Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— І не годилося б про це говорити, а мене аж розпирає від новин, і ніяк не можу стриматися. Тільки ж ви дивіться, нікому ні слова, ні півслова, бо й вам буде на закуску, і мені дістанеться на горіхи. Хочу, щоб ви, як кажуть, були в курсі діла і не влипли в якусь халепу.

— Кажіть, кажіть, Юхиме Мартиновичу, — захвилювалася мати, — ми ж люди свої, мусимо допомагати один одному.

— Тут таке діло, — повагавшись, почав Щупак, — у панському палаці буде лікарня для німецьких офіцерів. І не для простих офіцерів, а для есесівців. Тут для мене, як для старости, може бути добра пожива. Німці позабирають в сусідніх селах корів, а приженуть їх у наше Відрадне, бо пораненим панам офіцерам потрібні свіжі вершки. Сто корів приженуть найближчим часом. Майєр мене викликав недавно, розпитував про палац, все намагався довідатися, чи не виробляв пан Хоткевич в підземеллі під Білою вежею фальшиві гроші? А як виробляв, то чи не зберігся хід в те підземелля, чи нема можливості спустити воду з підземних льохів. Отут, Маріє, я й згадав про тебе. Ти багато знаєш про палац, а до всього ваша артіль, як штаб, в якому всі брехні збираються. Німець наказав випитувати мені непомітно про фальшивомонетню пана Хоткевича і про все розповідати йому, Майєру. А в нього тепер таке звання, що й не назвати, бо язик заплітається. Одним словом — фюрер. От я й вирішив звернутися до тебе, Маріє, чи нічого ти не чула про ту фальшивомонетню від своїх вишивальниць?

— Говорять люди, — непевним голосом озвалася мати, — Що було колись під Білою вежею приміщення, в якому пан виробляв гроші, а чи так воно, чи ні, ніхто ж точно не знає.

— І я так відповів Майєру, — знизав плечима Щупак, — справді було під Білою вежею велике підземелля, це вже я напевне знаю, бо самому доводилося там, бувати. А чи воно залите, чи можна спустити воду з льохів — не знаю.

— Ще мені доводилося чути, — пригадала мати, — що колись привіз пан у наше село майстра грошових справ з-за кордону. І той друкував такі гроші, що їх ніхто не міг відрізнити від справжніх. Розповідала мені про це баба Ганя, ота, що була мамкою в старого пана Хоткевича, а їй нібито розповів про це панський дворецький перед своєю смертю. Думаю, що була в пана Хоткевича фальшивомонетня. І в мене лишилося дві пачки якихось грошей, десь валяються на горищі. Узяла я їх, як селяни грабували маєток. Зайшла я в палац, гармидер страшенний. Усе побито, потрощено, пошматовано. Залили пани Хоткевичі людям сала за шкіру.

— Так у тебе є ті гроші? — радісно запитав Щупак.

— Десь мають бути, на горище я їх закинула. Думала в музей віддати краєзнавчий, щоб виставили там колекцію старих грошей.

— Так я скажу пану Майєру, — з готовністю вихопився Щупак, — хай він приїде та подивиться. І познайомитеся з цим німцем. Він вам може ще знадобитися, бо над вами хмари збираються. Боюся, щоб не загримів над вами грім, не шугонули блискавиці.

— Які хмари, Юхиме Мартиновичу? — злякано запитала мати. — Що ви все натякаєте, а нічого певного не говорите?

— Тут таке, бачиш, діло, — ще більше притишив голос Щупак, — Іван Скрипаль доповів Майєру, що червоноармійців навели на слід Хоткевича хлопці-малолітки. І він підозрює вашого Юрка та Карпенкового Володьку.

— Вигадує Скрипаль! — схвильовано заперечила мати. — Юрко тоді хворів, лежав дома і не підводився з ліжка.

— Зачекай, Маріє,— підняв руку староста, — не товчи в ступі. Тут треба по ділу говорити. Ключі від клубу у вас лишилися?

— Ні,— відповіла мати, — Василь їх здав перед тим, як пішов в армію.

— А хто бачив, як він їх здавав, і кому він вручив ті ключі?

— Відніс у сільраду, — пояснила мати. — Ми разом з ним і відносили, бо вдвох в один час вийшли з дому. Василь віддав ключі Шкрептію, а при цьому була посильна Варка Самсонова, секретар сільської Ради Тиміш Савчук. Вони своїми очима бачили, як Василь здав ключі.

