Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— Дуже радий познайомитися, — мовив Афонін, подаючи хлопцеві руку, і тут же запитав, показавши вказівним пальцем на стелю: — Чи все розумієш, що говорять гестапівці?
— Розумію, — відповів Юрко, радо відзначивши в думці про те, що там, у Москві, знають про них, керують ними, допомагають. У цьому й сила їх, підпільників та партизан, що ними керує партія, знаючі й мужні люди — комуністи.
— Молодчина, — похвалив його Афонін.
Поух весь час заклопотано зиркав на годинник, потім не витерпів і запропонував:
— Мабуть, ходімо, краще завчасно приготуватися до чергування, зайняти місця, поки в Зоряній ще немає фашистів. Щоб не проґавити жодного слова.
— Що ж, ходімо, — погодився Афонін, — хай Федір відпочине, бо вже третю годину куняє над мовчазною трубкою.
У Квадратній кімнаті за дубовим столом сидів Федір Горюнов, ще один розвідник стояв у коридорі, біля входу в кам'яну світлицю. Побачивши Юрка, Горюнов підвівся з стільця, міцно потис йому руку, привітно кивнув головою, мовляв, бажаю успіхів.
Юрко сів на важкий дубовий стілець, розіклав перед собою аркуші трофейного паперу з золотистими візерунками на краях, підсунув олівці. Поверхня стола була застелена повстю. «Зрозуміло, — збагнув хлопець, — впаде на неї олівець, ніхто в Зоряній не почує. І ліктем проведеш по поверхні столу, навіть шерхоту не буде».
Підлога в Квадратній кімнаті теж застелена повстяним килимом, а може, й не одним, бо ноги так і грузнуть у м'якій підстилці.
Юрко прислухався. В Зоряній — тиша. Навіть не чути, як поскрипує відчинене вікно, яке Маєр завжди тримає відкритим, щоб було більше свіжого повітря.
Фашисти не приходили. Юрко заходився розглядати Квадратне приміщення. Ні, не такою була ця кімната, коли вони вперше потрапили до неї з татом. У кутку тоді стояло широке дерев'яне ліжко, застелене барвистою ковдрою, на якій грубим шаром осіла курява. На килимі лежав синій, поїдений міллю та мишами, жупан, шапка з гострим шликом, галіфе з одірваною холошею. Поряд з ними купа гвинтівок та шабель, пересипана позеленілими обоймами патронів. На столі стояв станковий кулемет, стрічка з патронами, бляшанка з мастилом.
Пригадав Юрко, як ще в перші дні ворожої окупації проникли вони з Вовкою в Зоряну кімнату і понаносили сюди, в Квадратне приміщення, повно припасів з ворожого складу. Наскладали ящиків з цукерками, печивом, шоколадом. Смачні були цукерки, особливо оті шоколадні, в голубих обгортках. І зараз би не завадило з'їсти одну-дві. Завжди хочеться їсти, як немає чого робити. Нудно Юрку сидіти біля мовчазної трубки, виточеної з якогось червоного, нетутешнього дерева. Може, й не приїде Дітмар, передумає, а може, розмовлятиме з Маєром в його службовому кабінеті.
Юрко поглянув на годинник. Циферблат світився рівним, зеленкуватим блиском. Зараз рівно три години. Прибув чи не прибув Дітмар до палацу?
Тільки про це подумав, як почувся скрип дверей і до Зоряної зайшли люди. Юрко взяв у руку олівець і аж закам'янів від напруги.
— Прошу вас, мій дорогий генерале, — заговорив улесливим голосом Маєр, — я радий знову прийняти вас у своїх скромних апартаментах. Кожен ваш приїзд — велике свято.
— Який чудовий стіл чекає на нас! — донісся з трубки бас Дітмара.
— Я радий, мій учителю, — запобігливо сказав, — що вам подобається цей скромний стіл.
— Скромний? — обурився Дітмар. — Це просто царський стіл! Але я теж, Отто, привіз новини, які не поступаються перед цими напоями та наїдками. Чудові новини! Хоча деякі з них і мають небажаний гіркуватий присмак. Та що поробиш, мій друже? Перемагає не той, хто вважає себе володарем світу, а той, хто зуміє пристосуватися до реальних обставин і примусити їх працювати на свою користь.
— Прошу вас, мій генерале, — запросив Маєр, — до столу. Я хочу з великою вдячністю піднести келих за ваше здоров'я, мудрість і прихильність до свого учня.
У Зоряній зарипіли стільці, почувся брязкіт посуду, дзенькіт виделок, мелодійно забриніли кришталеві келихи.
