Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗
— Самі також, — зрозумів його вагання директор.
— Звичайно!
Поки Пилип домовлявся з директором про роботу на ділянці, Андрій зазирнув у стайню, де колись стояв Сірко. Добрячий був кінь, де він зараз?
Року ще не минуло, як Андрій повернувся в Острожани. Тоді, після бою з бандерівцями, старий Демчук вивів розвідників через болота кілометрів за двадцять від Острожан. Сам із синами подався на одному йому відомий хутір розшукувати дружину, а Андрій лишився з розвідниками.
Наступної ночі перейшли лінію фронту. Бутурлак пригрів Андрія, як брата, розвідники екіпірували його, зарахували до складу свого підрозділу, та, коли фронт рушив уперед і Острожани були звільнені, лейтенант сам доставив його в село.
«Треба вчитися!» — такий був його аргумент, і хлопець не міг не погодитися з цим. То більше, що в будинку Северина Романовича Жмудя, який утік з гітлерівцями, було відкрито семирічку, й демобілізований політрук Петро Андрійович Ротач почав директорувати в ній.
У стайні стояв тепер непоказний рябий кінь, та на ньому трималося все шкільне господарство: завозили дрова, орали жмудівський город, який називався тепер пришкільною ділянкою, їздили до райцентру по будматеріали для ремонту приміщення та навчальні посібники.
— Петре Андрійовичу, — спитав Андрій, — а можна буде в п'ятницю до містечка з'їздити?
Директор зиркнув запитально.
— Для чого?
Андрій витягнув з кишені сірого конверта — не солдатського трикутника, а справжнього конверта та ще й з маркою в куточку. Помахав гордовито.
— Одержав від лейтенанта Бутурлака. Він був поранений, лежав у шпиталі, а зараз виписується й хоче місяць пожити в нас. Пише, що мріє порибалити, й взагалі сподобалося йому тут.
Директор, який чував про минулорічні події, не втримався від іронії:
— Сподобалося, кажеш? Ледь голови на плечах вберегли — що ж тут може сподобатись?
— Не про те він… — спробував пояснити Андрій. — Природа…
— Ну, якщо природа, то давай. Не заперечую.
— Ми з Пилипом разом. — Андрій чомусь посоромився сказати, що збирається запросити й Вірку. Та, може, вона ще й не поїде…
— Зайдете до райвно, — поставив умову директор, — крейду одержите.
— Звичайно, зайдемо, — зрадів Андрій.
З часу тої розмови минуло вже три дні, хлопці, як і обіцяли Петру Андрійовичу, організували роботу на пришкільній ділянці, пропололи грядки, закінчували розпушувати землю на кукурудзяній плантації, коли прибіг Сергійко з повідомленням про вбивство «яструбка». І тепер, стоячи біля сільради, Андрій думав, що, певно, не слід брати завтра з собою до райцентру Віру. Якщо бандери почали вештатися навколо села — небезпечно, всі ж знають про участь його і Пилипа в рятуванні радянських розвідників. Кому-кому, а бандерам рік тому вони добряче дошкулили, ось і можуть тепер помститися…
Чесно кажучи, при думці про це Андрієві стало лячно, уявив собі довгу дорогу через ліс — вистрілити можна з-за кожного куща, з-за кожного дерева. Але краще б умер, а не признався в своїх сумнівах — він, нагороджений бойовою медаллю!
Відкликав Пилипа, запитав прямо:
— Як гадаєш, братимемо Вірку?
— Завтра до райцентру? А чого ні?
— Та бандери ж з'явилися…
— Наче їх раніше не було!
— До Острожан не доходили.
— А може, це якийсь один дурний? Випадково натрапив на Шелюка і…
— Чув, твій же батько казав: двоє!
— Якщо батько казали, то це вже точно! — ствердив Пилип. — Вони по слідах визначають.
— А-а, біс з ними, — рішився нарешті Андрій, — візьмемо. Пообіцяли, то негоже від слова відступатися.
Тепер засумнівався Пилип:
— Але ж вона така… Верещить з будь-якої зачіпеньки.
— Думай, що кажеш! Комсомолка вона! І мусить нічого не боятися!
Пилип кивнув, проте не дуже поділяючи Андрієву впевненість: дівка все ж залишається дівкою, який би документ не мала.
