Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗
— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.
— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.
— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.
— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.
— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.
Бутурлак удав, що вагається.
— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.
— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.
— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?
— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!
— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.
— А я людина цивільна. До того ж ще голова!
— Тож мусите берегти свою власну голову.
— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?
— Куди він подінеться?
— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?
Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:
— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…
— Днями сам поїду, — відмахнувся той.
— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.
Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:
— Ви звернули увагу на його голос?
— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…
Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.
— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…
— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.
— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.
— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?
— Випущу, як тільки поїдете.
– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.
— Обов'язково.
Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.
— Бувайте, — помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.
За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.
— Вуйку, термінове повідомлення! — Гриць дістав з кишені куртки вчетверо складений клаптик сірого паперу. — Ви тільки почитайте, вуйку!
Коршун неквапом розгорнув листа, читав, тримаючи у витягнутій руці, явно хизуючись своєю далекозорістю:
«Пане Коршун! Вербицький і лейтенант поїхали до району, повернуться не раніше завтрішнього дня, не втрачайте часу. Всі в селі перестрашені, чекаю вночі».
Коршун прочитав листа ще раз і кинув у вогнище.
— Молодець, Ярема! — схвалив і мовив Грицькові, який нетерпеливо переступав з ноги на ногу: — Поклич Фрося!
Той побіг за курені й одразу повернувся з Фросем.
— Готуйся, сьогодні підемо на Острожани, — наказав Коршун. — Най хлопці посплять, щоб уночі не позіхали.
— Та вони й так цілий день сплять.
— Скінчилося! — Коршун відчув, як похололи в нього долоні. Це бувало завжди в передчутті небезпеки чи, навпаки, в хвилини душевного піднесення. — Тепер спати не доведеться. Перевірте, сотнику, зброю в стрільців і все інше. На вашу відповідальність!
— Слухаюсь! — Фрось був явно задоволений: нарешті вони розпрощаються з цим гнилим островом, його вже нудило, коли човпалися болотом до куренів. Дозволив собі посміхнутися догідливо й запитати: — Назад сюди вертатимемось?
— А куди ж іще?
— Після нашої акції енкаведисти можуть озлитися й прочесати ліс.
— Вони вже давно озлилися і, коли б могли, прочесали б. Людей у них тепер лише на заячий скік.
— Набридло хлопцям тут.
— Звичайно, — погодився Коршун. — Та недовго вже. Добудемо документи, переднюємо тут востаннє й завтра ввечері рушимо. Все залежить від того, як обернеться в Острожанах.
— Най пан не сумніваються, там буде перша кляса, прошу я вас.
— Ярема передав, що «яструбки» сьогодні виїхали до району — лейтенант і Вербицький. Залишились директор школи, Демчук і оті недоношені гицелі.
— Андрія я беру на себе! — хвалькувато заскочив Гриць.
— Ото штудерний хлоп! — Коршун зиркнув на племінника розчулено. — Дивись тільки, щоб сподні чистими лишилися.
— Ви ще мене не знаєте! Як я цього Андрія на базарі обвів?
— Так, обвів, — погодився Коршун, — але тут стрілятимуть. Я б не хотів, щоб ти підставляв свою голову.
— Най вуєк не хвилюється, — пообіцяв Грицько, бо в глибині душі вже шкодував, що так необачно виліз наперед, — я буду обережний і діятиму лише напевно.
— Якщо «яструбків» нема, ми порішимо решту за кілька хвилин, — вставив Фрось. У його словах Коршун почув радість: ще б пак, справді щаслива ніч — із села, як на замовлення, відкликали двох автоматників, двох найнадійніших захисників Острожан.
А Фрось думав: є бог на світі і зглянувся на молитви вірного раба свого.
— Коли підемо? — запитав Грицько.
— О третій ночі, щоб бути в Острожанах на світанку. Візьміть з собою більше гранат, сотнику. Не маємо часу для серйозної розмови, то хоч гранати у вікна покидаємо.
— Пан, як завжди, має рацію, прошу я вас. Гранати візьмемо й запасні ріжки до «шмайсерів». Бо яка ж це гульня, коли не можеш дати зайвої черги?
— Ваша правда.
— Ярему забиратимемо з собою?
— Звичайно.
— Добре, що на нього й досі ніхто не звернув уваги.
— Я сам приклеював фото на документах убитого совітського сержанта. Не дуже файна робота, та, бачите, зійшло. Крамар — фігура не дуже значна, і до його документів у районі не прискіпувались.
— Розумний він хлоп, — похвалив Ярему Фрось.
– І ми потурбуємося, щоб його ретельність не залишилась без нагороди! — пообіцяв Коршун не дуже впевнено, бо не мав особливого бажання розкидатися грішми з власної кишені, а на щедрість високого начальства не дуже-то й сподівався.
Антон Іванович, як умовились, о сьомій вечора вийшов за околицю до місточка через потічок, який огинав село і впадав у озеро. Бутурлак з Вербицьким уже чекали на нього. Фіра стояла в кущах на узліссі, і кінь брижив шкіру й обмахувався хвостом од набридливих ґедзів. Бутурлак сидів на задку, звісивши з фіри ноги, а Богдан визирав із заростей — нетерпеливився, чекаючи Антона Івановича.
Вербицький гадав, що Демчук з'явиться на місточку, та Антон Іванович пройшов городами, перестрибнув через потічок, обігнув ожинові хащі і вийшов до фіри зовсім з іншого боку. Вербицький здригнувся, почувши, що за спиною тріснула гілка, й схопився за автомат. Побачивши Демчука, полегшено зітхнув, опустив зброю.
Бутурлак зіскочив з фіри.
— Ну що? — тільки й запитав.
— Він, сучий син…
– Є підтвердження?
— Як тільки ви поїхали, Суярко взяв кошика й пішов до лісу. У бік Гадючого яру, як і того разу.
— А Груздьова?
— Весь день просиділа вдома, й, крім сусідки, ніхто до неї не заходив. Ще дві жінки ходили по ягоди, старі вже баби, навряд чи вони.
