Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Мо' й так, — погодився Щупак, — Одарка вміє теревені розводити. Тільки навіщо тобі ці біженці? Хоч убий мене — не розумію. Ніякої пользи від них немає. Даремно харчі витрачаєш. Ти ж подумай своєю мудрою головою — вранці дай, в обід нагодуй, увечері, теж… А ви самі хлібом глевким давитеся. І біженка твоя дурна та нерозумна. Комісарша нікчемна. Ти думаєш, я не бачу, як вона на мене зиркає? Як та рись очима світить. А до всього любить язиком плескати. Якби вона так до роботи бралася, як ляси точити! Не знаєш ти, Маріє, людей! Набралася ти книжної мудрості і живеш нею. А в життя свій розум, свій глузд! Яка тобі вигода від тих біженців? Жени їх в три шиї з хати — і квит.
— Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, на наших жильців такий гнів поклали?
— Багато балакає вона!
— Юрка мені жаль, — сказала мати.
— Чому?
— З Лесею, він подружив!
— Подружив! — перекривив матір староста. — Чи не сподіваєшся ти, що ця біженочка тобі невісточкою буде?
— Про що зараз можна говорити… Живеш і кожен день смерті чекаєш! Але все одно сподіваємся на краще! І якби мені така невістка, як Леся, — так я б була щаслива! Гарна дівчина! Правдива, спокійна, розумна! Проситиму вас, Юхиме Мартиновичу, змінити гнів на милість. Залиште їх в селі, бо як підуть — то загинуть, як не від кулі, так від голоду. А може й таке бути, що потраплять в жандармерію, а там язики розв'язувати вміють. І наша біженка назве своє справжнє прізвище.
— І таке може бути, — скривився Щупак, — втягла ти мене, Маріє, в цю катавасію. Через каблучку можна й голову потеряти.
— Не чіпайте, Юхиме Мартиновичу, наших біженців, а я вам годинник подарую.
— Який годинник? — пожвавішав староста.
— Гарний, — відповіла мати, — перед війною Василь у Москві на сільськогосподарській виставці купив собі.
Мати відчинила скриню, дістала годинник, вручила старості:
— Носіть, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я!
— Спасибі, Маріє,— зрадів Щупак, — мені годинник потрібен, бо я, як-не-як, а все-таки начальство. Німець точність любить, а я час по сонцю міряю. А біженці скажи, хай тримає язик за зубами, бо буде лихо.
Опівдні біля воріт зупинилася вантажна машина. Леся, побачивши її, прожогом кинулася на горище, принишкла у кутку.
Юрко вибіг на вулицю. У машині, крім водія, нікого не було. Молодий солдат у чорному мундирі з двома блискавками на петлиці — есесівськими знаками — привітно кивнув, вийшов з машини:
— Пан Маєр наказав привезти вам борошно і шовк.
Солдат заїхав у двір, відкрив борт машини, поставив на спориш мішок з борошном і великий брезентовий клунок. Юрко заніс у хату мішок та клунок, гукнув Лесі:
— Можеш злізати, німець поїхав!
— Що це? — побачивши привезене, здивувалась Леся.
— Борошно і шовк.
— Який шовк?
— Маєр передав на вишиванки.
Галина Іванівна в цей день лишилася вдома, сиділа за столом, мережила скатерть. Почувши розмову про шовк, вона підійшла до клунка, витягла сувій матерії і жахнулася:
— Парашути! І на них червоні плями. Кров…
— Це парашути наших десантників, — похмуро озвався Юрко, — група потрапила в засідку і вся загинула. Ніхто у полон не здався. А парашути забрали фашисти.
— Звідки ти знаєш? Хто тобі про це розказував?
— Маєр. Серед десантників була молоденька дівчина, радистка, і вона загинула.
Галина Іванівна придивилася до шовку:
— Тут щось написано. Лесю, у тебе зір кращий, іди прочитаєш!
— «Група Максима потрапила в засаду. Ми вмираємо… Помстіться за нас. Надія Маленька, 2 травня 1942 року», — прочитала дівчина. — Тут ще по-німецьки щось написано, читай, Юрку.
Слова парашутистки були перекреслені навхрест хімічним олівцем, і на матерії крупними літерами було виведено німецькою мовою: «Русіше капут!»
Юрко ще раз прочитав слова Надії Маленької, згорнув парашут і поклав окремо. Потім оглянув решту. На них не було ніяких написів, лише у багатьох місцях шовк був прострелений кулями…
— Скільки? — запитала Леся.
— Дванадцять…
— І всі загинули?
— Всі…
— А хто така Надія Маленька?
