Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (серия книг .TXT) 📗
Кореняк пригадав ще з десяток чоловік, але жодного підхожого серед них не було.
— У вас працює головним бухгалтером Поніманський. Що він являє собою? — спитав Луговий.
— А, Михайло Семенович… Особисто я недолюблюю його. Хвалько, підлабузник… Як колишній директор Світловидов приймав його на роботу, я був інспектором відділу кадрів і заперечував — Поніманського раніш судили за розкрадання соцвласності. Але Світловидов не зважив на мою думку…
Попрощавшись з Кореняком, комісар запропонував Луговому, оскільки вони вже на фабриці, зайти до ревізорів.
Андрій Остапович прочинив засклені двері. В кабінеті, крім Сахна, були Поніманський і Шкарбун.
— Не поспішайте з висновками, — гарячкував Поніманський, притискуючи руки до грудей, — напевне вкралася якась помилка, непорозуміння… Щокварталу ми звіряли кожний документ з Гнатом Онуфрійовичем.
Шкарбун поквапно хитнув головою.
— Почекайте хоча б два дні. Розберемось. Цього бути не може. Таке розходження… Чого ж ви мовчите, Гнате Онуфрійовичу! Негідник Тетеря навмисне заплутав облік, а нас з вами роблять шахраями… Скільки казав, наполягав, вимагав: вигнати його негайно. От і дочекалися… Та й…
Помітивши Лугового, Сахно зупинив Поніманського.
— Заждіть хвилинку, — і вийшов у коридор. — Ви до мене?
— З ким ви так бурхливо розмовляєте? — поцікавився комісар.
— Це головний бухгалтер Поніманський і начальник цеху Шкарбун. Ми виявили розходження в накладних між бухгалтерією, складом сировини і цехом. У мене враження: облік навмисне заплутувався. І не лише Тетерею…
— І на велику суму розходження? — спитав Луговий.
— Чимало. 19 560 карбованців 37 копійок.
— Коли ви, товаришу Сахно, остаточно розберетесь? — спитав комісар.
— Через три-чотири дні закінчимо.
— Добре, тільки не пізніше. Ну, не буду затримувати. До побачення.
Проходячи територією фабрики повз нові із залізобетону й скла корпуси, Луговий міркував уголос:
— 42 метри в записах Тетері в книжці Блока не зустрічаються… Треба гадати, це остання його крадіжка. Ратин, звичайно, призначався «Опанасові С М», але з якихось причин до нього не потрапив. От він і закреслив 42 метри. Чи немає тут зв'язку, Кириле Романовичу?
— В чому зв'язок?
— Адже в тюку, кинутому злочинцями на Загорській, теж 42 метри. Значить, «Опанас» живе на Загорській…
— Хто там у нас працює?
— Якименко та Шовкопляс… Але вони не знають, що слід шукати саме «Опанаса С М». Якщо ми з вами зайнялися цією справою, Кириле Романовичу, то давайте доведемо до кінця.
— На Загорську пропонуєш? Я не проти…
Не зводячи очей з дороги, сержант-водій спитав:
— Як там Щербина, товаришу комісар?
— Сьогодні дзвонив. Справа пішла на одужання. Лікарі обіцяють цими днями виписати… Не забудьте, Андрію Остаповичу, залишити для Щербини путівку на курорт.
— Залишили дві на серпень. Для нього і для дружини.
Машина мчала широким асфальтованим шосе, що недавно з'єднало фабрику з центром міста.
— Свіжа? — взявши газету, що лежала на сидінні, спитав Єлізаров.
— Сьогоднішня… «Радянський спорт». На четвертій сторінці цікавий звіт про гру наших футболістів з воронезьким «Трудом».
— Мені здається, — обернувся комісар до Лугового, — у нас з приводу цієї справи теж десь «Труд» згадується…
— А-а! Таж у газету «Труд» були загорнуті відрізи, знайдені в чемодані.
— І вгорі газети відірвано клаптик саме в тому місці, де поштарі звичайно зазначають адресу передплатника… Може, заїдемо на поштову філію, що обслуговує Загорську?
В газетній експедиції поштової філії через кілька хвилин по квитанціях серед передплатників на «Труд» знайшли Макогона О. С, що мешкає в будинку № 10-а, квартира 2, на Загорській.
— Що ж, Андрію Остаповичу, здається, Макогон О. С. і «Опанас С. М.» — одна особа.
