Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Усі люди живуть на зарплату.
Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.
— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?
Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!
Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:
— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.
Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.
— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?
Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:
— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.
— Ви не зважаєте на думку інших людей?
— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.
— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.
— Атож, не подобаєтесь.
— За що саме, цікаво знати?
— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?
— Звісно, пам'ятаю.
— Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.
— Хто сказав?
— Комірник Панфілов.
— А я при чому?
— Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.
— Ой Мишо, Мишо, — посміхнувся Навроцький, — і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того — на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.
Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:
— Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?
— Може, ви захищали інтереси свого підприємства, — сказав Миша. — А Красавцев? Панфілов?
Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.
Валентин Валентинович розвів руками:
— Про Красавцева нічого не знаю.
Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.
— А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?
— Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?
— Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.
Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.
Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:
— Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень — простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.
— Це не грошове, а моральне питання, — заперечив Миша. — За десятку людина продає честь і совість.
— Та нічого я йому не давав! — закричав Навроцький. — Ви помиляєтесь!
— Я нічого не стверджую, — відповів Миша, — не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.
Валентин Валентинович задумливо проказав:
— З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…
У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.
— Ви чули? — Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.
— Схоже на постріл, може, пугач?.. — сказав Миша.
— Ні, не пугач, — занепокоєно мовив Валентин Валентинович, — це не пугач!
Миша показав на під'їзд Зиміних:
— Наче звідти.
— Подивимось! — рішуче проказав Валентин Валентинович і швидкою ходою рушив до під'їзду.
26
Вони зайшли в під'їзд і почули, як хтось біг сходами.
— Вони побігли нагору, — сказав Миша і, стрибаючи через дві сходинки, подався навздогін.
— Обережно, Мишо, вони озброєні! — закричав Валентин Валентинович і побіг за ним.
Вони пробігли кілька поверхів і зупинилися дослухаючись. Тупотіння вже не було чутно.
— Утекли на горище, — сказав Миша.
І раптом до них долинув крик:
— Тато, тато…
Вони зійшли ще на один поверх і побачили на дверях квартири Андрія Зиміна, босоніж, у трусах і майці. Розмазуючи кулачками сльози по обличчю, він повторяв:
— Тато, тато…
У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.
— Засвітіть світло! — крикнув Навроцький.
Миша повернув вимикач.
Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.
— Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!
Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…
— Товариші! — сказав Валентин Валентинович. — Чи є поблизу лікар?
— У другому під'їзді. Ілья Борисович, — відказала сусідка.
— Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!
— Зараз, пальто накину.
— Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!
Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.
— Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!
— Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім — тупіт ніг по сходах.
— Вони нагору побігли.
— Навпаки, вниз.
— Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.
— Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?
Валентин Валентинович сказав:
— Андрію, піди одягнися, застудишся!
Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.
— Ходімо, дитинко…
Сусідка повела Андрія до себе.
З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.
Валентин Валентинович стояв на дверях.
Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:
— Він мертвий.
— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?
Лікар заборонив:
— До приїзду міліції не чіпайте!
Запало тяжке чекання.
Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.
Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…
З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.
— Хто що бачив або чув?
Миша показав на Валентина Валентиновича.
— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.
— Ти знаєш горище?
