Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (серия книг .TXT) 📗
— А до нього ніяких не буде?
— Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього — ніяких.
«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».
В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.
«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»
В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:
— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!
— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.
Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.
— Прізвище! В яку суму оцінюєте? — байдуже спитав приймальник, коли червоний Поніманський подав йому чемодан.
— М-м… — запнувся Поніманський. — Збаращенко… Збаращенко Костянтин Іванович… Без ціни…
Альоша отетерів: чого це раптом Збаращенко, а не Поніманський?.. І чого Костянтин Іванович, а не Михайло Семенович?! Ось так завжди буває, коли покладешся на іншого. Треба було самому перевірити, а не посилати Вітьку. Тому аби тільки здихатися і швидше додому. Тепер виявляється, ця людина не Поніманський, а Збаращенко…
А Поніманський здав чемодан і попрямував до виходу. Боячись навернутися йому на очі, Альоша метнувся у вестибюль і сховався за темно-синій автомат по продажу газет.
Показався Поніманський. Він на ходу вийняв з кишені піджака якогось папірця, зібгав і кинув його. Папірець потрапив на край гранітної урни, рикошетом відскочив і впав під ноги Альоші.
Поки Альоша нахилявся і піднімав його, захурчало таксі й повезло Поніманського.
Альоша поспішив до трамвайної зупинки, але дорогою зміркував, як це безглуздо гнатися за автомашиною трамваєм. Та й останні гроші витратив на полуничний пломбір. Знічев'я розгорнув папірець. Це була багажна квитанція на ім'я Збаращенка.
Додому довелось іти пішки. Всю дорогу Альошу не залишали невеселі думки. Цю безглузду історію з дворянами-монархістами вигадав він. Мало того, що сам пошився в дурні, то ще й Вітьку збив з пуття і Дімку Вакуленка хотів втягнути. А сьогодні!.. В Альоші навіть дух перехопило і він мимоволі зупинився, уявивши собі, що б вийшло, коли б він повідомив у міліцію… Добре, якби лише посміялись. А могли б покарати за наклеп на чесних людей.
Напишу останній наказ: «З 22 липня бойову організацію «Немає пощади ворогам Батьківщини» ліквідувати, як шкідливу і непотрібну. Журнал знищити і попіл розвіяти по вітру».
Прийнявши таке рішення, Альоша трохи заспокоївся. Лише тепер він відчув, що зголоднів. Мама, звичайно, давним-давно прийшла з чергування на міжміській телефонній станції, чекає його, турбується… Певно, сьогодні, як і завжди, вона знайшла вільну хвилинку і дзвонила татові.
— … Альоша, на подив матері, з завидним апетитом упорався і з холодником, в якому плавали шматочки льоду, і з підсмаженими млинцями. Тамара Аркадіївна розповіла про свою розмову з батьком. Погода в Сочі чудова, вода в морі тепла, і він цілими днями на пляжі.
— Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?
— З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… — похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.
— Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.
— Та що ти, мамо! — почервонівши, заперечив Альоша.
— Не перебивай! Тільки-но я прийшла, відразу зрозуміла, що тебе цілий день не було вдома. Тишко голодний, рибки не нагодовані. Книжки закинув, кілька днів до своєї картини не підходиш… Що з тобою? Скажи, синку, не крийся. Я ж тобі лиха не бажаю.
Альоша завагався. Розповісти про все? Та чи зрозуміє мама? Почне дорікати, а то, може статися, візьме на сміх… Ні, краще промовчати. Тим паче, він уже вирішив: організація НПВБ з завтрашнього дня не існує… Завтра він зранку піде в зоопарк і зустрінеться з своїми вихованцями: втішним вайлуватим ведмежам Димком, невтомним пустуном уссурійським тигреням Султаном…
Виручив Тишко. Вибіг з-за шафи, смішно захрюкав. І Альоша метнувся до нього.
Мама лише зітхнула і почала прибирати із столу.
… Хлопець довго перевертався з боку на бік. То йому здавалося, що подушка не так лежить, то заважала ковдра, то турбували дрібненькі квапливі кроки їжачка, що вийшов на нічну прогулянку. Перед очима, наче навмисне, стояли Макогон, Півень, Поніманський… Якісь суцільні головоломки. То записка від Касторки із загадковим ім'ям «Сергій», то та сама людина вранці зветься Михайлом Семеновичем Поніманським, а під вечір вона вже стає Збаращенком Костянтином Івановичем. Навіщо це їм потрібно? Вони вже давно не діти і все це, безперечно, не забавка… Щось тут є… Але що?
Так нічого не вирішивши, Альоша заснув. Снилися йому люди, обличчя яких щохвилини змінювалися. Щойно це були старезні діди, що скидалися на Карпа Матвійовича, а вже через мить вони перетворилися на молодих чоловіків у білих костюмах, і ті чоловіки хором кричали: «Я Збаращенко! Я Збаращенко! Михайло Семенович!» Альоша з ними сперечався, доводив, що Михайло Семенович — це Поніманський, але вони торочили своє. І раптом всі вони накинулись на Альошу і почали запихати його у великий чорний чемодан. Там лежав зв'язаний за руки й ноги Вітя і жалібно пхикав: «Все через тебе, через тебе… Ти у всьому винен…» Альоша бахнув кулаком, і чемодан розлетівся. Всі люди в білих костюмах злякано розбіглися, і натомість підійшов, усміхаючись, Макогон. На ньому були кумедні дитячі штани і ранець за плечима. «Куди ви зібрались?» — здивувався Альоша. «А я йду до Матвійовича… Ми разом з ним ходимо до третього класу…» І несподівано вдарив Альошу по плечі. Хлопчик скрикнув від болю і розплющив очі. Сонце заливало кімнату. Перед ним стояла мама.
— Вставай, синку, — торгаючи Альошу за плече, казала вона. — Щось ти сьогодні розіспався… До тебе Вітя прийшов.
АНОНІМКА
В кімнату чергового, у цей оперативний штаб управління міліції, надходили повідомлення про події, що траплялися у всіх районах міста. В безперервному потоці важливих і незначних повідомлень треба було швидко і вірно розібратись, вжити відповідних заходів. Ось задзеленькотів один з численних телефонних апаратів. Хуліган скандалив у клубі. Черговий зв'язався по рації з патрульною автомашиною, що стояла недалеко від клубу, і вже через двадцять хвилин хулігана було доставлено в управління.