— А раптом фатальний збіг? Може, цього Макогона звати Олександром Сергійовичем, чи Омельком Семеновичем, чи Олексою Свиридовичем… Та мало які можуть бути імена, що починаються на О і по батькові на С. Під'їдемо в домоуправління і уточнимо. До того ж дізнаємось, як посувається перевірка в Шовкопляса і Якименка. Може, Макогон потрапив у їхнє поле зору.
Якименко і Шовкопляс були на місці.
— Макогон… Макогон… — перегортаючи список, шукав Якименко. — Так… так… I… К… Л… Ага! Тут. Майборода… Макогон… Опанас Степанович, 1918 року народження, безпартійний, мешкає на Загорській № 10-а, квартира 2 з дружиною й дочкою, провідник у поїздах далекого слідування, судився за шахрайство та спекуляцію… Мешкає на цій вулиці сім років, приїхав з Дунаєвець, Хмельницької області… З сусідами не підтримує знайомства…
— Так ось чого Поніманський і Тетеря, говорячи про Опанаса, згадували Баку! Макогон провідник. Мабуть, їздить у тому напрямі, — висловив припущення Луговий. — Треба негайно затримати Макогона і зробити на квартирі обшук.
Вдома Макогона не було. Із слів його дружини він вранці несподівано поїхав у Баку.
Якименко та Шовкопляс лишилися провести обшук, а комісар і Луговий поспішили на станцію, сподіваючись встигнути до відходу поїзда. Але їм не пощастило. Швидкий поїзд № 32 на Баку вже дві години знаходився в дорозі. Начальник вокзалу передав їм розклад руху поїзда № 32. Перша велика зупинка була в Ростові-на-Дону. Поїзд туди прибував о 23 годині 52 хвилини.
Кілька хвилин комісар безуспішно намагався додзвонитися в агентство Аерофлоту, але щоразу короткі гудки повідомляли, що абонент зайнятий.
— Давайте краще туди поїдемо, — запропонував Андрій Остапович. — Скоріше буде.
Загорська була по дорозі, і вони заїхали дізнатись, як ідуть справи в Якименка та Шовкопляса. Наслідки перевершили сподівання: в льоху виявили 73 метри ратину.
В великому, освітленому голубим приємним світлом приміщенні Аерофлоту було людно.
— Я начальник міського управління міліції, — звернувся до чергового диспетчера Єлізаров. — Терміново потрібно два місця на Ростов.
— Будь ласка. Завтра о шостій двадцять в Ростов вилітає ТУ-104.
— Нам треба сьогодні прибути, і до одинадцятої вечора.
— На сьогоднішній рейс квитки продано. Але ми б улаштували ваших товаришів. Та біда в тім, що над Ростовом гроза. Аеропорт закритий. Так що, на жаль, нічим допомогти не можу.
— Начальник агентства в себе?
— В себе. Перші двері праворуч.
Вислухавши працівників міліції, начальник агентства замислився.
— Через якісь там дрібниці ми б не турбували вас, Степане Леонтійовичу, — сказав Луговий.
— Розумію… Розумію… А якщо ваших працівників висадити в іншому якомусь пункті недалеко від Ростова. Такий варіант підходить?
— Звичайно. Лише б наздогнати бакинський поїзд. А чи то буде Ростов, чи інша станція, не так важливо.
— Ви можете назвати, де він зупиняється?
— Будь ласка, — дістав Луговий розклад.
— Ось Мальцеве. Зупинка три хвилини. Влаштовує?
— Цілком, — сказав Луговий. Начальник агентства натиснув кнопку селектора.
— Товаришу Шостак, у нас є вільні від роботи екіпажі вертольотів? МІ-4… Чудово. Готуйтесь до вильоту… Коли? Зараз узнаю… — повернувши голову, він спитав: — Через скільки хвилин ваші працівники можуть вилетіти?
— Через півгодини, — відповів комісар.
— Отже, так, Юрію Гларіоновичу, через півгодини до вас з'являться працівники міліції… Прізвища?
— Шилов і Кирюша, — підказав Луговий…
Рівно через тридцять хвилин вертоліт, немов гігантський метелик, піднявся з аеродрому і взяв курс на Мальцево.
ПОХІД У МІЛІЦІЮ
Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.
— Чого тобі, хлопчику? — підвівши голову, спитав майор.
— Мені треба самого головного начальника, — трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.
— А може, ми вдвох розберемось? — усміхнувся майор. — Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба, підемо до самого головного начальника. Та до того ж начальника і його заступника в управлінні зараз нема.