— Риболовля, звичайно, діло гарне й приємне, — говорив райвійськком, та дивився осудливо, даючи зрозуміти, що на словах він вітає ідею лейтенанта відпочити біля Щедрого озера, насправді ж ставиться до цього негативно. — А ви чули про наші, так би мовити, специфічні умови? — нахилився низько над столом, примружився й дивився на Бутурлака знизу вгору, що, певно, також мусило підкреслювати його іронічність.
— Ви маєте на увазі бандерівців? — запитав Бутурлак спокійно.
— Тут, знаєте, й досі стріляють.
— Невже? — удав здивування Бутурлак. — Але там, де був я, стріляли, мабуть, частіше.
— Не жартуйте. То був фронт, і ви були серед своїх.
— Не завжди.
— Так, я знаю, що вам доводилося бувати у ворожому тилу, але ж війна для вас уже закінчилася, а тут все може бути.
— Товаришу майор, — вирішив покласти край цій розмові Бутурлак, — вам відомо, як я познайомився зі Щедрим озером? Ми вчотирьох пробивалися тутешніми лісами після розвідувальної операції і на березі озера вперше зіткнулися з бандерівцями. Знайомство не дуже приємне, але ж, гадаю, ще неприємніше для них.
— Вас було четверо, і ви були озброєні.
— Нас було більше, — уточнив Бутурлак, — на наш бік стали троє симпатичних місцевих хлопчаків — до речі, вони також були озброєні.
Обличчя військкома розплилося в доброзичливій усмішці.
— Це не про острожанського Андрія Шамрая йдеться? — запитав.
— Про нього самого.
— Ну, тоді я й про вас начувся!
— Пусте… — Бутурлакові не хотілося спрямовувати розмову в це русло. — Тепер ви розумієте, що ваші специфічні умови для мене не новина і навряд чи можуть злякати.
— Не кажіть, — не здавався військком. Він зняв телефонну трубку й попросив якогось Ярощука терміново зайти до нього. — Наш начальник міліції, — пояснив. — Вони тут у сусідньому будиночку, зараз прийде.
Справді, начальник міліції не забарився. Був він чоловіком, певно, вже літнім, але моложавим, про літа свідчили зморшки на обличчі й сивина в чуприні, та щоки в міліцейського капітана були рожеві, а в очах не згасав молодечий вогник.
— Що у нас вчора в Острожанах трапилось? — запитав у нього військком.
Ярощук зиркнув на незнайомого лейтенанта, і майор представив його:
— Це лейтенант Бутурлак, розвідник. Після шпиталю одержав місячну відпустку. Хоче відпочити на Щедрому озері — рибку половити, так би мовити…
Бутурлак глянув на військкома засуджуюче: для чого так одразу настроювати людину? До того ж, яке це має значення — для себе він вирішив це питання, — навряд чи хто-небудь зможе розрадити його.
— В Острожанах учора «яструбка» вбили. — Капітан сів на стілець напроти Бутурлака. — Косив сіно, а вони його в спину з автомата…
— Отож я й кажу, — підхопив військком, — що ж це за відпочинок, коли весь час мусиш озиратися?
— А ви в селах буваєте? — не без єхидства запитав Бутурлак.
Майор розвів руками.
— Я ж на службі, а тобі лікуватися треба. Подивись на себе в дзеркало! Блідий, щоки запали…
Бутурлак непомітно поворушив лівою рукою. Куля пробила йому ключицю, плече й досі трохи скніло.
— Нічого, — відповів весело, — гітлерівців добили, з японцями на Далекому Сході наведемо порядок, а потім уже й тутешнім господарством займемось.
— Нема людей, — зітхнув капітан. — Ліси б прочесати… у нас в Острожанах жодного випадку не було, і ось тобі…
— Рік тому там якийсь Коршун вештався, — згадав Бутурлак.
— Утік, — одповів капітан. — За нашими даними, подався кудись на захід разом із своїм братом — острожанським старостою Северином Жмудем. — Він посміхнувся Бутурлакові нараз якось запопадливо й мовив: — Ти, лейтенанте, от що… Ми тебе на всяк випадок озброїмо, хочеш? Ну, щоб і рибу ловив, і про себе думав!
Лукавий вогник блиснув в очах Бутурлака.
— Хитрий ти, капітане, — зареготав і поплескав Ярощука по коліну. — Хочеш отак, на дурничку, ще одного «яструбка» придбати?
— Я ж про твою безпеку турбуюсь.
— Краще я сам про себе потурбуюсь.
— Так-то воно так, але ж я думав бойовий офіцер, він завжди в строю!
