Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Василь Іванович розвів руками.
— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..
— Інженера Зиміна знали?
— Перепрошую, як ви сказали?
— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.
— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.
— Звідки знаєте?
— Як звідки? В газетах писали.
— Читаєте газети?
— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Як?
— Навроцького Валентина Валентиновича.
— Ні, не знаю такого.
— Подумайте.
— Щось не пригадаю, — розвів руками Василь Іванович. — Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.
— Я питаю: чи не знаєте його особисто?
Василь Іванович благодушно посміхнувся:
— Вибачте, я подумав — теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.
— Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі — все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі — ось ваш розрахунок.
— Дуже хитро ви міркуєте, — посміхнувся Василь Іванович.
— Ви розрахували ще хитріше, ніж я, — заперечив Свиридов. — Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.
Василь Іванович знизав плечима:
— Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.
— Ну що ж, — спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, — діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. — Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: — Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?
Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:
— Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…
— Ближче до справи, будь ласка! — перепинив його Свиридов. — Дві години товчемо воду в ступі.
— Так ось, — як і до цього, спокійно й розмірено вів далі Василь Іванович, — справді один чоловік у їхньому будинку дав ключі Шаринцю, загадав украсти портфель з документами, пообіцяв два червінці. Шаринець зробив, одержав два червінці, а потім приходить до мене, все це розповідає й каже: боюсь я цієї людини, уб'є мене, аби, значить, не показав на нього. Що за людина, питаю. Він каже: Валентином Валентиновичем звати, на перегонах грає. Ну, я сам, вибачте, на перегони їжджу, граю по маленькій і не заради гри їжджу, а так, коней дуже люблю, і, пробачте, в моїй комірчині тиждень просидиш, треба й провітритися. Взяв я Шаринця на перегони, він мені цю людину показав, Валентина Валентиновича. Я роздивився його: бачу — ого! У нас, знаєте, око набите… Кажу Шаринцю: навіщо ти, дурню, не в своє діло поліз, адже ти, кажу, не по квартирах працюєш, хочеш людиною стати — своєї професії тримайся. А він відповідає: на два червінці зазіхнув. Ну, кажу, сам зазіхнув, сам і викручуйся. А тепер бачите як! Убили! Значить, правильно передчував, розумів свою долю.
Свиридов поклав перед Василем Івановичем чистий аркуш паперу.
— Усе це напишіть і, будь ласка, якнайдокладніше, з числами.
Василь Іванович незграбно взяв перо.
— Відвик я писати, громадянине слідчий. Може, з моїх слів запишете…
— Ні, самі пишіть! І якомога розбірливіше. І що ще згадаєте, теж напишіть.
Свиридов замкнув шухляди стола і разом з Мишею вийшов з кабінету.
— Він правду говорить?
— Багацько бреше. Досвідчений, чортяка. Одразу все осягнув. Розповів лише про те, про що ми самі здогадуємося. Та, в кожному разі, цього досить, щоб звинуватити Навроцького.
44
Убивство Зиміна, Юрин виклик до слідчого і нарешті арешт Василя Івановича — цього Навроцький не чекав у найгірших своїх розрахунках, а він завжди розраховував і на гірше.
Викрадаючи документи, він ставив обмежену мету: нейтралізувати Зиміна. Він розраховував, що Микола Львович приховає зникнення документів: узяв додому, вдома був син, у привиди тепер ніхто не вірить. Розрахунок виявився точним — про зникнення документів Зимін не заявив. Отже, він у руках Красавцева, знешкоджений, п'ять вагонів гарантовано.
Зимін зажадав нові документи — крок, що так налякав Красавцева. Красавцев — йолоп! Зимін збирався повернути всі документи разом, сподіваючись, що недбалий Красавцев не розбиратиме їх, суне в шафу, кому вони потрібні, ці старі акти? Якщо навіть Красавцев зверне увагу на відсутні документи, то Зимін відмахнеться: «Не знаю, повертаю те, що брав». Красавцев не зчинить галасу, промовчить і тим прислужиться Зиміну. А послуги вимагають взаємності.
І ось безглузде вбивство Зиміна! Все сплуталося, змішалося, опинилося під ударом. Негідник, нікчема, сучий син! Хто міг таке завбачити? Кишеньковий злодюжка, шлепер, у нього навіть бракувало відмичок, довелося діставати ключі, зробити другу пару, вивезти Зиміних у театр.
Після театру вони зустрілися з Шаринцем у Кривоарбатському провулку.
Шаринець повернув ключі, віддав документи, сказав, що підкинув портфель на горище, як загадав Валентин Валентинович.
— Що ще взяв?
— Щоб мені волі не бачити! — заприсягнув Шаринець.
— Якщо взяв щось, краще зараз поверни.
— Що взяти? Ложки-виделки? Ви з документами сторгуєтесь, а я у в'язницю?
— Якщо взяв щось, я тебе й на тому світі дістану!
— Таж сказав! — буцімто щиро мовив Шаринець.
Валентин Валентинович подав йому два червці.
— Додав би п'ятірку, — попросив Шаринець, — там і срібло й рижев'є було, нічого не взяв.
Як тепер розумів Валентин Валентинович, тут таїлася його генеральна похибка — він не надав значення словам Шаринця «срібло й рижев'є було». «Рижев'є» на їхньому жаргоні — золото. Отже, Шаринець оглянув квартиру, бачив столове срібло, одяг, навіть золоті речі, мацав, дотикався, але не взяв. Не взяв, але запам'ятав, як проник у квартиру, взяв портфель, і все минулося безкарно. Як же йому не взяти таку квартиру на приціл? Не для себе — для домушників, з якими зустрічався в «Гротеску». Він тільки навідник. Навів, але прорахувався: Зимін опинився вдома.
Як же Навроцького не насторожили слова Шаринця? Приписав прагненню зірвати зайву п'ятірку? П'ятірки він не шкодував, але не любив потурати.
— Ніякої п'ятірки! Все, як домовились. — Та слова про «рижев'є» якось закарбувалися, і він додав — Щодо золота, то найкраще золото — мовчання. Сподіваюсь, ти второпав?
Його погроза не вплинула, трапилося зовсім непередбачене. Якщо вбивць знайдуть, вони видадуть навідника — Шаринця. Шаринець видасть його.
Саме це й покликало Валентина Валентиновича в «Гротеск». Світ гри стикається зі світом карним: на перегони їздять не лише ті, хто грає в тоталізатор. Через них Навроцький вийшов на Василя Івановича.
Офіціант провів його в заднє приміщення пивниці — комірчину, тьмяно освітлену голою лампочкою.
За столом сидів Василь Іванович — Навроцький бачив його на перегонах, показали.
Біля дверей, притулившись до одвірка, стояв чоловік, котрого, як одразу помітив Навроцький, природа нагородила здатністю аж ніяк не запам'ятовуватися.
Вони вичікувально дивилися на Навроцького.
Акуратно підтягнувши штани, Валентин Валентинович опустився на табуретку коло стола, закинув ногу на ногу.
— У мене з вами розмова віч-на-віч.
Василь Іванович кивнув тому, хто стояв біля дверей. Той вийшов, причинивши за собою двері.
