Вітряк - Чернишев Славчо (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Хтозна, як воно буде! — скептично відповів бас. — Або наробить, або й ні. А вмирати доведеться все одно. Добре, що хоч трохи пожив. Я людина авантюри й богеми. Мені дай простір морів і океанів… І в кожній гавані нову коханку! І як я в цю брудну справу встряв — досі не знаю… Для цивільної роботи я не годжусь. Коли справа дійде до бійки, я можу кількох на той світ оді-слати, але вважаю за краще битися в шинку. Сміливо й благородно! А тут тільки те й роби, що ховайся та в жмурки грай… Та що поробиш! Чорт його бери! — Певно, він хильнув з пляшки, бо смачно прицмокнув: — Ох, цілющий бальзам.
Трохи помовчали. Але пискливий був балакучий і знову почав:
— Оце сиджу й думаю: а що коли отой чорний арап, що на палубі, відпровадить нас прямо в міліцію? Ви думаєте, що не може? Звідки я знаю, скільком богам він молиться!
Буркотун знову щось промимрив собі під ніс і підвівся. Він зняв ліхтар, глянув уважно навколо й пішов до корми.
Сашо й не зчувся, як його витягли за комір.
— А ти що тут робиш? — гримнув переляканий бандит. — Відповідай! Ти хто такий?
Сашо мовчав і тремтів, як осиковий лист. Усе сталось так швидко й так несподівано, що він аж остовпів. Бандити з цікавістю й підозрою дивилися на нього.
— Хто ти такий? — повторив тепер пискливий. — Звідки ти взявся?
Здоровань злегка ляснув його по щоці, й Сашо зовсім оторопів.
— Ану, маленький піратику, говори мені! — весело засміявся бандит. — Мовчиш? Мову відібрало? Ха-ха! — гучно зареготав він. — Певно, чийсь хлопчик. Чимало їх бігає на пристанях.
— Щось не те! — заперечив пискливий. Четвертий, який до того мовчав, сказав сиплим голосом:
— Давайте гукнемо капітана. Він розбереться.
Моко був тут як тут. Він аж скорчився од злості, побачивши Саша.
— Ах ти, сучий сину! Повішу на гроті! — заскреготів він зубами й ударом ноги повалив хлопця на землю.
— Чий він? — перелякано запитав пискливий.
— Спокійно, панове офіцери! Мене звуть капітан Моко… Мерсі. Прошу вас не лізти в чужу миску!
— А чому це, чорномазий? — гаркнув здоровань і вмить вихопив пістолет. — Ну?!
— Любий, засунь на місце свою цяцьку! Мене цим не залякаєш! А щодо хлопця, то це син моєї тітки Пріськи з Малого Парижа. Зрозумів?
— Не насміхайся! — образився здоровань і ще дужче наїжився. — Говори!
— Коли й скажу що, то тільки майорові. Ясно??
— Ми ж усе-таки… — спробував був протестувати пискливий, але Моко його перебив:
— Пане офіцер, не знаю твого чину…
— Я не офіцер, — обізвався пискливий.
— Тоді рядовий. Пане рядовий, есперанто розумієш? — і в його руці заблищав гострий матроський ніж. — Я розумію! Ясно?
Буркотливий гидко вилаявся.
— З тим самим будьте здоровенькі! — не залишився Моко в боргу, схопив Саша за комір і стусанами виштовхав наверх. — Марш!.. Панове, — сказав він трохи лагідніше. — Прошу не здіймати галасу. Старий вікінг знає, що робить. Адьйо!
Він повернувся й блискавично вискочив наверх, побоюючись, щоб не вистрелили йому в спину. Але пасажири заспокоїлись. Здається, повірили, що хлопець — Моків родич. Крім того, тут, у відкритому морі, вони були в руках капітана.
— Цей моряк мені подобається! — захоплено сказав здоровань. — Треба з ним ближче познайомитись…
Опинившись на палубі, Моко закрив ляду й за вухо поволік Саша в капітанську рубку.
— Ну, йолопе, розказуй тепер, що ти задумав? Не лежиться на пляжі з коханкою? Пірат!.. Сопляк ти!
Сашо вперто мовчав, тремтячи усім тілом. Підійшов і Кіро Привид, плюнув і крикнув на все горло, щоб перекричати мотор:
— Сонце, Сонце! Плакала Привидова хата! Ах ти, тварюка!
— Цить, крисо! — розсердився на нього Моко. — Геть униз! А ти кажи, хто тебе підіслав? Капітан Рачев?
— Ні, — глухим голосом відповів Сашо. — Ніхто нічого не знає. Я сам…
— Голосніше кажи! — гаркнув Моко.
Сашо повторив.
