Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
— А може, село? — не погодився з ним Сергій.
— Село чи житло — однаково!
— Головне — ми натрапили на слід людей, — вставила Марта, намагаючись примирити хлопців. — Отже, ми врятовані від негоди і холодної ночі.
Тим часом Юркову увагу привернув напис на борту — № 75. Отже, човен належить водній станції, і хтось узяв його напрокат. Юрко уважніше оглянувся довкола і помітив, що човен стоїть просто біля пустинного дикого берега, і що він не примкнутий до дерева, а затягнутий в кущі і кинутий тут напризволяще. Поряд на траві лежало двоє весел.
— Мабуть, хтось перед грозою прибув на ньому й десь ховається в затишному місці, — висловив здогад Сергій. — Треба шукати…
— А може, його пригнало хвилею та вітром? — сказав задумливо Хвостенко.
— Ні, хтось на ньому приплив, — заперечив Юрко, який встиг уважно оглянути все довкола. — По-перше, його витягнуто сюди, по-друге, весла акуратно складено, по-третє, гляньте — тут є ледь помітна стежина. Прим'ята осока. Поламаний очерет…
— Справді, є! — вигукнув Сергій. — Отже, вона виведе нас до людського житла! Ходімо!
— Ходімо, — погодився Юрко. Він знову рушив попереду.
Стежина звивалася між кущами, плуталась між бур'янами і, нарешті, вивела на галявинку, порослу високою травою, до якої ніколи не торкалася коса.
Посеред галявини стояв курінь. З протилежного боку до куреня підходили кущі верболозу, які кроків за двадцять-тридцять за куренем перетворювалися на непролазні хащі.
— Курінь! — вигукнув розчаровано Сергій.
— А ти думав — тут на тебе чекає палац? — єхидно запитав Хвостенко.
— Ну, що ж, на початок і це непогано, — сказав Юрко і кинувся через галявину до куреня.
На півдорозі він раптом зупинився. Йому здалося, що позад куреня хтось пригнувшись шаснув у кущі.
— Ви бачили? — прошепотів він, звертаючись до товаришів. — Хтось побіг у ліс.
— Я теж помітила, — сказала Марта.
— А може, то який звір? — висловив сумнів Сергій. — Мені теж щось привиділося, але я не розібрав що.
— Зараз дізнаємося, — сказав Юрко і рушив уперед. Курінь був зроблений добротно. Круглий, покритий сіном, він здалеку скидався на конусоподібну копицю.
Юрко пригнувся і заглянув крізь невеличкий лаз всередину. Там було порожньо. Тільки у протилежній стіні тьмяно світився такий же другий отвір. Махнувши друзям рукою, щоб зачекали, хлопець вліз у курінь. Тут було сухо і затишно. З лівого боку — високо намощена постіль із запашного сіна. Праворуч — також на сіні, але вже засланому газетою — окраєць хліба, недогризок ковбаси, порожня пляшка з-під вина та кілька пожовклих огірків.
— Заходьте, — гукнув до друзів, і коли ті влізли і стали роздивлятися довкола, сказав: — Безперечно, тут хтось живе. Але почув, що ми наближаємось, і втік…
— Чого б йому тікати? — здивувався Сергій.
— Хтозна.
— Може, він слідкує за нами? — спитала Марта.
Може. Але нам не страшно: нас четверо, а він один, — заспокоїв дівчину Юрко.
— Що ж будемо робити? — втрутився у розмову Хвостенко. — Переночуємо тут? Чи підемо далі?
— Гадаю, зостанемося на ніч. Іншого виходу у нас нема. — сказав Юрко. — Але ми повинні забрати свої речі, не спати ж у мокрому одязі. Хай Марта зостанеться тут, а ми сходимо до човнів.
— Я піду з вами, — сказала Марта. — Одній залишатися страшно…
— Нема чого йти всім. Тоді хай зостанеться і Сергій. Ми враз…
— Та ні, — зам'явся Сергій, — краще вже триматися всім разом…
Хвостенко засміявся:
— Що — жижки затрусилися? Тоді ти йди з Юрком, а я зостануся з Мартою.
Марта глянула на Юрка. Той мовчав. Вона розуміла, що йому не хочеться, щоб Хвостенко зоставався з нею. Добре, що в курені сутінки, і ніхто не помітив, як почервоніли її щоки. Їй приємно усвідомлювати, що вона подобається Юркові. З Владиком у неї дружби ніколи не буде. Занадто він зарозумілий і гоноровитий.
— Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.
Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.
Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?
Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.
Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.
— Може, літак? — непевно висловила здогад Марта.
— В таку погоду літаки не літають, — відповів Юрко.
Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.
— Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.
— Чи мало на морі таких моторів, як у тебе! — кинув Сергій. — То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.
Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.
— Як хочете, а працює мій мотор, — промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:
— Я ж вам казав! Я ж казав!..
Всі кинулись за ним і враз зупинилися.
Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.
Хвостенкового човна не було.
Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.
СУМНЕ ВІДКРИТТЯ
Вони мовчки переглянулись.
— Що це означає? — здивовано спитала Марта.
— А те, що якийсь негідник украв у мене човна! — вигукнув обурено Хвостенко. — Я ж вам казав — мій мотор! А ви не послухали!
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Сергій. — Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?
— Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія. Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?
Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.
— Давайте поміркуємо, — сказав по паузі Юрко. — Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.
— І власник човна з прокатної станції, — додав Сергій. — Гадаю, Що це одна особа…
— Безперечно, — погодився Юрко. — Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…
— Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!
— Не обвинуватять. Ми ж свідки, — сказала Марта.
— Але це не все, — вів далі Юрко. — Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?
— А де? — спитав Сергій, здригаючись від холоду.
— Подивіться — вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…
— А прийшли з протилежного боку! — вигукнув Сергій. — Але ж це може означати тільки одне — ми на острові!
— Так, Сергію, це означає, що ми потрапили на острів, — підтвердив Юрко. — При тому — невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…
— Ми на острові? — Марта була явно розчарована. — Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?
— Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.
Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь НЗ — недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.
Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів — сталося найгірше.
