говорив про тяжкі бої, казав, що фашистська авіація бомбила наші міста, вчинено наліт на Київ. Ну, бувайте, мене біля порома хлопці чекають, йдемо добровольцями на фронт.
На сільському майдані юрмилися люди. Схвильовані, збентежені, розгублені. До Юркового тата підійшов Максим Середа.
— Знову, іроди, посунули на нашу землю, — сказав обурено. — Тут такий урожай виростили, а фашисту війну давай. За дітей страшно. Мій старший у Бресті служить, на самому кордоні… Сказано, перший удар прикордонники на себе прийняли. Знову війна на нашій землі…
— Може, ще втихомириться, — непевним голосом почав тато, — у нас же пакт про ненапад…
— Який там пакт, — махнув рукою Середа. — У фашиста все одно, що в скаженого вовка, одне на умі. Доведеться нам, Василю, знову сідлати бойових коней, пре німець, як чорна хмара! Зненацька напали, як ті злодії, серед ночі. І треба спинити цю страшну силу.
— Чи не перебільшуєш, Максиме? — з тривогою заперечив батько. — Червона Армія одразу дасть відсіч фашисту! Скільки вже ми інтервентів розгромили, і цих осилимо!
— Звісно, осилимо, — погодився Середа, — тут у мене сумніву нема. Але якою ціною, — задумливо мовив він, — дістанеться нам перемога над фашистами, не знаю. Послухав я виступ товариша Молотова і зрозумів, що не на один день заварилася ця каша… І все про Олексія думаю, як він там… Може, вже й живого немає… Будь вона проклята, ця війна, разом з фашистами!..
Звістка про війну не злякала Юрка. Він дивився на розгублених чоловіків, переляканих жінок, — і не міг збагнути, чого вони так хвилюються та переживають. Напали фашисти, ну й що? Наша Червона Армія скоро розгромить ворогів, і знову настане мир. Юрко хоч зараз згоден іти на фронт, лише б йому не відмовили. Подумки Юрко вже був разом з прикордонниками, з червоноармійцями, котрі зараз там, на кордоні, відбивали атаки фашистів. Він уявляв, як на нашу землю повзуть гітлерівці в круглих, приплюснутих зелених касках, повзуть, як вужі, тримаючи в руках зброю. А наші кулеметники нещадним вогнем косять їх, як бур'ян.
— Київ бомбили, — знову стривожено озвався Середа, — є вбиті й поранені, завдано шкоди заводам, житловим будинкам. Фашисти й через наше село пролітали, на світанку хвиля за хвилею йшли ворожі літаки.
І тільки зараз до Юркової свідомості дійшло, що всі оті літаки, які збудили його своїм незвичним гудінням і хмарою подалися на схід, були фашистські бомбардувальники. Вони летіли на наші міста, несли смерть і руїну. Як же їм вдалося перелетіти через наш кордон? Чому їх не зупинили наші винищувачі, зенітки? «Як же це так? — занепокоєно розмірковував Юрко. — Ворожі літаки зуміли долетіти до Києва? Де їхні аеродроми, а де Київ? Яку ж відстань довелося подолати фашистам, щоб досягти Жовтневого? Не менше семисот кілометрів від Прип'яті до державного кордону! А ворожі літаки безперешкодно пролетіли ще далі, вглиб нашої землі…»
Тут важко щось збагнути Юркові. Всі ці події сьогоднішнього дня — наче фантастичний, дивовижний сон. Підземелля, все там ніби в казці, а тут — війна!..
Тато якось лагідно взяв Юрка за руку:
— Ходімо хутчій додому, бо мама, мабуть, хвилюється, думає, куди це ми поділися.
Мати зустріла їх біля ґанку бліда, зосереджена. Вона ступнула батькові назустріч і припала йому до грудей, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Тато провів рукою по її чорних, дбайливо заплетених косах, сказав заспокійливо:
— Не журися, Маріє! Хіба нам уперше переживати таке лихо? А може, ще й затихне, може, провокацію фашисти влаштували.
— Війна, Василю, — приречено мовила мати, — справжня війна. Як тільки почула по радіо, зразу й побігла до клубу, а двері замкнені. Я додому, а вас і дома нема… Що ж воно тепер буде?..
— Що людям, те й нам. Не треба зарані журитися, — підбадьорював маму батько. — Не такий страшний чорт, як його малюють, і фашисту роги зуміємо обламати!