— Брешеш! — знову гаркнув Моко.
— Слово честі!
— Звідкіля ти дізнався про мою поїздку?
— Вчора ввечері чув…
— Що чув?
— Чув, як ви говорили…
— Мерзотник! Значить, підслухував! — Моко знову схопив його за вухо, Сашові здалося, що на цей раз він залишиться з одним вухом. — Де ти був?
— У діжці…
— В якій діжці?
— В підвалі Мортія…
Моко двічі з усієї сили ляснув його по обличчю. Сашо розплакався.
— Перестань! Пірат, а скиглить… Слухай, якщо це пастка — так і знай: ніж. Ти мене знаєш!
— Знаю. Не брешу… — підшморгнув носом Сашо.
— А інші як? Стережуть біля пастки?
— Вони нічого не знають, — збрехав Сашо.
— Як це не знають? Хіба ж ти їм не сказав?
— Вони мене прогнали…
— За що?
— Через Доменіку…
Моко помовчав, певно, щось обмірковував.
— Брешеш, сучий сину!.. Побачимо ще, що з того вийде? За брехню — на грот! Баста! Піди стань до штурвала! Та дивись мені! — Моко спустився до Привида в машинне відділення.
Доки Сашо сидів у трюмі, погода знову зіпсувалась. Цей рік був роком бур. Примхливий. Повний несподіванок.
Сашо взявся за штурвал і звично оглянув море. Воно клекотіло. І Сашо зрозумів, що і Моко, і лази далеко не мужні люди. Вони бояться, що їх можуть впіймати, і тому не бояться бур.
Моко з Привидом радилися. Сашо не зміг почути жодного слова, хоч як прислухався. Заважав мотор і завивання вітру.
Моко взяв штурвал і презирливо процідив крізь зуби:
— Дарма! Мені про себе байдуже, а ти думай сам!
Вмить Сашо зрозумів наскрізь прості розрахунки «сенегальця». Певно, він, так само, як Кіро Привид, вирішив на випадок провалу визнати все, відсидіти певний час у в'язниці, а потім накивати п'ятами. Чек у нього в кишені, що йому! Хоч утече, хоч попадеться, Моко нічого не втрачає, і, можливо, це його й робить таким одчайдушно сміливим і байдужим до небезпеки.
Саме тоді, коли буря лютувала найдужче, вони з північного боку обійшли острів Святого Івана, і Моко спрямував шхуну на жахливі скелі Мису утоплеників. Він вправно маневрував у повній темряві, впевнено керуючи судном. Сам того не помічаючи, Сашо захоплено дивився на нього. Відважна людина, цей Моко! Диво-капітан! Шкода тільки, ще вплутався в такі брудні справи!.. Сашо міцно тримався за ремінці в рубці, не перестаючи дивуватись, як Моко в цьому хаосі знаходить шлях. І кожну мить чекав, що «судно розіб'ється. О, коли б розбилось! Коли б розбилось! Він би якось та виплив! Будь-що виплив би! А ті там, унизу, потопилися б, мов криси. Він глянув угору, туди, де, на його думку, повинен бути фіорд, сподіваючись угледіти там хлопців. Але навколо й за крок нічого не було видно. Така густа й непроглядна стояла темрява. Сашо подумав, що навіть коли б хлопці й були на скелях, вони б не помітили баржі, і його охопила страшна байдужість. Він згадав про Доменіку, і тільки ніч сховала на його очах сльози.
Шхуна злегка торкнулась правим бортом скелі, почався фіорд. Ще мить — і судно м'яко врізалося в пісок. На березі їх зустрічали три чоловіки з ліхтарем. Бандити швидко розвантажили зброю. Сашо стояв у рубці, неначе скам'янілий, і думав, що Моко його пощадить і відпустить в містечко. Це було наївно, він помилився. Скінчивши розвантажувати, Моко грубо схопив його за руку й потяг униз.
— Слухай, поручику, — звернувся він до одного з тих, що зустрічали, низенького, худого чоловіка, — привіз тобі трофей. Подарунок від магараджі Танганьїки. Звати його Сашо Африканське сонце! Хлопець — кращого не може й бути! — урочисто промовив Моко.
Поручик гаркнув п'яним басом:
— Оце так!.. Давай його сюди! Давно їх чекаємо!
— Заліз до мене в трюм, — пояснив Моко. — Через два дні передам тобі наказ майора.
— Я вже давно його маю.
— Тихо! І не подумай! Останнє рішення таке: ні волосинки з їхньої голови! — збрехав Моко. — Інакше — капут! Ясно?
— Ну гаразд, гаразд…
Сашо стояв ні живий ні мертвий. Невже його хотіли вбити?