— Це вже добре, — полегшено зітхнув староста, — бо Скрипаль доповів, що хлопці, маючи ключі, пішли в палац, побачили там пана Хоткевича та Сиволапа і доповіли червоноармійцям. І це ще не все, — продовжував староста, — Скрипаль запевняє, що в палац вночі приходив лейтенант Вершина, а з ним два чекісти і супроводжували їх два підлітки. Хто точно, він не роздивився, бо було темно, а схожі ті підлітки були на вашого Юрка та Вовку Карпенка, схожі по росту. Усі вони зайшли в палац, замкнули двері — і зникли, як крізь землю провалилися. Скрипаль сидів у кущі бузку, чекав їх мало не до самого ранку, а з клубу ніхто й не вийшов.

— Вигадав Скрипаль, — обурено озвалася мати, — плете таке, що й купи не тримається. Не впізнав ні Юрка, ні Володі, а на хлопців киває. І де б вони поділися, ті чекісти та хлопці, якби вони й справді зайшли в клуб? Там же один вихід. Не могли ж вони у вікно вилетіти. І вікна в палаці заґратовані.

— І я так думаю, — погодився Щупак. — Все, що каже Скрипаль, дійсно не тримається купи. А німець може й повірити. Правда, я дав вашій родині гарну характеристику, розповів, як твого Василя тягали енкаведисти по допитах, пришивали йому саботаж, хотіли в тюрягу заморити.

Староста звів очі на Юрка, запитав:

— Не знюхався ти, хлопче, з лейтенантом Вершиною? Не ти з своїм дружком навів червоних на аптекаря та пана Хоткевича?

— Таке й скажете, Юхиме Мартиновичу, — ображено знизав плечима Юрко. — Я так перед тим перехворів, що й ходити не міг. Хай фельдшерка скаже, як воно було. А Скрипаль вигадує. І ключів у нас не було! Не міг я проникнути в приміщення клубу.

— Дивися, хлопче, — суворо попередив Щупак, — будь обережним, не засунь свою голову в зашморг, бо засунути легко, а витягти дуже важко. Буде німець тебе перевіряти, слідкуватиме, і, дивися не оступися, бо буде каяття, та не буде вороття! Юрка я змалку знаю, звик до нього, а тут Скрипаль отаке котить на хлопця! Але не біда! Не їла душа часнику, то й не буде ним пахнути. І постарайтесь знайти спільну мову з Майєром. Розкажеш йому про фальшивомонетню пана Хоткевича, покажеш оті асигнації, хай німець на них подивиться.

— А що? — запитала мати. — Німці теж задумали друкувати гроші?

— Мо', й так, — ухилився від прямої відповіді староста. — Про це в нас мови з паном Майєром не було, а грошики його справді цікавлять. Та й кого вони, сказати правду, не цікавлять, — пожвавішав Щупак, — хоча тепер царські асигнації нічого не варті! У мене в коморі мішок катеринок стоїть, а куди їх можна приткнути? Це ж колись до революції говорили: «Є в кишені папірці — будеш мати хутірці!» Так кажеш, Маріє, що пан справді привіз в село майстра грошових справ? І Майєр мене про те розпитував, а я й не знав нічого про цього майстра. Майєр до вас прийде, і хай Юрко перекладе йому твої розповіді. Тільки ви до цього німця ладком, щоб він на вас, бува, не розгнівався, бо від його слова все зараз залежить. Скаже розстріляти — і зразу тобі капут! А тут ще Скрипаль підсунувся з тими чекістами! Майєр, як почує прізвище Вершини — зубами клацає. Убив той вишкребок старшого брата пана Майєра, Якуба, як той був у нашому селі в вісімнадцятому. Він теж служив у полку, який стояв у Відрадному. Отак воно, Маріє, все переплелося, позакипало намертво, і ніхто нічого тут не вдіє. А нам про своє треба думати, як уціліти та добро своє не розгубити, а ще хоч трохи й додати до своїх достатків.

Староста взяв до рук графин, вилив з нього останню горілку, випив її, наказав матері:

— Скажи, хай зайде сюди ваша біженка, бо є в мене одна задумка, але мушу подивитися на твою «сваху», чи як вона тобі доводиться.

Мати покликала Галину Іванівну. Вона зайшла до хати, сіла на лавку, куталася в теплий пуховий платок.

Щупак прискіпливо оглянув її, затримав погляд на руках, підозріло зауважив:

— Кажеш, Маріє, нема у ваших біженців ніяких документів, а може, вони такі, що їх зараз нікому показувати не можна? Га? Дивлюся я на вашу біженку, на її білі руки, на її доньку — і бачу, що вони не прості птахи. А що як ви, добродійко, — Щупак звернувся до Галини Іванівни, — дружина комісара, комуніста? Отут і думай. Німець видав розпорядження, хто дає притулок родинам комуністів — смерть! Гаплик! Де ви, добродійко, — допитувався Щупак, — працювали до війни, яку посаду займали?