Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

— Треба їхати до міста і захищати його, — сказав Мишко.

Марія Іванівна витерла очі фартухом:

— На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?

— Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.

Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.

Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.

— Питає його міліціонер, — знову заговорила Марія. Іванівна: — «Ти вбив?» — «Ні, не я». — «А хто?» — «Не знаю». — «Як же не знаєш?» — «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». — «А чому один пішов?» — «Атому, що Кузьмін на Халзан пішов».

— Що за Халзан? — спитав Мишко.

— Річечка тут маленька, — пояснив Жердяй. — Халзан зветься. Ніби струмочок. Ну, й луг — Халзін.

Марія Іванівна продовжувала свою розповідь:

— От і каже йому Микола: «Кузьмін на Халзан пішов. Верші там у нього розставлені. А я вже як став до села підходити, дивлюсь — за мною біжать. Кажуть, Кузьміна вбили. Побігли ми туди. Справді, лежить Кузьмін». — «А стріляв хто?» — «Не знаю». — «А човен де?» — «Не знаю». А міліціонер говорить: «Спритний ти, брат на вигадки». Не те, щоб розібратись…

Мишко намагався уявити і луг, і вбитого Кузьміна, і Миколу, і натовп навколо них, і міліціонера… А може, поблизу орудують бандити… Мишко подумав про Ігоря і Севу. Адже і їх могли бандити пристукнути. От що робиться…

Мишкові не хотілося залишати самих Жердяя і Марію Іванівну. Але Коровін із своїм директором уже, мабуть, прийшли із станції. Треба йти в табір.

— Ви тільки ні про що не турбуйтеся, — сказав він, підводячись, — усе з'ясується. Микола не сьогодні-завтра повернеться додому. Та його і взяли в місто як свідка.

— Де там, — зітхнула Марія Іванівна. — Не скоро її правду, доведеш.

Розділ одинадцятий

«Графиня»

Директор дитячого будинку Борис Сергійович був високим, сутулуватим, ще молодим чоловіком у червоноармійській гімнастьорці, кавалерійських галіфе і запорошених коричньових чоботах. Але він був в окулярах. Це здивувало Мишка: військова, та ще й кавалерійська форма, і раптом — окуляри! Якось не в'яжеться…

Окуляри робили молодого директора суворим і навіть похмурим на вигляд. Він скоса і навіть, як здалося Мишкові, несхвально подивився на палатки, ніби йому не подобався і табір, і взагалі все. Мишка це образило. З того часу, як його призначили вожатим, він став дуже вразливим, йому здавалося, що дорослі ставляться до нього якось зневажливо, не так, як до справжнього вожатого загону. Не звертаючи уваги на Бориса Сергійовича, Мишко продовжував вичитувати Зіні за те, що її ланка запізнилася з обідом. Хоча Борис Сергійович і директор, а він, Мишко, теж вожатий загону і начальник цього табору.

А втім, по дорозі в садибу Мишко переконався, що директорові взагалі тут усе не подобається. Борис Сергійович зиркав на всі боки і так багатозначно мовчав, що Мишко починав відчувати себе винним у тому, що садиба занедбана.

Вони вийшли на головну алею і одразу ж побачили «графиню». Старуха нерухомо стояла на терасі, піднявши голову вгору, в тій самій позі, в якій її вже бачили хлопчики, коли ховались у конюшні. Здавалося, що вона чекає на них. І наближатися до цієї нерухомої постаті було досить-таки моторошно.

Вони зупинилися біля нижніх східців тераси. Але старуха до них не зійшла. І так вони всі мовчки й нерухомо стояли: старуха наверху, а директор з хлопцями внизу.

Борис Сергійович спокійно, із знайомим уже Мишкові незадоволенням поглядав на старуху, на її обрамлене сивим волоссям обличчя з гачкуватим носом і брудно-попелястими бровами. І Мишко бачив, як під його поглядом усе неспокійнішою стає «графиня» і її великі округлі очі з хвилюванням і ненавистю стежать за пришельцями.

