Кораловий острів - Белентайн Роберт (читать книги без сокращений TXT) 📗

— Але це справа дуже небезпечна, — сказав Джек по довгій розмові. — Чи ви, хлопці, згодні ризикнути разом зі мною?

— Ризикнути з тобою? — повторили ми в один голос.

— Невже ти сумніваєшся? — спитав я.

— Хоч одну мить? — докинув Пітер.

Само собою зрозуміло, що, зважившись вирушити в той похід, ми негайно почали готуватися до нього; на шхуні була сила-силенна всіляких запасів, тож нам довелося взяти тільки кокосових горіхів, плодів хлібного дерева, таро, ямсів, слив і картоплі — головним чином задля того, аби якнайдовше вдихати пахощі нашого любого острова.

Наготувавши все потрібне, ми попрощалися зі знайомими місцями, де здебільшого бавили свій час. Ми видерлися на вершину гори і востаннє помилувалися буйною зеленню долин, білим піщаним берегом, тихою лагуною і кільцем коралових рифів, облямованих гребенястими бурунами. По тому ми зійшли вниз до Водограйної скелі й поглянули на блідо-зелене чудовисько, яке ми марно силкувалися колись прошити списом. Далі поспішили до підводного саду, востаннє пірнули в його чисті води і востаннє побавилися серед його коралових гаїв. Я виліз із води перший, швиденько вдягнувся й мерщій побіг до саджавки, яку щиросердий Пітер доглядав надзвичайно пильно — не тому, що кохався в природознавстві, а тому, що вважав її живою згадкою про мене. Вона була в чудовому стані: вода кришталево чиста, червоні й зелені водорості вигравали осяйними барвами; червоні, пурпурові, жовті, зелені й смугасті актинії широко порозкривались і порозставляли свої руки, наче вітали свого колишнього господаря; морські зірки, зоофіти, морські пера та незліченні інші водяні істоти виглядали чудово й вабили очі красою; а краби, як зауважив Пітер, мали свій звичайний — насторожений, зухвалий, лютий і войовничий вигляд. Дивитися на той світ було так приємно й цікаво, що друзям ледве не довелося тягти мене від саджавки силоміць.

Зрештою ми вернулися в курінь і забрали нечисленні свої речі: сокиру, пенал, несправну прозорну трубу, складаний ніж і голку латати вітрила, — з якими нам довелося попасти на острів, а також чоботи й пістоль разом з деякою путящою одежиною, яку ми спромоглися були пошити за цей час.

Усе те ми перенесли до свого човна, але спершу викарбували свої ймення на трісці залізного дерева:

ДЖЕК МАРТІН,

РЕЛФ РОВЕР,

ПІТЕР ГЕЙ.

Тріску ту ми поклали в курені. Тоді витягли човен на облавок і підняли кітву, витративши на те чимало часу й зусиль: кітва була така важка, що ми не могли її зрушити без допомоги складної машинерії з моїх блоків і коловоротів. Ми розпустили вітрила якраз перед заходом сонця. З берега подував свіжий бриз; він хутко погнав шхуну протокою поміж рифами у відкрите море. Вітер мчав наш кліпер через хвилі, наче ту пушинку, і з кожною хвилиною берег щезав, поринаючи у вечірні тіні. Вершина гори швидко ховалася за обрієм, незабаром вона перетворилась на ледь помітну цятку. Ще мить — і сонце разом з Кораловим островом пірнули в безодню неозорого Тихого океану.

РОЗДІЛ XXX

Ми пливли два тижні, і подорож наша була цікава й легка. Майже ввесь час подував ходовий вітер, і ми спромоглися дотримувати курсу, бо, як я вже згадував, піратська шхуна, збудована на зразок кліпера, пливла майже рівно за вітром і майже не відхилялась у навітряний бік. Ми правували вітрилами без особливих труднощів, бо Джек був здоровий і дужий, а Пітер спритний, як кіт. Одначе такий корабель потребував більшої команди, і якби хто-небудь спробував підбити нас на цю подорож раніше, коли нам ще не довелося зазнати стількох труднощів, ми вважали б його за божевільного. Я багато про це міркував і зрештою дійшов висновку, що людина не відає всіх своїх можливостей і що ніколи не слід впадати у відчай, хоч які нездоланні здаються перепони, — звичайно, в тому разі, коли людина та бореться за справедливе діло.

