Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Ну, гаразд. Кажи, чого ти прийшов до мене?

— Куди ж мені йти? Потрапив у скрутне становище і згадав, що тут є десь друг Василь Романюта…

— Ну, вже й друг…

— А що ж? Хіба не разом сиділи за гратами? Не з одного котла сьорбали баланду?

— З одного. Було таке… Тільки в друзі, хлопче, до мене не набивайся! Не за однакову провину сиділи!

— Може, видаси?

— Видати — не видам! Не бійся! Сам попадешся!

— Спасибі й на тому…

— До речі, як ти мене розшукав?

— А-а, боїшся? Не бійся — все зроблено чисто: на слід не наведу. Адресу взяв у довідковому бюро і заявився до твоїх старих, ну, а вже вони направили мене сюди…

— З чим прийшов?

Дзвонар хихикнув:

— От з цього б ти й починав, Василю. Прийшов за допомогою.

— Якою?

— Мені потрібні гроші, документи і акваланг.

— Що? Акваланг? Ну, приміром, для чого гроші і документи, я розумію. Але акваланг…

— Потім зрозумієш. Почнемо з найпекучішого — гроші маєш?

— Карбованців двадцять-тридцять можу дати.

— Не багато. Але й за це спасибі. А документи?

— Ну, знаєш, я ж не паспортний стіл..

— Ти можеш купити у братви…

— Я з такими не знайомий.

— Познайомишся!

— І не подумаю!..

— Без документів я засиплюся.

— Ну й засипайся. Адже знав, на що йдеш!

— Ось яка у тебе мова!.. А ти не думав, що коли я засиплюсь, то й тобі змелеться?

— Чого б то?

— Ну, як же! Хіба забув, що ти допоміг мені втекти з тюрми?

— Щось не пам'ятаю такого.

— А пригадай суботник. Ти був розконвойований і вільно виїздив на машині з табору…

— Ну й що?

— Того дня я виїхав разом з тобою…

— Такого не було!

— Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підходив до тебе, щоб закурити?

— Пам'ятаю.

— І я ще сказав, що сьогодні, під час суботника, легко можна драпонути…

— І це пам'ятаю.

— От я і втік на твоїй машині…

— Не було цього!

— А я скажу, що було!

— Ти шантажуєш?

— Ні, тільки хочу нагадати тобі, що ми одного поля ягоди. І нечесно кидати товариша в біді! Я прошу зовсім небагато…

— Я сказав, що грошей, скільки можу, дам. І акваланг можу купити чи дістати. До речі, для чого він тобі?

— Люблю мудрих людей, — голос Дзвонаря пом'якшав. — Отак би ти й зразу говорив, а то затявся — не хочу, не можу, не знаю!.. Ти мені, братику, допоможи на копійку, а Дзвонар віддячить тобі на сто карбованців! Ти ось питаєш — навіщо тобі акваланг? А може, я скарб знайшов під водою? Витягну — і тебе не забуду! Матимеш кусок! Але дістань мені який-небудь папірець. Не можу ж я без паспорта! Сам розумієш.

— Я вже сказав — гроші дам, акваланг постараюсь дістати… А документів не проси — не буде! Ні справжніх, ні липи! Бо це пахне знаєш чим? Знову туди я не хочу…

— Ну й боягуз ти, Василю, ось що я тобі скажу! З тобою, бачу, каші не звариш! Ну, гаразд, давай гроші — та не скупись! Менше півсотні не візьму — і не давай! А за аквалангом приїду післязавтра — тож завтра мотнись по місту, розшукай!

Розмова урвалась. Настала тиша.

Юрко заглянув у вікно. Дзвонар сидів біля столу, а батько пройшов до вішалки, де висіли його речі, вийняв з кишені кілька десяток і, не відраховуючи, повернувся до Дзвонаря.

— Ну, ось — дивись, Стасю, — промовив. — Це всі мої гроші — вісімдесят карбованців. Тобі зараз я дам тридцять, а решту залишу собі — ти ж просиш акваланг купити. Чи не так?

— Купи обов'язково! До зарізу потрібен!

— Ну, от! А на акваланг теж потрібні гроші…

— Ну, гаразд. Давай тридцять. А післязавтра я навідаюсь у такий же час! Жди мене! Бувай здоровий! — і, не подаючи руки, рушив з каюти.

Юрко причаївся в темному кутку.

Дзвонар вийшов на палубу, трохи постояв, ніби роздумуючи над чимось, а потім швидко збіг по трапу на берег, сів у човен — і запустив мотор…

БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!

Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце.

Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його.

Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі.

В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся.

— Юрко? Ти?

Батько схопився з ліжка — відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар.

— Ти чого так пізно? Щось трапилось?

— Трапилось… — Юрко пильно глянув батькові в очі. — Будемо відверті, батьку, — у тебе був Дзвонар…

З батькового обличчя враз злетів усміх.

— Ти його знаєш? Звідки?

— Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, — і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. — І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався!

— Чекай, чекай! — вигукнув батько. — Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там…

— Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг?

— Ні.

— Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от — я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати…

Батько уважно подивився на сина.

— Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!

— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…

— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!

Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…

Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?

— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.

Батько здивовано підвів брови.

— Ти що! Куди серед глупої ночі?

— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.

— З яким капітаном?

— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…

— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!

— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.

Батько задумався.

З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.

— Чого ти так дивишся на мене?

Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.

— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.

— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…

Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.

— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!

Юрко зрадів, обличчя його заясніло.

Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.

Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.

Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.

ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА