Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Нарешті настав день, коли трактори рушили в поле. На першу оранку прибув комендант Штарк з перекладачкою Вірою Миронівною. Комендант набундючився, пройшов між тракторами, зневажливо поглянув на людей, яких зігнали на поле, піднявся на фаетон.
— Велика Німеччина, — почав Штарк свою промову, — має першокласну техніку. Ви бачите чудові трактори. Вони надзвичайно економні, бо працюють на місцевому паливі, їм не потрібне дефіцитне пальне. Це найкращі трактори в світі. Великій Німеччині потрібен цукор! Багато цукру! І його повинні дати ці землі, завойовані відважними солдатами фюрера. Тепер ви маєте трактори! І ви мусите по-справжньому оцінити цю турботу німецьких властей. Трактори зорють землю, а ви мусите її обробити і дати Німеччині хліб, цукор, картоплю! Ще раз нагадую, що ви маєте чудові трактори і вам буде легко працювати. І всі ви мусите забути свої природжені лінощі.
Комендант махнув білою рукавицею, і трактори, надривно чахкаючи моторами, викидаючи кудлаті пасма диму, зрушили з місця і відразу ж забуксували. Комендант зіскочив з фаетона, підбіг до тракторів, оглянув плуги і розгнівано почав кричати на водіїв. Перекладачка голосно, так, щоб всі чули, повчала трактористів:
— Пан комендант обурюється! Ви дуже глибоко загнали плуги в чорнозем. Ви не трактористи, а нетіпаки!
Люди оточили безсилі машини, тихо перемовлялися між собою:
— Не тягне німець!
— Пчихає!
— На таких тракторах можна лише грядки волочити. Розгублені трактористи похапцем засипали дубовими кругляками розжарені баки, поглядали на пристрої, чекали, коли «ганомаги» наберуться сили. Штарк став на підніжку фаетона, гукнув людям:
— Всім працювати! Тракторам продовжувати оранку! Потім сів у фаетон, наказав кучеру: «Поїхали!»
За три дні «ганомаги» пошкрябали площу, відведену під цукрові буряки, і за наказом коменданта переїхали в інше село. Нарешті посіяли буряки. Минув тиждень — площа лежала чорна, а після дощу почала вкриватися бур'янами: насіння не зійшло. Приїхав комендант Штарк, як навіжений бігав по плантації, кричав на Саченка:
— Це саботаж! Диверсія! Шкідництво! Ви всі комуністи і більшовики! І ви все робите наперекір моїм наказам. За цей злочин винні будуть розстріляні!
— Пане комендант, — виправдовувався Сачеико, — що я міг зробити? Насіння цукрових буряків привезли з району. Ви наказали сіяти. І я посіяв. А насіння непридатне. І я тут не винен, бо і в інших громадських господарствах цукрові буряки не зійшли. Приходили люди — скаржились.
Комендант притих, бо Саченко казав правду. Тепер треба було пересівати площу. Повідомляли із гебітскомендатури, що насіння мало прибути з дня на день.
Штарк сів у фаетон і сердито почав щось говорити перекладачці. Віра Миронівна, вислухавши його, сказала Саченку:
— Пан комендант каже: якщо вчасно не одержите насіння, доведеться сіяти просо.
Саченко глянув услід фаетону і розвів руками:
— Отак, добрі люди, виходить! Хотіли пригостити німців цукром — не вийшло! Не зійшло капосне насіння! Тепер давайте хоч просо посіємо…
Нарешті прибуло насіння цукрових буряків. Плантацію пересіяли, і на ній зазеленіли рівні рядки. Після рясних дощів посіви почали глушити бур'яни. І поліцаї щодня виганяли людей на поління.
На Берегових, як на родину фольксдойчів, накази коменданта Штарка не розповсюджувалися. Мати, Галя, Галина Іванівна одержали аусвайси і працювали у вишивальній майстерні. А Вовчина мати щодня повинна була ходити на поле. Особливо докучали буряки. А тут ще повернувся в село син колишнього куркуля Панас Дереза, засуджений років три тому за крадіжку. І Вовчин батько виступив свідком на суді, бо він в ту ніч вартував на току і на гарячому спіймав крадіїв. Дереза влаштувався працювати в поліцію і тепер наглядав за полільницями. Вовка теж ходив на поле, допомагав матері — одній їй норму виконати не під силу. Якось Дереза прийшов на ділянку, де працювала Вовчина мати, знайшов кілька невиполотих бур'янин, грізно запитав:
— Чиї це рядки? Хто так поле, що весь бур'ян лишається на місці?
