Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детские » Детские остросюжетные » Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗

Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗. Жанр: Детские остросюжетные. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Знаєш, що я надумала, Юрко. Давай завтра підемо та розпитаємо про Червону красуню. Мене дуже зацікавила доля цієї дівчини. — Леся несподівано зупинилася, поглянула Юркові у вічі:

— Вона якось навіть наснилася мені, і знаєш, що вона сказала? «Найбільший скарб в людині — вірність». Правда, дивний сон? Ти якось говорив, що у сільського вчителя є портрет Червоної красуні. Ходімо подивимося на нього.

Юрко одразу погодився.

— А чого ж, коли ти хочеш — сходимо. І вчителя мені треба провідати. Він колись же мого тата вчив.

Другого дня вранці, після сніданку, Юрко сказав матері:

— Хочу провідати Олександра Васильовича. І, може, щось про Червону красуню довідаюсь.

— Піди, — погодилася мати, — віднеси йому трохи солі. Галина Іванівна збиралася на роботу, почула розмову про Червону красуню, незадоволено зауважила:

— Нема тобі чого, хлопче, робити, так ти й займаєшся всілякими дурницями. Навіщо тобі Червона красуня? Краще привези діду Захарку дров. Зима не за горами, а в старого порожня повітка. І жито дідові треба змолотити.

— Привезу дідові дров, — пообіцяв Юрко. — Нам теж паливо потрібне. От заодно й завеземо, а сьогодні провідаю старого вчителя. Хай і Леся зі мною. Дозволите?

Лесина мама здивовано кліпнула очима:

— Мабуть, щось у лісі здохло. Почав Юрко в мене дозволу питати. Ідіть та будьте обачні, не підходьте й близько до палацу.

Тільки-но Леся з Юрком вийшли на вулицю, як Юрко пояснив:

— Зразу підемо до Олександра Васильовича, а потім навідаємося до Пампушки. Прадід учителя був панським художником, малював портрети. Вчитель збирає різну старовину, мріє створити в селі музей. Він і тата мого колись учив. Вони разом досліджували старі каменоломні, підземний монастир, шукали сховану ченцями древню бібліотеку.

— Яку? — поцікавилася Леся.

— Давно колись, — став розповідати Юрко, — як на нашу землю напав хан Батий, то його орда обклала Київ. І кияни, ризикуючи життям, вивезли з обложеного міста бібліотеку, сховали її в старих каменоломнях неподалік нашого села. Там уже тоді був підземний монастир. Кочівники пограбували монастир, вирізали ченців, і ніхто не знає, де лишилася схована бібліотека. Учитель і шукав її, мріяв знайти древні книги.

— Може, все те вигадки, — засумнівалася Леся.

— Може, й вигадки, — погодився Юрко, — але підземний монастир справді існує. Я був у ньому. Там багато кам'яних келій, і всі вони ще не досліджені. Є там і таємничі схованки. Ченці ховали в них своє добро, як набігали кочівники.

— А в учителя є портрет Червоної красуні? — поцікавилась дівчина.

— Невеличкий, — пояснив Юрко, — а великий, на якому Червона красуня зображена на повен зріст, знаходиться в підземеллі.

— У якому підземеллі? У старих каменоломнях?

— Я ж тобі колись не раз казав, що портрет Червоної красуні намальований у підземеллі. А підземелля — під палацом, там з давніх-давен старі виробки лишилися. Пани влаштували там свої схованки, поховали в них різне добро, а Червона красуня оберігає всі ті скарби. Пам'ятаєш, дід Матвій нам про це розповідав? Крізь ті кам'яні світлиці можна і в палац проникнути.

Дівчина зупинилася, подивилася на Юрка так, як дивляться на нерозумного підлітка, що наслухався казок про жар-птицю і тепер збирається в ліс, хоче піймати ту чарівну пташку.

— І ти, Юрку, справді віриш казці про скарби Червоної красуні?

— Звичайно, вірю. Я знаю, що це не казка, а справжня дійсність. Є портрет Червоної красуні, і він вартує скарб панів Хоткевичів.

— Як же портрет може вартувати скарб? — недовірливо мовила Леся. — Ти сам подумай, що говориш! Хай дід Матвій вірить у чудеса! Не може портрет нічого оберігати. І не варто тобі справді витрачати час на розгадування давніх вигадок.

— Треба, Лесю, розгадати. Від них багато чого залежить.

— Чого? — розвела руками дівчина. — Хай навіть пощастить знайти купу панського золота. Навіщо воно нам?

