Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗

Озеро було другим годувальником — землі не вистачало, та й що збереш на пісному піщаному грунті: трохи жита, вівса, кілька мішків картоплі… А в озері гуляли щуки й кілограмові окуні, сазани й лящі, не кажучи вже про плотвицю, красноперів та іншу дрібноту.

За рибу в Северина Романовича Жмудя можна було одержати і хліба, і крупи, і гасу. Северин Романович мав добрих коней і возив рибу на базар до міста, за рибу й вибудував чепурний будинок під бляхою відразу коло церкви — єдиний під бляхою в Острожанах. Навіть церковні бані тут були тесові, і цей ясно-зелений дах височів над солом'яними чорними шапками інших острожанських хат гордовито й незалежно.

Розбитий піщаний путівець веде від озера до лісу попід Жмудевою хатою. Северин Романович єдиний в Острожанах прибудував до неї відкриту веранду і полюбляє вдень пити тут чай, неквапливо, не звертаючи уваги на покупців, які юрмляться біля крамнички, до котрої з веранди веде вимощена червоною цеглою доріжка.

Крамничка також належить Жмудеві, вона — єдина на всі Острожани, раніше на лісовому кінці села була ще Борухова, та, слава богу, нова влада позбавила Северина Романовича від конкурента, відправивши Боруха Гольцмана із старою Гольцманихою та підростаючими гольцманятами до концтабору, і це був ще один козир на користь цієї влади.

У глибині душі Северин Романович лише терпів цю нову владу — не дуже-то й приємно кланятись якомусь миршавому німцеві, який там, у своєму фатерлянді, скидав капелюха перед найдрібнішими чиновниками. Але, зрештою, з цим можна миритися, той же миршавий німчик, не вагаючись, наказав повісити всіх активістів, які не встигли виїхати з Острожан і список яких Северин Романович склав задовго до того, як перший гітлерівський мотоцикліст прогуркотів попід вікнами його будинку.

Повісили отих червоних на гілках дуба, що ріс між церквою і верандою Северина Романовича, всі обминали цей страшний дуб, а Северин Романович із своїм молодшим братом Кирилом, який і привів есесівський загін до Острожан, з приємністю пили на веранді горілку, закушуючи добре підсмаженими коропцями.

Кирило сидів спиною до дуба й пив самогон маленькими чарочками, більше налягаючи на коропців, а Северин Романович не міг відмовити собі в приємності раз по раз, піднімаючи склянку, зиркати на дуба, на нижній гілці якого гойдався клятий Степан Дуда. Той самий голодранець, який організував рибальську артіль і намагався позбавити Северина Романовича монополії в торгівлі рибою.

— Твоє здоров'я, Кириле! — цокнувся з братом. Зиркнув на Кирила вивчаюче. Одне запитання крутилося в нього на язиці, але стримувався, не хотів спіймати облизня й показати свою селянську неосвіченість.

Щоправда, в тому, що Кирило вивчився на адвоката, є і його, Северинова, заслуга. Хто щомісячно надсилав гроші до Львова? Він, старший брат. Але потім їхні шляхи розійшлися: Северинові довелося мало не два роки сидіти під більшовиками, а спритний Кирило встиг утекти до Кракова — там, кажуть, він і прибився до самого Степана Бандери — вельмишановного вождя ОУН, [1]який обіцяв українцям повну свободу й незалежність, правда, під егідою Адольфа Гітлера, але дідько з ним, Гітлер то й Гітлер, нехай навіть сам диявол, аби не було голопузих червоних, аби батяр Степко Дуда світив репаними п'ятами з дуба…

Нарешті Северин Романович з шумом відсунув склянку й запитав прямо:

— Як там, Кириле, з нашими?.. Ну, значить, провідниками? Відносно уряду, про який ти колись казав?

Кирило не відірвав погляду від повної чарки. Покрутив її тонкими білими пальцями, не розливши ані краплини.

Що міг відповісти? Що «уряд» Стецька, створений у Львові, проіснував лише кілька днів?