— За ваше здоров'я, мій генерале!
— Дякую, Отто!
На хвилю в Зоряній настала тиша.
Юрко напружено тримав у руках гостро заточений олівець, готовий записати далі розмову фашистів.
— Ще один келих, мій генерале, — припрошував Маєр, — за ваш візит, за наше побачення, за успіхи!
— Досить! — відказав Дітмар. — Ми ще маємо час. Зараз поговоримо про справи. Їх у нас, на жаль, дуже багато, і не всі приємні. Справи ці необхідно вирішувати негайно, бо завтра буде пізно. Але перш, ніж розпочати нашу розмову, раджу вам, гер полковник, ознайомитися з однією стенограмою. Коли Гіммлер переглянув ці папери — він ледве не збожеволів од люті. Прочитай, Отто, цей просто рятівний для нас документ.
У Зоряній настала тиша. Тільки тихо поскрипувала рама відчиненого вікна. Мабуть, Маєр читав. Нарешті пролунав його схвильований голос:
— Яка витончена підлість! Тепер усе зрозуміло! Наказ фон Лау про вивезення «чорних кентаврів» на аеродром однією групою не був випадковим! Це була свідома послуга більшовикам! Який жах! Бригаденфюрер військ СС — зрадник! І не просто зрадник, а спільник комуністів! Нікому не можна вірити, ні на кого не можна покладатися! І я ледве не став жертвою цієї підступної змови. Мене знову рятує воля провидіння! Бідний гер Зіферт! Він так любив життя і так хотів жити! Фон Лау продав його за якусь мізерну суму!
— Дай мені сигару, Отто, — попросив Дітмар. — Мушу сказати, що твоє жалібне волання ні до чого! Дочитай стенограму до кінця, і поговоримо про більш реальні речі. Наслідки зради фон Лау стосуються твоєї кар'єри, і стосуються безпосередньо. Скажу відверто. Гіммлер ще недавно вимагав відправити штандартенфюрера Маєра на Східний фронт, у Сталінград, але тепер це минулі події. Вони нагадують лиховісний сон. Проте висновки з цих подій необхідно зробити! І діяти! У нас дуже мало часу! Лише один рік! І суть справи полягає в тому, чи зуміємо ми вкластися в цей строк?
— Нічого не розумію, мій генерале!
— І не треба зараз розуміти, — відповів Дітмар, — на все свій час! Спершу дочитай стенограму таємної партизанської наради.
У Зоряній знову настала тиша, лише час від часу чулося шарудіння паперів, поскрипувало вікно. Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, чекав продовження розмови між фашистами. Цікаво, чому Дітмар запевняє, що в них мало часу — лише один рік.
— Я прочитав, мій генерале! — нарешті почувся розгублений голос Маєра. — Для мене подібний фінал фон Лау — кричуща несподіванка!
— Ситуація дійсно незавидна, — погодився Дітмар, — особливо для Гіммлера. Фон Лау — його людина, його вихованець. Він довго працював у канцелярії рейхсміністра.
— Страшні речі, сумні речі, — простогнав Маєр.
— Зараз крізь густе сито пересіюється контингент розвідувальних шкіл, — озвався Дітмар. — Всі, хто був рекомендований до них фон Лау, відсіюються і направляються на додаткову перевірку в СД. Всіх учнів школи «Вольф», рекомендованих фон Лау, необхідно терміново вивезти в Київ.
— Невже це правда, мій генерале?
— Що ти маєш на увазі, Отто, в чому сумніваєшся?
— У зраді фон Лау, — відповів Маєр. — Не міг він перекинутися до більшовиків, не міг допомагати комуністам.
— Чому?
— Генерал військ СС, — роздумливо почав Маєр, — досягнув таких життєвих вершин, осяяний славою, і став зрадником, коли наші солдати вийшли на береги Волги. Ми перебуваємо на порозі перемоги — і в цей час стати зрадником?
Дітмар голосно зареготав:
— О свята простота! Ми, Отто, на порозі поразки! І це вже не вигадка, а справжня реальність. Ми не маємо змоги взяти Сталінград! Немає ні живої сили, ні техніки. Не за горами — зима! Паулюсу необхідно відводити війська від Волги! Це єдиний шлях врятувати наших солдатів! Але хто відважиться сказати цю гірку правду Гітлеру? Хто? Кожен, хто осмілиться зробити таку заяву, буде оголошений державним злочинцем і страчений. Ми програли війну з більшовиками!
— Невже всьому кінець? — не вірив Маєр. — Невже боротьба між нами і комуністами вирішується на їхню користь?
