Кораловий острів - Белентайн Роберт (читать книги без сокращений TXT) 📗

Довго ми сиділи за вечерею, розмовляючи притишено, аби не чути моторошної луни під склепінням. Зрештою тьмяне світло, яке просякало крізь колодязь, зблякло, попереджуючи, що вже настала ніч і час спочивати. Отож ми погасили смолоскип та полягали спати.

Прокинувшись, ми довгенько не могли второпати, де опинилися, а потім почали гадати, чи рано ще, чи вже пізно. Слабеньке світло свідчило, що настав день, але яка саме година, того ми не знали й не відали. Отож Джек запропонував, що він випірне на розвідини.

— Е ні, Джеку, — відмовив я. — За останні дні ти наробився по саму зав'язку. Спочивай собі та гляди Пітера, а я погляну, що там надумалися пірати. Я пильнуватиму, щоб вони мене не помітили, і скоро вернуся.

— Гаразд, Релфе, — сказав Пітер. — Іди, коли на те твоя воля, але не затримуйся. Раджу тобі однак убратися, бо я хочу, щоб ти нарвав свіжих кокосів, а видиратися на пальми без одягу принаймні незручно.

— Пірати напевне стежать за всією околицею, — озвався Джек, — тож, прошу тебе, майся на бачності.

— Не бійся, — сказав я. — До побачення.

— До побачення, — відповіли мої друзі, їхні слова ще лунали в моїх вухах, коли я стрибнув у воду і через кілька секунд виринув на свіже повітря. Я силкувався пливти зовсім нечутно і навіть дихав якомога тихіше, тримаючись під скелею. Але як нікого не зауважив поблизу, то виліз з води і видерся помалу на скелю, звідки було видно увесь берег. Навкруги жодного пірата, навіть їхній човен щезнув безслідно. Гадаючи, що, може, вони поховалися, я не зважився зійти зі скелі. Мені спало на думку подивитися на море, і, на своє диво, я побачив піратську шхуну, що пливла геть — майже на самісінькому обрії! Я скрикнув з радощів і зопалу хотів був пірнути назад у печеру, щоб повідомити товаришам добру новину. Проте стримався і побіг на самісінький вершечок скелі переконатися, що той корабель справді піратська шхуна. Вдивлявся я в нього довго й пильно і врешті, заспокоєно зітхнувши, сказав уголос:

— Атож, то таки він. Принаймні цього разу негідники вшилися таки з порожніми руками.

— Чи ти ба, який упевнений! — озвався поряд басовитий голос, і тієї ж миті важка рука схопила мене за плече, стиснувши його, наче лещатами.

РОЗДІЛ XXII

Серце моє мало не вискочило з грудей. Обернувшись, я побачив здоровезного лютого чолов'ягу, що споглядав мене, зневажливо посміхаючись. Він був білий, тобто з походження європеєць, хоч його обличчя від довгого перебування на сонці й вітрі засмагло, аж збронзовіло. На ньому було звичайне матроське вбрання, коли не брати до уваги грецьку шапочку й розкішну шовкову шаль, якою він пов'язувався замість пояса. З-під тої шалі стриміло дві пари пістолів і важкий кортик. Мав він бороду й вуса — такі самі короткі, кучеряві й посріблені сивиною, як і його чуприна.

— Ну, парубче, — мовив він, глузливо посміхаючись і ще дужче стискаючи мені плече, — то негідники вшилися з порожніми руками, га? Ще побачимо. Вважай-но, щеня.

І пірат пронизливо свиснув. За мить долинула відповідь і з-за скелі біля підводного саду вигулькнув піратський човен, чимдуж прямуючи до нас.

— Розведи-но вогонь на тому прискалкові. Та дивись мені, парубче, не спробуй утікати, бо я пошлю за тобою прудкого і вірного гінця.

І він багатозначно показав на свої пістолі.

Я мовчки скорився, а що випадково мав у кишені збільшувальне скло, то небавом розвів вогнище, і вгору здійнявся стовп густого диму. Не минуло й двох хвилин, як з-над моря гримнула гармата, і я побачив, що шхуна знову пливе до острова. Аж тепер мене осяяло, що пірати вдалися до хитрощів і відіслали свій корабель, аби ми подумали, буцімто вони забралися геть. Та вже нічого не вдієш: я опинився цілком у їхній владі. Отож я стояв, безпорадно дивлячись, як пірати вилазили з човна на берег. Мені спало на думку стрибнути зі скелі у море, та вже було пізно, бо вони заступили мені дорогу.