Зрештою, так Стецькові й треба, аби не був дуже розумний і не оточував себе підлабузниками й балакунами — не міг простити цьому новоспеченому прем'єрові того, що відсунув у тінь його, меценаса [2]Кирила Жмудя, коли портфель міністра юстиції законно належав тільки йому…

Відповів ухильно:

— Рано ще балакати про уряд. Не до цього. Ось візьмуть німці Москву, тоді…

Северин Романович дихнув йому винним перегаром просто в обличчя. Скрутив дулю.

— От що тоді матимете! Запізно буде! Тепер, коли ще потребують допомоги…

Він влучив у найболючіше місце: Кирило сам був переконаний у цьому, та не міг отак зразу визнати, що не справдився жоден з їхніх розрахунків. Хоча чому — жоден? Червоних вигнали, і якщо розумно взятися за справу…

Більш впевнені нотки прозвучали в його голосі:

— Мусимо довести Берліну, що без справжніх українських патріотів їм буде не з медом! А тут, — обвів рукою навколо, — в наших лісах і поготів. Дуду повісили, а скільки дуденят лишилося? Я тобі скажу, — довірливо перехилився через стіл до брата, — без нас у німців руки тут зв'язані. Ось ти, староста, скільки маєш поліцаїв?

— Четверо.

— Тьху… — зневажливо махнув рукою Кирило. — У навколишніх лісах тільки оточенців зараз у сто разів більше! І всі озброєні!

— Що ж робити? — очі в Северина Романовича злякано забігали.

— Організовуватись! — впевнено відповів Кирило. — Самі візьмемося до зброї, самі й наведемо порядок.

— Проти німців? — жахнувся Северин Романович.

— Ти що! Розчавлять! — Кирило приклав пальця до вуст. — Тут хитрість потрібна. Німці дадуть зброю, потихеньку, щоб ніхто не довідався. А ми, мовляв, і проти німців, і проти червоних, за самостійну Україну! Ось і гасло…

Северин Романович роздумливо потер чоло. Мовив категорично:

— Розкусять! Бидло — воно тепер розумне.

Зневажлива посмішка майнула Кириловим обличчям.

— Коли розкусять, запізно буде. По-перше, — заклав білого пещеного пальця, — ми зорганізуємося. Служба безпеки, трибунали — кількох розстріляємо, інші тверду руку відчують. По-друге, не без того, щоб і німців іноді вкусити. Вони самі це розуміють, і я днями мав розмову…

Северин Романович наставив вухо.

— З ким?

Та Кирило вже збагнув, що бовкнув недозволене.

— Не все одно? З особою гейби авторитетною.

Він так і не сказав, з ким, наче підкреслюючи цим свою зверхність над звичайним сільським крамарем — брат чи сват, а не лізь куди не треба, кожен мусить знати лише те, що йому належить, це — принцип нового порядку, з яким Кирило не міг не погодитись.

З часу тої розмови минуло вже три роки, і Северин Романович мав змогу оцінити всю братову мудрість. Любив навіть похвалятися після чарки в колі добрих знайомих, що діловий нюх ніколи не підводив його, він завжди витрачав гроші недаремно, не помилився навіть, оплачуючи колись навчання усім відомого тепер діяча УПА [3]Кирила Жмудя.

Усі схвально кивали головами й погоджувалися з Северином Романовичем — догадувалися, що острожанський староста давно з лихвою повернув собі витрачене на Кирилове навчання: лише нещодавно з вирізаного бандерівцями поліського села вивіз чотири чи п'ять фір усілякого добра, та на всяк випадок помовчували. У кого є бажання зв'язуватися із самим Коршуном — так тепер називався Кирило Жмудь?

Так, авторитет Коршуна багато в чому спричинився до того, що в будинку під зеленим дахом у центрі Острожан усього було по вінця.

Северин Романович прибудував до свого дому флігель, обставив покої виміняними за продукти в сусідньому містечку шафами й диванами, привіз навіть рояль, хоч ні жінка, ні син Грицько не розумілися на музиці. Але як не скористатися з нагоди — за гарний блискучий рояль просили всього два пуди сала, Северин Романович сторгувався за пуд і ще мішок картоплі, сам ішов за возом, щоб, бува, не зламали рояль на лісових вибоях, а потім півдня ходив навколо блискучого інструмента, зрідка тицяючи пальцем у клавіші й дивуючись звукам, що народжувались під полірованим деревом.