Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗
Боровик зайняв третину кошика, і Андрієві розхотілося далі збирати гриби. За звичкою глянув на небо, визначаючи час, але відразу згадав про годинника — нема ще й шостої.
Простягнувся на траві, підклавши долоні під голову, лежав і чув, як рухається час.
Раніше в такі хвилини час немов завмирав, зупинявся: Андрійко не рухався, не рухався й час, він засинав, і все засинало разом з ним, хіба що тільки хмаринки були непідвладні його волі.
І зараз він заплющив очі, наказуючи всьому навколо зупинитися, а маленькі, зовсім маленькі секундочки не послухалися, цокали й цокали біля вуха, і Андрій відкинув ліву руку, щоб підкорити час.
Цокання припинилося, та секунди все ж рухалися, тепер хлопець не чув, а бачив їх: вони пробиралися до нього крізь траву, видиралися по сорочці на груди, тут шикувалися в колони і йшли, твердо тримаючи крок, як на параді — цок, цок, цок…
Ілюзія цього маршу була настільки сильною, що хлопцеві захотілося сісти й струсити з себе оце безкінечне рухливе військо, він провів долонею по сорочці на грудях, та секунди йшли і йшли, твердо тримаючи ногу.
Андрійко сів, і секунди зникли — тепер вітерець ворушив листя на деревах, поруч ганялися один за одним великі різнокольорові метелики й теленькали якісь голосисті птахи.
Пахло медом, травами й грибами, а великий синій дзвоник гойдався поруч гордовито й переможно, наче був справжнім церковним дзвоном, і треба лише нахилитися до нього, щоб почути тривожну музику.
Андрій похилитав дзвоник, і… автоматна черга розірвала тишу.
Хлопець схопив тоненьке стебло, затрусив ним, та автомат мовчав.
Але ж він точно чув чергу, навіть знав — чергу із «шмайсера», бо тільки німецький автомат б'є так — сухо й вимогливо.
Ще кілька секунд Андрій калатав дзвоником, поки справжній зміст того, що відбулося, не дійшов до його свідомості. Схопивши кошик, перебіг до густих заростей ожини, що починалися одразу за галявиною. Завмер, прислухаючись.
Кружляють метелики над галявиною, й голосисті птахи сваряться на дубі…
Але ж він точно чув автоматну чергу і зовсім близько…
Андрій заховав кошика в гущавині і, обійшовши ожинові зарості, обережно заглибився в ліс.
Одразу починались горіхові хащі, потім ішов дубняк, хлопець проминув його, сковзаючи поміж деревами, далі дуби робилися товстими, розступалися, та, дивно, ліс похмурнішав, сонячні промені майже не проникали крізь густі крони.
На краю цього темного лісу мелькнула тінь, і Андрій заховався за дерево. Визирнув і побачив: чоловік нахилився над чимось, і автомат звисає з шиї.
З такої відстані, та й ще в темному лісі, хлопець не міг розгледіти обличчя чоловіка, навіть у чому одягнутий, — бачив тільки, що незнайомець високий і що на голові в нього звичайний цивільний капелюх з крисами.
Чоловік підняв щось із землі й закинув за плечі.
«Косуля…»— скоріше здогадався, ніж побачив, Андрій.
Зігнувшись під вагою тварини, чоловік рушив поміж дубів — щось в його постаті видалося знайомим хлопцеві, немов десь уже зустрічався з цією високою людиною — напружив пам'ять, та образ одразу розпливався й робився нереальним — справді, чи так вже й мало траплялося на Андрієвому шляху високих чоловіків?
«Може, браконьєр?» — подумав, та який же браконьєр ходитиме в ліс із «шмайсером»?
А високий уже зник за дубовими стовбурами, наче не було ні його, ні косулі, ні автоматної черги — ліс мовчав, і тільки вдалині, куди пішов чоловік із косулею, голосно тріскотіла сорока.
Бутурлак, зазирнувши до кошика, лише покрутив здивовано головою.
— Оце зараз набрав? — запитав недовірливо.
— Коли ж ще?
— Ну й ну! — витягнув гриба-велетня, підняв над головою — ще трохи й була б парасолька. — Такого й на сковорідку класти шкода.
— Нічого, — пообіцяв Андрій, хоча й не зовсім впевнено, — ще знайдемо, в нас це не дивина!