— Десантниця. Я ж казав — радистка!
Галина Іванівна підійшла до мішка з борошном, на якому чорнів розпластаний чорний орел зі свастикою в розчепірених кігтях, бридливо запитала:
— А що це?
— Борошно. Маєр прислав.
— Що ж ви думаєте з ним робити?
— Як що? — перепитав Юрко — Хліб пекти. Людям дамо… У селі голод! Хіба ж ви не знаєте, як люди бідують?
— Як ти можеш? — сердито спитала Галина Іванівна. — На цьому борошні кров наших людей. — І вже — до доньки: — Нам треба переходити на іншу квартиру. Тут лишатися не можна! Ти сама подумай, гестапівці привозять до наших господарів парашути постріляних десантників. Наділяють їх борошном! Це страшно!
— Невже ти не розумієш, як ризикують наші господарі? — озвалася Леся.
— Це ти нічого не розумієш, бо молода. Подумай, що про нас люди скажуть? Село голодує, а тут отакі дарунки! Ти, доню, як хочеш, так і думай, але треба шукати іншу квартиру. Нас і дід Захарко запрошує, і Солодовники…
— Нікуди, мамо, я переходити не буду! Нечесно це, — відрубала дівчина.
— Ти думаєш, що кажеш?
— Я пам'ятаю, як нас прийняла Марія Федорівна, ставиться, як до рідних, а ми…
— Маєр до них, як до родичів, їздить. І Зіферт, гестапівець з Берліна, гостював.
— Так ти ж знаєш!..
— Люди в селі теж знають і все бачать!
Галина Іванівна не зважала на присутність Юрка, вдавала, ніби не помічає його. Хлопець розгублено стояв біля дверей, не знав, як йому бути.
Галина Іванівна міцно зав'язала вузол, виважила його в руці і сказала Юркові:
— Ми переходимо на іншу квартиру! А тобі я, хлопче, дам пораду: поки ще є час, забудь, що ти фольксдойч! Прийдуть наші… Далеко ти зайшов, хлопче! Кінчай своє приятелювання з фашистами! Люди на фронті гинуть, а ти з німцями дружбу завів. І з Лесею тобі краще не дружити!
— Мамо! — вигукнула дівчина, — як тобі не соромно? Чи ти забула, як Юрко тебе хвору від смерті врятував?
— Я кажу правду!
Юрко не став сперечатися з Галиною Іванівною, швидко склав у брезентовий мішок парашути, засунув його в куток. Парашут з листом, десантниці поклав у кошик і пішов до Кравця, щоб показати йому останній лист радистки.
Кравець сидів у світлиці, перед ним лежала розгорнута книга, у кутку блимала лампадка. Він щось писав, вірніш, переписував з невеличкого клаптика паперу на аркуш із учнівського зошита.
— Проходь, Юрку, — запросив Кравець, ховаючи папірець і недописаний аркуш, — що там у тебе?
Юрко дістав парашут, показав Кравцеві. Той одягнув окуляри, довго дивився на нерівні букви.
— Полягла група Максима, — зронив сумно. — Стала жертвою підступної зради. Тепер мусимо виконувати завдання без їхньої допомоги. Зараз я перепишу цей лист, а парашут хай побуде у вас. Не кинеться за ним Маєр, то виріжеш цей шматок шовку і принесеш мені. Треба переслати рідним Надії Маленької.
Переписав на папір слова радистки, почекав, поки просохло чорнило, і сховав його в шухляду стола. Потім запитав Юрка:
— Більше ніяких новин?
— Староста приходив. Казав, що на комсомольців списки складають. Вимагав, щоб і мати подала.
— А вона що?
— Відмовилася! Відповіла Щупаку, ніби в майстерні нема жодного комсомольця.
— Все зрозуміло. Завтра зранку приходь з матір'ю до мене. Тут зволікати не можна. Зараз, Юрко, побіжи до Івана Гончара і скажи, щоб він негайно був тут.
— Іван же на роботі!
— Ні, він дома, — Саченко дозволив йому три дні побути дома.
Іван справді порався на подвір'ї. Побачивши Юрка, аж засяяв.
— Просив Кравець, — почав Юрко, — щоб ти зараз прийшов до нього.
— Ходімо!
Через село посунули важкі, незграбні фургони, черкаючи бортами за тини та огорожі, заповнюючи вулиці ядучим газом. Хлопці дали дорогу машинам, в кабіні яких сиділи непорушні, ніби дерев'яні, есесівці.
— На Митрик посунули, — озвався Іван, — там фашисти полігон влаштували.
