Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Ну, я піду вже, — простягнув він руку Галинці.
— До побачення!.. Ти ще коли-небудь прийдеш?
— Прийду… А чому ж? Звичайно, прийду, — раптом зрадів Сергій. Йому й самому хотілося відвідати ще раз цю дивну своєю безпосередністю дівчинку. — Тобі принести квітів?
— Принеси… Білого бузку. Я так його люблю…
— Доню! — з докором сказала Олена Калістратівна, і щоки її зарожевіли.
— До побачення! — Сергій припустив до саду.
Марта чекала його в кущах.
— Ну, дізнався?
— Що — дізнався? — не второпав він спочатку.
— Де друга палата…
— Дізнався. Ходімо!
Він так і не запитав, де друга палата, а тому, прокрадаючись до хірургічного корпусу, розмірковував, що вікно другої палати може бути або з одного краю корпусу, або з другого. Він вибрав друге, рахуючи від центрального входу.
— Здається, тут.
Вікно було відчинене. Сергій став на карниз, ухопився за підвіконня і підтягнувся.
В палаті стояло всього два ліжка. Собі на подив, Сергій не помилився. На одному ліжку лежав Юрко, а на другому Хвостенко. Обидва, здається, спали.
Сергій подав руку Марті, допоміг їй здертися на підвіконня.
— Компанія у Юрка не дуже завидна, — пробурчав тихо, показуючи на Хвостенка і зручніше вмощуючись на широкому теплому підвіконні.
— Тс-с-с! — прошепотіла Марта.
Але Юрко ворухнувся, розплющив очі. Обличчя було бліде, голова забинтована.
Впізнавши друзів, він зрадів і спробував підвестись.
— Ну, як — Дзвонаря спіймали?
— Ні, — відповів Сергій. — Але, будь певен, спіймають!
— Шкода!
— Лежи, лежи! — сказала Марта, червоніючи. — Як ти себе почуваєш?
— Добре. Ще трохи болить голова.
Сергій приклав палець до губ і покосився на Хвостенка.
— Як ти з ним тут?
— Ми вже, здається, помирились… Він мені все розповів. Навіть про мій ніж… І про фільм…
— Он як! — Сергій тихо свиснув. — Отже, то таки він?
Юрко сумно кивнув головою.
— Сьогодні тут був Степан Бенедиктович, і Владик нам розповів. Виявляється, фільм не пропав: він його заховав там же, в лабораторії. За шафою.
— Хотів, щоб тобі перепало?
— Атож.
— Ну й свиня!
Хвостенко ворухнувся, розплющив очі. Від втрати крові він зблід, посірів. Якимсь чудним затуманеним поглядом ковзнув по обличчях товаришів.
— Це ви!
Сергій хотів щось відповісти, але тут рвучко відчинилися двері — і на порозі палати з'явилась чергова сестра, що приймала передачу. Побачивши у вікні відвідувачів, зупинилась вражена.
— Таки пробралися?
Сергій покірно опустив чубату голову, чекаючи від сестри прочухана і втішаючи себе, що цей прочухан не перший у його житті і, мабуть, не останній.
Та сестра досить миролюбно сказала:
— Ну, добре, давайте вже букет хлопцям і тікайте звідси, бо зараз — лікарський обхід…
Сергій почервонів. А Марта глянула на нього здивовано.
— А де ж букет? Ти його, часом, не загубив?
— Та, мабуть, загубив, — збрехав Сергій і почервонів ще дужче. — Завтра я принесу більший. З білого бузку…
І він подумав, що завтра вранці, до схід сонця, обов'язково обламає у Хвостенчихи білий бузок і зробить два великі букети. Запашні. З росою.
Частина друга
СКАРБ
НОВОСІЛЛЯ
Майже місяць Юрко пролежав у лікарні. Хвостенко давно виписався, і він залишився сам. Минули екзамени. Його від них звільнили і перевели до восьмого класу за річними оцінками. Минули й два тижні практики, тобто роботи учнів у школі, в майстерні чи на колгоспних полях. Марта й Сергій приходили до нього щовечора, розповідали, що працюють у приміському радгоспі — полють кукурудзу. Були вони веселі, загорілі. Тепер Марта ще більше скидалася на циганочку: коротко підстрижене кучеряве волосся безладно спадало на засмаглого до чорноти лоба, а зуби біліли, мов сніг. Здавалося, вона ніби підросла і подорослішала. Юркові аж незручно сидіти поряд з нею: такий він блідий і змарнілий…
Кожного разу, коли була гарна погода і Галинку вивозили на качалці в сад, вони йшли до неї. Дівчинка була дуже рада їм, а особливо Сергієві, котрий не забував приносити їй подарунки — польові квіти, соковиті червоні полуниці або цікаву книжку. В такі хвилини в саду лунав дзвінкий сміх, і голосніше за всіх сміялася Галинка, що, видно, знудьгувалася за теплою дружбою і ласкою товаришів.