— Потрібне! Партизанам. Тільки тут не в золоті справа. У палаці, — Юрко притишив голос, — шпигунська школа. І якби проникнути непомітно через підземелля — всіх диверсантів можна буде голими руками взяти. Маєр довірив мені таємницю фальшивомонетні і сказав: «Якщо ти розголосиш про це хоч одній живій людині, — всім вам буде капут». Маєр слів на вітер не кидає. Фашист хоче проникнути в підземелля, хоче поживитися скарбом пана Хоткевича.

— Даремно ти переживаєш, — поспішила заспокоїти дівчина Юрка, — нічого нікому я не скажу. Тільки дивно мені слухати про всі ці таємниці. Так і уявляєш кам'яне, похмуре підземелля, портрет Червоної красуні.

Поблизу великого будинку під зеленою бляхою Юрко зупинився.

— Ось тут і живе вчитель. Дуже гарна людина. У нього величезна бібліотека, багато картин. Тут перед тобою, як жива, встане історія нашого села. І ти тоді зрозумієш мене, збагнеш, чого я так люблю і шаную людей, які колись жили на цій землі, і хочу про них побільше знати.

Зайшли на подвір'я, піднялися на високий ґанок, постукали в зелені, візерунчасті двері. Їх відчинив високий сухорлявий чоловік з гострою сивою, аж білою, борідкою. На його засмаглому обличчі молодо й допитливо зоріли великі карі очі. Він запросив гостей до хати, закрив на защіпку двері. Юрко привітався, поклав на стіл вузлик з сіллю й став пояснювати мету їхнього приходу.

— Моя мати просила вас показати нам картини, вона говорила, що у вас є і портрет мого прадіда. Нібито він дуже схожий на мене.

— Про батька нічого не чути? — запитав учитель.

— Ні, — тихо відповів Юрко, — як пішов на фронт, так і нема про нього ні чутки, ні звістки.

— Твій тато, — сумно проказав учитель, — був моїм найкращим учнем. Жаль, що мене не послухав і не вступив на історичний факультет. Правда, й час тоді був непевний, шаблею доводилося утверждати історію. — Він вибачливо посміхнувся. — Що ж це я приймаю гостей на кухні? Постарів. Зрадів вашому приходу і забув запросити до світлиці. Заходьте. Тут у мене зберігається родинна картинна галерея. У нашому роду було кілька художників. Я теж трохи малюю, хоча й не можу похвалитися якимось успіхом. Мій прадід розмальовував палац, місцеву церкву, підземні кам'яні світлиці під Білою вежею. Тільки вони затоплені водою. Затопив їх пан Хоткевич, як тікав за кордон, і всі розписи мого пращура загинули. А, кажуть, гарні були ті картини, хто їх бачив — захоплювався. Є в мене, Юрку, й портрет твого пращура Франца Берегового. Дуже великими друзями були художник Максим Заворицький та механік Франц Береговий. Обом їм і вкоротив віку пан Хоткевич, позбувся небажаних свідків.

У світлиці на стінах висіли великі й малі картини. На них були зображені селяни й селянки, козаки з довгими оселедцями на виголених головах, московські стрільці, солдати, жінки, бабусі з добрими лагідними обличчями та строгі задумливі сивобороді діди. Помітив Юрко і портрет Червоної красуні. Дівчина була зображена на весь зріст, стояла серед дозрілої пшениці, в якій квітували маки та волошки. Через лан пшениці пролягла бита дорога, обсаджена високими вербами. На пагорбку видніється невеличка криничка. І дівчина в пишній, пурпуровій туніці пильно дивиться в далечінь, ніби чекає когось і ніяк не може дочекатися.

Над колосистою пшеницею, над червоними маками і синіми волошками, над рясними верховіттями крислатих верб, на тлі голубого неба, повисли прозорі хмарини.

Юрко підійшов до портрета Червоної красуні, запитав:

— Хто ця дівчина? Чому вона одягнена в такий незвичний одяг? І хто намалював цю картину?

— Дівчина? — учитель посміхнувся. — Тій дівчині, хлопче, вже більше ста років. Жила вона в нашому селі ще за часів кріпаччини, а ім'я її та прізвище — Катря Загорулько. Замучили її колись пани, бо була дуже вродлива, горда, мала волелюбну вдачу. Не вміла гнутися, плазувати перед панами, не захотіла покоритися своїй долі. От мій дід, Остап Заворицький, і намалював її — Червону красуню.

— А чого її звали Червоною красунею? — поцікавився Юрко. — І коли ваш дід зустрічався з цією дівчиною?

Перейти на страницу:

Лысенко Василий Александрович читать все книги автора по порядку

Лысенко Василий Александрович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Татарський острів отзывы

Отзывы читателей о книге Татарський острів, автор: Лысенко Василий Александрович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*