Команда човна видерлася на скелю й заходилася віншувати чолов'ягу, який полонив мене, взиваючи його капітаном. Вони страшенно пораділи, що їхня хитрість удалася, і жартам не було кінця-краю. Всі вони були з кошлатими бородами, люті на вигляд, озброєні кортиками й пістолями, а їхнє вбрання мало чим різнилося від капітанового. Придивившись до кожного зокрема й помітивши, що вони насуплені навіть тоді, коли регочуться, і що у всіх на лиці вираз свідчить про ницу вдачу, я зрозумів: моє життя висить на волосині.

— А де ж інші щенята? — вигукнув один чолов'яга, приточивши страшну лайку. — Присягаюся чим завгодно, що їх було принаймні троє, якщо не більше.

— Чуєш, щеня, що він питає? — озвався капітан. — Де решта собачат?

— Якщо ви маєте на увазі моїх товаришів, то я вам не скажу, де вони, — відмовив я стиха.

Почувши те, увесь гурт зайшовся гучним реготом. Капітан позирнув на мене здивовано. Витягши з-за пояса пістоль і звівши курок, він мовив:

— Послухай-но, парубче. Я не хочу марнувати часу. Якщо ти не скажеш усього, що знаєш, я продірявлю тобі голову! Де твої друзі?

Хвилину я вагався, не знаючи, на яку ступити. Раптом мене осяйнула думка.

— Мерзотнику! — мовив я, вимахуючи йому перед очима кулаком. — Ти можеш в одну мить укоротити мені віку, можеш кинути мене в море, де я напевне сконаю, та ще й болісною смертю. Але вважай, лайдаче: якби ти навіть кинув мене з отієї скелі у воду, і то я б не виказав тобі, де мої товариші. Спробуй-но, коли хочеш переконатися!

Піратський капітан аж сполотнів з люті.

— То ось ти який? — вигукнув він і страшно лайнувся. — Ану, хлопці, беріть його за ноги та пошпурте зі скелі. Швидше!

Пірати, що поніміли були від мого зухвальства, враз підступили, схопили мене й понесли до краю скелі. Я вже вітав себе, вважаючи, що вдало схитрував: аби тільки попасти у воду, а там я пірну до печери, де мене чекають Джек із Пітером. Та мої надії враз зійшли нанівець. Капітан гукнув:

— Стривайте-но, хлопці, стривайте! Перш ніж кинути щеня акулам, ми потрощимо йому пальці лещатами. Несіть його в човен. Та швидше, бо подуває свіжий бриз.

Лайдаки мерщій підхопили мене на плечі, збігли з кручі й кинули на дно човна так, що мені забило памороки.

Коли я очуняв і підвівся на лікті, ми вже були за рифами й підпливали до шхуни, невеликого судна, збудованого на зразок кліпера. [4] Скоро я це зауважив, як один пірат щосили штурхнув мене в бік і грубо звелів стрибати на борт корабля. Я хутко підвівся і виліз на шхуну. За кілька хвилин човен був піднятий, корабель повернувся до вітру, і ми, розтинаючи хвилі, подалися у відкрите море.

У перші хвилини пірати були заклопотані, скеровуючи шхуну та піднімаючи човен, і не звертали на мене ніякої уваги, тож я стояв, спершися об фальшборт біля східців, і стежив за ними. Я здивувався, що на шхуні немає ані гармат, ані гаківниць. І взагалі вона скидалася більше на торговельний вітрильник, аніж на піратський корабель. Але мене вразила невластива піратам чистота й лад. Мідяні частини нактоуза, [5] румпеля, [6] а також шплінти блищали наче новенькі. Палуба була чисто вишарувана, гладенька. Щогли обстругані й полаковані, крім салінгів [7]і вершків, пофарбованих у чорне. Наряддя було цілком упоряджене, а вітрила білі як сніг. Словом, усе, від червоної смужки вздовж корпусу до вершечків щогл, свідчило про лад і дисципліну, яка б зробила честь команді військового судна. Все було на своєму місці, крім човна, що лежав догори днищем на палубі між фок-щоглою й грот-щоглою. Як на шхуну він був завеликий, але команда налічувала чоловік тридцять-сорок, і я вирішив, що його тримають про той випадок, коли їй доведеться корабель залишити.