Та незабаром Галинку забрали додому, і Юрко час гайнував тим, що читав, грав у шахи, дивився телевізор…
Одного разу його відвідав капітан Федорченко. Вгостив цукерками, розпитав про здоров'я. Та Юрка цікавило інше.
— Знайшли? — спитав він.
— Що знайшли? — не зрозумів капітан.
— Стася Дзвонаря.
— Ні, як у воду впав.
— А скарб?
— І скарб не знайшли… Бачиш, Юрку, скарб знайти важче, ніж Дзвонаря. Я буду відвертий з тобою, бо знаю, що ти держатимеш язик за зубами… Дзвонаря ми, коли б захотіли, швидко б заарештували. Та вся справа в тому, що він напевне не захоче розповісти, де подів скарб. Адже ж не носить його з собою. Скаже, що не знає, — і що ти з нього візьмеш? Тож треба виждати, поки він сам прийде за ним… Зрозумів?
— Зрозумів.
— Але ти не хвилюйся — знайдемо!.. І скарб і Дзвонаря! І не думай про це — поправляйся! Ти у нас — молодець!..
Нарешті, настав день, якого так ждав Юрко. До палати вбігли збуджені Марта й Сергій. В руках — квіти, очі блищать.
— Юрку, збирайся! — вигукнув Сергій. — Додому!
— Та ну! Не може бути! — Юрко не повірив своєму щастю.
У дверях показалася усміхнена мати.
— Так, синку, — підтвердила вона. — Виписали тебе… Здоровий! Досить лежати… Бо я вже за тобою так скучила, герою мій дорогий!
Збори були недовгі. Юрко без жалю скинув з себе смугастий лікарняний одяг — одягнув своє звичне вбрання. І враз — ніби відчув себе дужчим, здоровшим. І оте остогидле слово «хворий», яким його звали цілий місяць, відстало від нього, як тільки переступив поріг палати.
— Ура! Додому!
На вулиці на них чекало таксі.
Коли всі розмістилися в машині — мати попереду, біля шофера, а Сергій і Марта обабіч Юрка, — «Волга» плавно рушила з місця. У центрі міста, замість того, щоб повернути на острів, до Сергія, вона помчала по шосе прямо до нового мікрорайону, що виріс на лузі, поблизу Дніпровського моря.
— Куди ми? — спитав Юрко.
— Ах, ти нічого… — почав був Сергій, але одержав штурхана від Марти і враз замовк, ніби вдавився кислицею.
— Що — нічого? — перепитав Юрко.
Та Сергій мовчав, мов німий. Мати усміхалася, але теж мовчала. Не промовила жодного слова і Марта, хоча по всьому було видно, що їй не легко було зберігати таємницю.
Тим часом машина спустилася з гори і пірнула в широку вулицю, вздовж якої вишикувалися нові красиві будинки. Вдалині виднілося море.
— Куди ж ми їдемо? — ще більше здивувався Юрко. — Хіба не додому?
— Зараз побачиш, Юрчику, — відповіла мати. — Май трошки терпіння!
«Волга» проминула майже все містечко і зупинилася перед п'ятиповерховим будинком, що стояв над самим берегом Дніпровського моря.
Юрко пам'ятав, що іще торік тут був пустир, порослий бур'янами та дрібним верболозом. А тепер…
Мати заплатила шоферові, і вони попростували до того нового будинку. Нещодавно, видно, пройшов дощ, бо доріжки блищали, як вимиті, а в газонах, де ще не встигла прорости жодна травинка, парував навезений зі степу масний чорнозем…
Вони повернули в один з під'їздів.
На третьому поверсі мати зупинилася, дістала із сумочки ключ і відімкнула двері.
— Заходь, Юрчику, — щасливо усміхнулась.
Юрко зайшов перший, нічого вже не питаючи і відчуваючи в грудях якусь тривожну радість.
Квартира була нова, пахла фарбою. На кухні, крім газової плити, — ніяких меблів. У великій кімнаті — кілька чемоданів та вузлів, портфель, начинений книжками, а в спальні, на застеленій газетами підлозі, лежала акуратно складена постіль.