Тепер ми й самі могли легко дати раду вітрилам, до того ж виявилося, що й мої пристрої подеколи ставали нам у пригоді, хоча Пітер і реготався, споглядаючи незграбне, як на моряцьке око, сполучення мотузів і блоків. Та не буду докучати читачеві подробицями нашої подорожі. Досить сказати, що після приємного плавання, яке тривало тижнів зо три, ми досягли острова Манго. Біл якось розказав був його прикмети, тож я впізнав острів зразу.

Угледівши його на обрії, ми поклали судно в дрейф і зібралися на військову раду.

— Ну, хлопці, — почав Джек, коли ми посідали рядком на світлому люкові каюти, — перш ніж устряти в цеє діло, нам слід гарненько поміркувати, що з того вийти може. Хоч ви шляхетно й зголосилися або перемогу зі мною добути, або дома не бути, все ж таки годилося б мені вас попередити, що небезпека нас чекає неабияка.

— До дідька небезпеку! — вигукнув Пітер. — Дивно мені, Джеку, що ти про неї торочиш. Коли людина починає товкти про небезпеку, то вона зростає вдесятеро в її очах, а коли та небезпека й справді наближається, людина з ляку стає безпорадна, як немовля, і вже не годна з нею боротися.

— Е ні, Пітере, — поважно відмовив Джек. — Жартами мене ти не переконаєш. Будь певен: якщо ми зважимося на це діло і виробимо план, то про небезпеку й думати забудемо. Але передньо треба подивитися їй у лице, вивчити її, розглянути з усіх боків, бо коли ми завагаємося нині, то, зустрівши її віч-на-віч, певна річ, схарапудимось і втечемо. Ти, Релфе, здається, казав, що острів залюднений запеклими людожерами, які дотримуються правила: «Хто дужчий, той ліпший».

— Атож, — відмовив я. — Так мені казав Біл. Проте він розповідав, що на південному березі серед невеличкого племені здобули вплив місіонери. Вони прислали тубільного вчителя, і той навернув вождя на християнську віру. Та це нам аніскілечки не допоможе, навіть навпаки — стане на заваді: Тараро — переконаний поганин і гнобить християн, яких на острові обмаль, а всіх білих вважає за агентів, що прагнуть навернути остров'ян на нову віру.

— Шкода, що те християнське плем'я нечисленне, нам, очевидячки, годі сподіватися на його захист. Якщо Тараро забагнеться захопити наш корабель або нас повбивати, він зможе його пересилити. Ти кажеш, що той учитель уміє розмовляти по-англійському?

— Гадаю, що вміє.

— Тоді я пропоную зробити так. Ми попливемо до південного берега й кинемо кітву біля того селища. Шхуна так далеко від острова, що ніхто з тубільців не може нас укмітити, тож ми дістанемося туди непомітно й матимемо час виробити план дій, перш ніж Тараро довідається, що ми на острові. Але ми ризикуємо попасти у ворожі руки; тоді нам буде непереливки, а може, нас і…

— Живцем засмажать і з'їдять, — підказав Пітер. — Чого ж ти замовк, Джеку? Ти ж запевняв, що треба сміливо дивитися небезпеці в обличчя!

— Атож, може статись і так. Чи ти зважишся піти на такий ризик?

— Я вже давно на все зважився й підготувався до найгіршого! — вигукнув Пітер, засунувши руки в кишені штанів і міряючи палубу кроками. — Казати правду, мені не віриться, що Тараро такий невдячний. Невже він може нас з'їсти? Я певен, що він залюбки вдовольнить будь-яке наше прохання. Отож що швидше ми почнемо свого домагатися, то краще.

Проте, як показало майбутнє, Пітер аж надто переоцінив дикунову вдячність.

Шхуна повернулася проти вітру, і, виписавши широку дугу, ми підпливли перед заходом сонця до південного берега Манго й стали в дрейф за кораловим рифом. Тут ми зачекали пірогу, яку тубільці негайно спустили на воду. За мить вона підійшла до шхуни, на борт завітав лагідної вдачі тубілець, років десь сорока, і, скинувши солом'яного бриля, низько вклонився. На ньому було пристойне вбрання європейського крою; він підступив до Джека, потиснув йому руку й мовив: