Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович (книги серия книги читать бесплатно полностью .txt) 📗

Але Коровіна все не було.

— Нічого більше чекати, — сказав Щура. — Давай, Овечко, малюй.

Вовка почав розводити фарби, коли раптом двері клубу відчинилися і з’явився Коровін. Він був не один, його міцно тримала за плече висока смуглява дівчина, з чорним, коротко обстриженим волоссям. Вона була одягнена в синю спідницю і захисного кольору гімнастьорку, підперезану в тонкій талії командирським поясом. І що найцікавіше: на ній був червоний галстук, справжній піонерський галстук. Однією рукою дівчина міцно тримала Коровіна за плече, у другій у неї була пачка пензлів.

Вигляд у дівчини був дуже рішучий.

Вона підійшла до хлопців і, продовжуючи тримати Коровіна за плече, суворо спитала:

— Хто з вас посилав його за пензлями?

— Я, — відповів переляканий Мишко. — А в чому справа?

— Для чого вам пензлі?

— Декорації малюємо.

Дівчина відпустила Коровіна, підійшла до сцени і, розглядаючи декорації, запитала:

— Яку ж п’єсу ви ставите?

Наперед виступив Шурко Великий.

— «Куркуль і наймит», — поважно промовив він. — До речі, дозвольте представитися: Олександр Огурєєв. Художній керівник і режисер. — Він простягнув дівчині руку.

Дівчина розсміялася, церемонно потиснула Шурину руку і сказала:

— Валя Іванова. З районного Будинку юних піонерів.

— Дозвольте дізнатися, в чому суть інциденту? — не змінюючи своєї серйозної міни, спитав Шура.

— А в тому, — суворо сказала дівчина, — ми цих хлопчаків відучуємо красти, а ви їх привчаєте. Він прийшов і вкрав у нас пензлі.

— Я не крав, — пробурмотів Коровін, — я взяв, щоб потім повернути…

Мишко із здивуванням дивився на дівчину. Їй було на вигляд років сімнадцять, не більше, а вона вже вожата і працює в Будинку юних піонерів.

— Де ж міститься ваш будинок? — недовірливо запитав він.

— На Дівочому полі… — Дівчина засміялася. — Власне кажучи, він ще тільки організовується… А от що це у вас за дикий гурток? Хто вами керує? До якої організації ви належите?

— Ми при будкомі! — крикнув Генка.

— Он як! — засміялася дівчина, потім оглянула хлопців і запитала: — А знаєте ви, хто такі юні піонери?

Мишко, Генка. і Славик закричали: «Знаємо», але їхні голоси потонули в загальному галасі інших дітей: «Ні, не знаємо!»

— Тихіше, діти! — крикнула дівчина і підняла руку. Коли всі замовкли, вона сказала:

— Піонери, діти, — це зміна комсомолу. Тепер усі діти об’єднуються в піонерські загони, і в цих загонах вони готуються стати комсомольцями, справжніми більшовиками. — Вона подивилася на дітей і засміялася: — Ви думаєте, що я до вас з-за пензлів прийшла? Ні. Помиляєтесь. Пензлі я могла просто відібрати в нього. Але він сказав, що несе їх до якихось дітей у драмгурток. От я й захотіла подивитися на вас…

— На нас варто подивитися! — крикнув Генка. Всі засміялися.

— Ми скоро теж піонерами будемо! — знову крикнув Генка.

— Звичайно, будете, — сказала дівчина. — Я з’ясую, що це у вас за клуб і як вам допомогти. — А поки що приходьте до нас у Будинок піонерів. У нас будуть різні майстерні, гуртки. Приходьте. Тоді й пензлі принесете… Хто у вас тут головний?

Генка підштовхнув наперед Мишка:

— Ось наш голова.

— Добре. — Дівчина схвально подивилася на Мишка. — Пензлі залишаю на твою відповідальність. А ти збери своїх хлопців і дівчаток і приходь до нас. Обов’язково приходьте.

— Гаразд, — сказав Мишко, — а ви приходьте у неділю на наш спектакль…

Коли дівчина пішла, Коровін повернув Мишкові гроші і почав малювати.

— Чому ж ти в магазині не купив? — спитав його Мишко.

— А для чого дарма платити! — Коровін подивився на Генку. — Я ж не для себе.

— Він платити не звик, — єхидно зауважив Генка і примирливо додав — Добре, малюй… Ех ти, Корова…

Розділ 40

ДОСВІДЧЕНІ СИЩИКИ

— Іде! — прошепотів Генка і штовхнув Славика. — Пішли…

З воріт вийшов Філін, звернув у Нікольський провулок і направився до Пречистенки. Генка і Славик, що підстерігали його, рушили, за ним, уважно приглядаючись до його ходи.

— Перевальцем іде, — шепотів. Генка. — Безперечно колишній матрос. Бачиш, як ноги розставляє, ніби на палубі.

— Звичайнісінька хода, — заперечив Славик, — нічого особливого. Потім, він у чоботях, а справдешні матроси обов’язково штани кльош носять.

— При чому тут кльош! Ось як він оглянеться, ти на обличчя подивись. Побачиш: червоне, як морква. Ясно — обвітрене на кораблі.

— Обличчя у нього дійсно червоне, — погодився Славик, — але не забувай, що Філін — алкоголік. Від горілки обличчя також стає червоним.

— І зовсім не червоним! — розкип’ятився Генка. — Від горілки тільки ніс червоний, а обличчя фіолетове…

— Потім, дивись, — продовжував Славик, — руки тримає в кишенях. Хіба справжній матрос тримає руки в кишенях? Ніколи. Він ними завжди розмахує, тому що звик балансувати під час качки.

— Ну; знаєш, Славко, — остаточно розсердився Генка, — кинь, будь ласка! «Руки в кишенях»… Якщо хочеш знати, то у моряків найбільшим шиком вважається під час бурі тримати руки в кишенях і люльку з рота не випускати. От. І взагалі, раз ти не віриш, що це той Філін, то сидів би дома.

Вони більше не перемовлялися і мовчки йшли за Філіним. Він пересік Пречистенку, дійшов до магазина філателіста і, оглянувшись, увійшов у магазин.

— Ну, все, — сказав Славик, — пішли назад.

Генка хвилину вагався, потім сказав:

— Зайдемо в магазин.

— Як тобі, Генко, не соромно! — докоряв йому Славик. — Адже домовились. І Мишко сказав: у магазин не заходити… Мишка дідок уже раз прогнав і нас прожене…

— Нічого він нас не прожене. Хіба ми не маємо права марки купувати? Ходім.

Славик хотів його зупинити, але було вже пізно. Генка рішуче відчинив двері в магазин, і Славику довелося ввійти слідом за ним.

Дідок стояв за прилавком і розмовляв з Філіним. Коли хлопці ввійшли, вони замовкли.

— Вам що? — спитав дідок і підозріло подивився на них.

— Нам марки подивитися, — сказав Генка.

— Нічого дивитися! — роздратовано крикнув дідок. — Кожного дня дивитесь — нічого не купуєте… Ну, які марки вам потрібні?

— Гватемали, — прошепотів розгублений Генка.

Дідок зняв з полички коробку, вийняв звідти конверт і кинув на прилавок:

— Ну, вибирайте…

Генка почав невпевнено вибирати марки. Всі мовчки дивилися на нього. Генка зовсім зніяковів і тицьнув в одну марку:

— Ось цю.

Дідок забрав конверт, залишивши на прилавку вибрану Генкою марку, і сказав:

— Двадцять копійок.

Генка безпорадно подивився на Славика. Славик зрозумів його погляд: у Генки не було грошей. Але і в Славика теж не було ні копійки.

Дідок і Філін очікувально дивилися на хлопців.

— Ну, — повторив дідок, — двадцять копійок.

Замість відповіді Генка повернувся і прожогом кинувся з магазина. Славик вискочив за ним.

Вони перебігли вулицю і швидко пішли в напрямку до свого будинку.

— Говорив тобі, не треба заходити… — почав Славик.

— А що таке? — безтурботно відповів Генка.

— Як — що? Тепер вони нас помітили і зрозуміли, що ми за ними стежимо.

— Так уже й зрозуміли! Мало до нього дітей без грошей ходить..

— Добре, добре, — сказав Славик, — перепаде тобі від Мишка.

— А що мені Мишко за начальник! — з незалежним виглядом відповів Генка. — Подумаєш!

— Він, звичайно, не начальник, але кортик його, а ти своїми дурними штуками всю справу зіпсуєш.

— Я сам знаю, що треба робити! — відрізав Генка. — У мене своя голова на плечах є.

Вони підійшли до будинку і побачили Мишка, що спускався від Журбіна.

— Мишко, — наче й не було нічого, крикнув Генка, — новини.

— Ну що?

— Все в порядку, — зашепотів Генка. — Вислідили Філіна. Він до дідка ходив. Ходу провірили. Моряк, безперечно моряк. Встановлено остаточно.

— Ну, от бачите! — сказав Мишко. — Я ж вам казав. І в мене все в порядку. Був у Журбіна, і в Будинку піонерів, і у секретаря комсомольського осередку.