І чим більше спостерігав Мишко цю сцену, тим більше подобались йому впевненість і холоднокровність Бориса Сергійовича. І дивно — Коровін теж тримався так, ніби цієї старухи не було тут і зовсім. А як приходив сюди з Мишком, так «в серці похололо».

Нарешті старуха запитала:

— Чого вам треба?

— Будьте ласкаві спуститись сюди, — відповів Борис Сергійович голосом педагога, перекопаного, що учень обов'язково виконає його наказ.

Старуха зробила кілька кроків і зупинилась. Але знову ж таки на двоє-троє східців вище від Бориса Сергійовича і хлопчиків.

Потім вона пихато промовила:

— Слухаю вас.

Відповіді не було. Борис Сергійович ніби й не помічав старухи.

Мишко був у захопленні від його витримки. От що значить справжній керівник! Нічого не говорить, навіть і слова не вимовляє, а наказує… От кого треба наслідувати!

І тільки після того, як «графиня» зробила ще кілька кроків і опинилася на одній сходинці з Борисом Сергійовичем, він сказав:

— Я директор московського дитячого будинку номер сто шістнадцять. Дозвольте взнати, хто ви.

— Я хранителька садиби, — заявила старуха.

— Чудово, — сказав Борис Сергійович. — Передбачається організувати тут дитячу трудову комуну. Я б хотів оглянути будинок.

Старуха раптом заплющила очі. Мишко злякався, йому здалось, що вона зараз умре. Але з старухою нічого не трапилося. Вона постояла з заплющеними очима, потім відкрила їх і сказала:

— Цей будинок — історична цінність. Я маю на нього охоронну грамоту.

— Покажіть, — сухо промовив Борис Сергійович. Старуха витягла з-під хустки папір, подержала його в руках і подала Борисові Сергійовичу.

Він узяв і, за своєю звичкою незадоволено морщачись, почав читати.

Подавшись уперед і скосивши очі, Мишко з-за плеча Бориса Сергійовича теж заглянув у папір.

З лівої сторони стояв, ніби наляпаний, великий штамп, на якому розійшлося фіолетове чорнило.

Текст був віддрукований на машинці. Зверху великими буквами: «Охоронна грамота». Нижче звичайними: «Свідчиться, що жилий будинок у колишній садибі Карагаєво, як такий, що являє велику історичну цінність, перебуває під охороною держави. Всім організаціям і особам використовувати будинок без особливого на те дозволу губнаросвіти забороняється. Порушення охоронної грамоти розцінюється як псування цінного державного майна і карається за законами Республіки. Заст. зав. губернським відділом народної освіти Сєров». А в кіпці йшов дрібний, але довгий підпис цього самого Сєрова.

— Все правильно, — сказав Борис Сергійович, повертаючи папір, — і все ж тут буде організована комуна.

— Будь ласка, не наказуйте мені, — старуха закинула голову, — і прошу більше не турбувати.

Вона повернулась, піднялася по сходах і зникла за високими дубовими дверима.

Борис Сергійович обійшов садибу, оглянув сараї, стайні, сад, ставок і поле, що розкинулось за садибою.

І Коровін теж довго і уважно дивився на поле. Потім Борис Сергійович сказав:

— Під самісінькою Москвою — і поміщики збереглися. На шостому році революції. Дивовижно!

Коли вони залишали садибу, Борис Сергійович обернувся і знову поглянув на будинок. Зупинились і хлопчики. В яскравих сонячних променях бронзовий птах сяяв, наче золотий. Він дивився круглими злими очима, ніби ладен був знятись і кинутись на них.

— Ефектний птах, — зауважив Борис Сергійович.

— Звичайнісінький орел, — зневажливо сказав Мишко.

— Справді? — відповів Борис Сергійович, але, як здалося Мишкові, з деяким відтінком сумніву в голосі.

Розділ дванадцятий

Нові плани