Лейтенант заходився чистити картоплю, Андрій накришив повну сковорідку грибів і тільки після цього розповів про чергу із «шмайсера» і вбиту косулю.
Бутурлак слухав мовчки, і з виразу його обличчя Андрій не міг зрозуміти, як ставиться лейтенант до його повідомлення.
Бутурлак закінчив чистити картоплю, сполоснув у чистій воді й поставив казан на плиту. Обтер руки й лише тоді перепитав:
— Ти впевнений, що стріляли із «шмайсера»?
Андрій стенув плечима і пояснив:
— Я ж казав, потім бачив у нього автомат на шиї…
Лейтенант подумав трохи.
— Познайом мене з вашим директором, — попросив раптом, і між цим проханням і запитанням про автомат Андрій не знайшов ніякого зв'язку.
— А я запросив його на сніданок, він також гриби любить.
— Запросив, і добре зробив. Я сам хотів до нього йти. — Бутурлак якось збоку, трохи нахиливши голову, подивився на Андрія й мовив: — І ще така справа… В селі є зброя, не чув?
— Звичайно, є. Карабіни в «яструбків», та ще в сільраді…
Бутурлак обірвав його нетерпеливим жестом.
— Не про те питаю! Коли в хлопців пошукати, що знайдемо?
— Але ж був суворий наказ про здачу зброї, я сам відніс автомат!
– І це я знаю… — якась хитринка з'явилася в лейтенантових очах. — Але ж, гадаю, щось і залишилось.
— Мусило, — погодився Андрій.
— Потрібні два-три «шмайсери»… І гранати. Побільше гранат.
— З гранатами важкувато, — відповів Андрій, немов з іншою зброєю питання вже було вирішене. — Гранатами рибу глушать.
— Значить, так. Після сніданку ми з вашим директором трохи погомонимо, а ти мотнись по селу і з'ясуй обстановку.
Андрій помішав на сковорідці гриби: вже випустили воду, й кількість їх зменшилась одразу вдвоє.
— Колись тої зброї було, — почав і одразу знайшов порівняння, — як грибів… Тепер мало, але знайдемо. Якщо потрібно, знайдемо, — уточнив.
— Сам знаєш, потрібно.
— Угу… — погодився Андрій.
На місці спаленої бандерівцями Демчукової рибальської хижі стояв стіжок сіна. Антон Іванович весь час збирався збудувати нову хижу, але сільрадівські та інші клопоти зовсім не залишали часу, старий ледь викроїв кілька годин, щоб скосити приозерний лужок, а вже Пилип і Сергійко склали стіжок — ще два таких, і корова на зиму забезпечена сіном.
Хлопцям бракувало рибальської хижі: якось уже повелося, що належала вона більш їм, ніж батькові. Тут зберігався їхній немудрий скарб, починаючи з різних пристосувань для риболовлі й кінчаючи одним на двох латаним кожухом; хижа була і фортецею, і місцем різних ігор, і все острожанське хлоп'яцтво заздрило Демчукам — ще б пак: мати хижу, та й де — на самому березі озера!
Тепер, коли хижі не було, місце це збезлюдніло, та все ж Пилип із Сергійком вважали його найкращим для купання й не лінувалися зробити гак, щоб поплюскотітися на прогрітому сонцем мілководді. Та й краснопер брав тут непогано, принаймні так видавалося Сергійкові, і він вперто бігав рибалити саме сюди.
Сьогодні клювало непогано, й Сергійко кидав і кидав, мав уже півсадка, та ніяк не міг, зупинитися, якась рибальська невситимість заполонила його, не помітив навіть, як з-за лісу наповзла чорна хмара з блискавками і вшкварила злива. Вірніше, Сергійко бачив і хмару, і блискавки, та сподівався, що гроза пройде над Заозерним, принаймні зачепить Острожани лише краєм, а вийшло навпаки — блискавки металися над самими острожанськими хатами, ледь не чіпляючи верхівки дерев.
Гроза не дуже лякала Сергійка — він не був людиною легковажною і давно вже потурбувався про пришиб хоча б для таких випадків — проробив у стіжку лаз, який переходив у маленьку затишну печерку — тут можна було пересидіти будь-яку негоду, а спалося краще, ніж дома — там батько висвистував носом різні мелодії, а в стіжку лише зрідка шурхотіли миші та кумкали неподалік в густих очеретах нахабні озерні жаби.