Дереза тут же на полі при всіх вперіщив Вовку нагайкою. Хлопець звився, ледве не плакав від образи та безсилля. Мати кинулася до сина, але Дереза так ударив її чоботом, що вона впала на землю.
Коли поліцаї відпустили Вовку, він витер рукавом обличчя і, не тямлячи себе від гніву та сорому, крикнув Дерезі, який засовував дротяну нагайку за широку халяву німецького чобота:
— Злодій! І твій батько — злодій! І весь твій рід — злодії!
Поліцай потемнів від гніву, промовив до своїх:
— Ви чули, хлопці, що сказав цей вилупок? Він назвав мене, німецького службовця, злодієм! І образив мого батька. За образу цьому зухвальцю треба ще дати!
Поліцаї знову схопили Вовку, кинули на землю, і Дереза люто почав шмагати хлопця дротяним нагаєм.
— За злодія! — видихнув він. — За батька! За образу мого роду! На! Одержуй! Ти з моїх рук живим не випорснеш!
Поліцай відшмагав Вовку, ткнув його важким німецьким чоботом під бік, прохрипів:
— Ставай на коліна! Чуєш! Проси при всіх пробачення, бо кожен день битиму, поки не засічу до смерті! Я тобі покажу, на що наш рід здатний!
Вовка лежав нерухомо, на штанях густо виступила запечена кров. Поліцай плюнув на Вовку, хрипло сказав:
— Завтра щоб був на роботі!
Наступного ранку побитий Вовка ледве плентався на поле. Посічене тіло боліло, а треба було нагинатися, полоти буряки. Юрко теж пішов з товаришем, вирішив допомогти йому виконати норму. Узяв сапу, вузлик з харчами, баклагу з водою. По дорозі на поле спитав Вовку:
— Навіщо було чіпати того поліцая?
— Не витримав, — глухо відповів Вовка, — він мене при всіх нагайкою… І матір ударив. Я йому ніколи цього не подарую!
Вовка оглянувся навколо, чи нема нікого поряд, і затято проказав:
— Уб'ю я цього Дерезу! У мене в каменоломнях прихована зброя. Пристрелю і піду в партизани. А до грудей записку приколю: «Це тобі помста за знущання. Володимир Карпенко».
— А мати? — запитав Юрко. — Ти подумав про матір? Уб'ють її фашисти і хату вашу спалять. Тут треба інакше діяти.
Вовка безпорадно дивився на Юрка:
— Так що ж мені робити? Засіче мене поліцай до смерті. А на коліна я перед ним ніколи не стану!
— Не засіче!
— Думаєш, тебе злякається? Чекай! Поліцаям все дозволено. Уб'є — і нема кому скаржитися!
— Тут треба похитрувати.
— Як?
— Кинеш кашкета на березі Прип'яті, отам, де вир, а сам — у партизани. А поліцая не треба чіпати, бо ти ж сам розумієш, що на тебе підозра впаде.
— Це ти добре придумав, — блиснув очима Вовка, — після цього ніхто до матері не причепиться. І в партизани прийду зі зброєю. Є в мене німецький автомат, гранати. Тільки, Юрку, — очі Вовки погасли, — є ще одна заковика. Не можна мені зараз в партизани податися.
— Чому?
— Та як тобі сказати, — зам'явся Вовка, — не маю права про це розповідати. Лейтенант заборонив. Не можна мені без його дозволу піти з села…
Сонце піднялося над Самусевим лісом, зачепилося за кошлате верхів'я дуба. Уже час би й на поле прийти, а Вовка ніяк не може швидше — болить посічена спина.
Юрко допомагав Вовці та його матері, яка вдосвіта вийшла в поле — намагалася виробити норму, щоб врятувати сина від шомполів.
У обідню перерву до Вовки прибігла Галинка, співчутливо глянула на хлопця, порадила:
— Ти ж гляди не заводься з Дерезою! — І тихіше додала: — Параска Грищенкова чула, як він нахвалявся, що, поки не станеш перед ним на коліна при людях, катуватиме.
— Не стану я перед ним на коліна, — відповів Вовка, — хай краще засіче до смерті.
Галинка жалісливо поглядає на хлопця, їй хотілося порятувати його, але нічого не могла порадити. Дівчина розв'язала вузлик, підсунула до Вовки житні коржики:
— Покуштуй, сама сьогодні напекла. І ти, Юрку, пригощайся. Спасибі, що прийшов Вовці допомогти, не злякався поліцаїв.
Перед заходом сонця Дереза з Моцаком прийшли приймати роботу. Дереза, минаючи інші ділянки, поспішив до Вовчиної.