Ніколи Юрко не бачив матір такою схвильованою і розгубленою. Завжди спокійна, розважлива й лагідна, вона ніколи не сварилася за якісь дрібниці, як це буває в інших жінок. Тато завжди радиться з матір'ю, прийде з роботи і давай усе розповідати, що сталося за день. Та часто запитує:
— А як ти вважаєш, Маріє, я правильно вчинив, чи, може, треба було інакше?
Мати спокійно каже свою думку, ненав'язливо дає поради татові. А той спочатку з чимось, бува, не погоджується, щось заперечує, але врешті вони завжди зійдуться на чомусь одному. І Юрко звик радитися з матір'ю, бо вона вміє підказати, порадити, як краще повестися в тій чи іншій ситуації.
А сьогодні мама ледве стримується, намагаючись не показати свій переляк і розгубленість.
І тут Юрко відчув, яка страшна небезпека насувається на всіх людей, на його землю. Не так розумом, як серцем збагнув: іде страшне лихо…
Вранці наступного дня вся родина з острахом і надією поглядала на чорну тарілку гучномовця, чекаючи останніх повідомлень. А радіо все мовчало. Нарешті щось зашаруділо, і в кімнаті пролунав зосереджений голос диктора. Передавали зведення Верховного командування Червоної Армії. Фашисти наступали далі. По всьому фронту ідуть тяжкі оборонні бої. Фашистська авіація бомбардує наші міста. Диктор перераховував утрати фашистів, називав кількість знищених танків, літаків, гармат, розповідав про найзапекліші бої, що сталися на фронті вчора.
Тато уважно вислухав зведення, ще якусь хвилину посидів непорушно, а тоді кинув невизначено:
— Отакі наші справи!.. Вона вже йде, — батько обминув оте лиховісне слово «війна», воно страхало, додавало гіркоти.
— Що ж нам тепер робити? — ніби сама себе запитала мати. — Страшно й подумати, що нас чекає і коли цьому лихові може бути кінець?..
— До всього треба бути готовими, — стиха проказав тато. — Я — кулеметник, танкіст, підлягаю мобілізації в першу чергу. А зараз мені треба негайно поїхати в район.
— Чого тобі так терміново? — ще більше стривожилася мати.
— Є, Маріє, важливе діло, й насамперед його мушу вирішити. — І до Юрка: —Збирайся, підемо разом. По дорозі й поговоримо, бо нині тобі, Юрку, лишатися за старшого…
Мама також заквапилась на роботу. Вона завідує виробництвом у ткацько-вишивальній артілі «Червона ткаля». По дорозі батько зайшов до контори сповістити про свою поїздку в район, і вони з Юрком заквапилися до порома.
На березі Прип'яті було тихо і безлюдно. Тільки дядько Денис, як завжди, сидів на почорнілому вербовому пні і курив свою закіптюжену люльку.
— Що там за новини? — спитав він одразу.
— Тяжкі бої, лізуть фашисти, як сарана, — відповів тато.
— Забули вже вісімнадцятий, — загрозливо кинув дядько Денис. — Знову пруть. Нічого, натовкли їм у громадянську, і зараз за нами зупинки не буде. — Дядько Денис постукав люлькою по пеньку, вибив з неї попіл і говорив далі:
— Пам'ятаєш, Василю, як ми їх тоді колошматили? Дуже скоро забули німчики… Я сам кількох зарубав, а їхньому полковникові вухо відсік. А ще одному офіцерикові,— пригадував дядько Денис, — шаблею по голові кресонув. Пощастило йому тоді, кінь спіткнувся, і німець живий лишився, лише кров'ю заюшився. А жив він у панському палаці, в Зоряній кімнаті. Контрибуцію здирав з селян. Молодий був такий, а в'їдливий, як зінське щеня, це ж він звелів півсела шомполами сполосувати. Жаль, що втекли тоді, якась нечиста вивела німців болотами до залізниці. Чого доброго і ті недобитки нині припруться сюди… — Дядько Денис допитливо поглянув на тата. — А ти, Василю, куди, на той берег?
— Хочу з Юрком до знайомих навідатися і купити дещо треба… Не сьогодні-завтра мобілізація.
— Щойно парубків наших перевозив, — ніби із заздрістю мовив дядько, — добровольцями вирішили піти на фронт. Що то молодому, всі шляхи відкриті. А в мене нема вже сили. Не той зараз Денис Кудлаєнко, що був, не орудувати вже мені шаблею, як колись. Хіба що, не доведи до такого, коли німець до нашої місцевості прорветься, піду в партизани! Тоді я ще зможу в пригоді стати, навколишні болота, пущі, бори та діброви назубок знаю.
