Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.
Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.
Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.
Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись — перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.
Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.
— Тільки спробуй! — пригрозив йому Мишко. — Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.
З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.
— Бачиш, яка в тебе нестійка температура, — сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?
Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне — вилежати. Лежати й лежати.
Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?
Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:
— Скоро видужає ваш хворий?
Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху:
— Йому вже краще. Він завтра встане.
«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:
— Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!
— Ми розгубилися, — виправдувалися сестри Некрасови, — ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…
— Я завтра їду в місто, — сказав Мишко, — і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?
Розділ п'ятдесят перший
Ніч у музеї
Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо — то сторож ходить, то студентки, — а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.
Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи — один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору — задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.
Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.
Почулися човгаючі кроки сторожа.
Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…
Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері — сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок — двері замкнені.
Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!
Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх — двері були замкнені.
Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.
Хлопці повернулись у відділ побуту поміщика. Генка лишився в коридорі, готовий в разі небезпеки попередити товариша.
Мишко зняв канат. Спокійно, не кваплячись, він досліджував бронзового птаха.
Насамперед Мишко старанно, сантиметр за сантиметром, обмацав його, шукаючи якусь щілину або отвір: може, птах одмикається ключем? Але ніякого отвору не знайшов. Під його пальцями була шершава бронза і більше нічого. Тоді Мишко спробував крутити окремі частини птаха: голову, чубок на голові, одне крило, за ним друге крило, лапу, потім другу лапу. Він намагався повернути кожен кіготь на лапах птаха, кожну пір'їну на крилах. Нічого не оберталося, не відкривалося, не рухалося з місця.
Мишко розхвилювався. Невже вони нічого не дізнаються? Невже даремно лишилися тут на всю ніч, ховалися, рискували? Головне, нічого не видно… Засвітити кишеньковий ліхтарик? Ні, небезпечно! З вулиці можуть помітити світло, і тоді будуть страшенні неприємності, їх обвинуватять в намаганні щось викрасти з музею. Ганьба і їм, і всьому загону… Але головне, не хвилюватися. Спокійно. Треба взяти себе в руки. Знову почати все з початку. Відкривається ж він якось!
— Ну що? — тихо спитав Генка, підходячи до Мишка.
— Стій на своєму місці і не розмовляй, — прошепотів у відповідь Мишко.
Генка повернувся на свій пост. Мишко знову взявся за дослідження. А може, ніякого тайника у птахові немає? Ні, Славик не міг помилитися… Славик даремно ніколи нічого не скаже, це не Генка… От Генка міг би нафантазувати, а Славик ні.
Роздумуючи так, Мишко продовжував досліджувати птаха… Він намагався зібрати всю свою холоднокровність. Головне, не хвилюватися, не метушитися, досліджувати його сантиметр за сантиметром.
Мишко морочився дуже довго. Генка вже кілька разів підходив і просин дати спробувати йому.
— От побачиш, Мишко, — нетерпляче шепотів він, — я одразу знайду.
Мишко проганяв його, але кінець кінцем поступився. Дозволивши Генці шукати, він сам став на його пост.
— Тільки дивись, обережно, — попередив він, — а то зламаєш, і тоді все пропало…
— Не турбуйся, — промимрив у відповідь Генка.
Хоч Генка сопів з усієї сили, важко дихав і щохвилини бубонів: «Ага, от, от є, намацав», він теж нічого не знайшов.
Знову взявся Мишко, і знову безрезультатно. Вже перша смуга світанку лягла на підлогу. Мишко поглянув на свій величезний годинник — п'ята година ранку. А музей відкривається о дев'ятій.
Вони знову почали гарячково шукати. Тепер вони взялися за підставку, невелику круглу колону з кольорового каменю. До її вершини наглухо був прикріплений птах.
