Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Мати ображено поглянула на лікарку, сказала:
— Ви так говорите, Оксано Василівно, ніби ми можемо зарадити лихові і не хочемо! Нічого від нас не залежить…
— Неправда, Маріє Федорівно, від нас дещо залежить, хоча, звісно, й не все. Я й прийшла просити вашої допомоги. Треба рятувати наших людей. Пам'ятаєте про жар-зілля? Тоді фашисти переполошилися, прислали в наш район комісію, оглядали хворих, думали, виникла якась пошесть, — посміхнулася Оксана Василівна. — І тепер треба скористатися білим зіллям. І на вас надія. Допоможете?
— Ви ще й питаєте, Оксано Василівно, звісно, допоможемо.
— А ви, — лікарка звернулася до Галини Іванівни, — підсобите дідові Захарку варити зілля?
— Я на травах не дуже знаюся, — непевним голосом відповіла Галина Іванівна. — Знаю, де спориш, де подорожник, а про білу траву не чула.
— Вам і чути про неї не треба, — заспокоїла Оксана Василівна. — Доведеться лише робити все, що дід скаже.
— І люди нам не дуже вірять, — заперечила Галя. — Як ми стали фольксдойчами, то всі на нас скоса дивляться. Навіть подруги і ті стороняться, не довіряють.
— Не журися, Галю, — заспокійливо озвалася лікарка. — На все свій час. Як треба, то можна трохи й фольксдойчами побути. Ось і я… ПрацююІ Завідую медпунктом. Виконую накази коменданта. Штарк мені довіряє. Я йому сказала якось, що жила в родині німецьких колоністів, що, мовляв, шаную і поважаю їх за точність та працьовитість. Комендант мене запрошує бути при відборі людей до Німеччини.
— Так я ж нічого. Просто так сказала. Боляче мені відчувати, як люди стороняться, зневажають…
— Не журися, Галинко, якось перебудемо… А там видно буде!
Лікарка глянула на Галину Іванівну:
— Думаю, що й ви не будете збоку стояти — допоможете.
Галина Іванівна, молода ще, вродлива, невисока на зріст жінка, відповіла:
— Що зумію, допоможу!
— Спасибі вам, а тепер давайте порадимось, як нам краще зробити. Перш за все доведеться поїхати за зіллям. Тут уже надія на Юрка та Вовку. Дід Захарко знає, де росте біла трава, а хлопці йому допоможуть збирати.
— І я з ними! — вихопилася Леся. — Пустиш, мамо? Галина Іванівна розгублено глянула на лікарку.
— Плавати вмієш? — запитала Лесю Оксана Василівна. — Бо під час такої мандрівки і скупатися можна. А там стариці глибокі, по них баржі ходили. Краще лишайся вдома, а як хлопці привезуть зілля, допоможеш сушити.
— Я хочу побачити острови, — стояла на своєму Леся. — І плавати я вмію. Як треба, то й Прип'ять перепливу. Це Юрко і Вовка можуть підтвердити.
— Хай поїде, — підтримала Лесю мати, — човен у діда великий. І Юрко добре плаває, і Вовка… Хай подивиться на острови, заплави, луки. Я оце слухаю вас, Оксано Василівно, а з думки не йде лист Каті Чемерди. На моїх очах дівча виросло — гарне, лагідне, роботяще. Я з її матір'ю, Мариною, приятелювала. Вона влітку в колгоспі працювала, а взимку в артілі вишивала. Золоті в неї руки були! І Катя кольори відчувала. Талановите дівча росло, я все їй радила вчитися, в інститут вступати. І тепер отака наруга… Тільки ніхто ще Росію не підкоряв. І Гітлер на нас свої ікла поламає. Під Москвою Червона Армія розгромила добірні дивізії гітлерівців і ще громитиме. А ми повинні допомагати армії.
— Мала наша допомога, — проказала Галина Іванівна.
— Хтозна… Може, й не така вже й мала, — заперечила лікарка. — Хіба ж не ми з вами врятували підполковника Червоної Армії Сашу Макарова? А Макаров недавно, кажуть, пустив під укіс ворожий ешелон. Тільки треба ще більше допікати фашистам. І про їх посіпак не забувати. Он Щупак… Пам'ятаєте червоного козака Павла Гармату?
— Як же його не пам'ятати? — озвалася мати. — Хоробрий і безстрашний партизан, герой. І став ворогом. Хто б міг подумати, що такий стане зрадником.
— Яким там зрадником?! — розгнівано вигукнула Оксана Василівна. — Наклеп на нього петлюрівці звели. Чужі гріхи приписали Павлу Гарматі! Тепер я напевно знаю: Щупак порятував кайзерівців, вивів їх болотами на станцію, а потім на Гармату наклеп звели. І тут недобитим петлюрівцям здорово допомогли білогвардійці.
Лікарка взяла сумку:
— Засиділася у вас, а в мене хворі, треба йти — оглянути, хоч трохи заспокоїти, бо ліків нема. Усе пограбували німці. Днями ще зайду. Скажу, коли мусите рушати за зіллям. І хочу попросити Юрка, щоб він пішов зі мною — допоміг принести дещо до лікарні.
— Що? — запитала мати.
— Комендант заборонив брати з громадського господарства будь-які продукти для хворих. Сказав: «Німеччині хворі раби не потрібні! Їй потрібні лише ті, що можуть працювати». Але Саченко тайком як не картоплі, то борошна привезе. І гречки мішок для лікарні дав. А позавчора видав борошна, солі, олії. Я занесла продукти до санітарки, а тепер хочу забрати.
На вулиці лікарка сказала Юркові:
— Привезли вчора трьох хлопчиків, на міні підірвалися. Пішли п'ятеро в ліс — і двох на місці вбило, а цих покалічило. Схованки там шукали.
— Які схованки?
— Коли наші відходили, то щось закопали на правому березі Прип'яті. Частини ще виходили з оточення, а переправа вже була зірвана. Тепер сніг розтав, грунт осів і стало видно, де ті схованки. Недавно поліцаї знайшли в Забловщині закопане борошно. Хлопчаки почули про цю знахідку і теж пішли на пошуки. Ви з Вовкою будьте обережні, не подумайте тинятися по лісі там, де проходила лінія оборони. Дивіться, щоб не забрели на мінні поля. Особливо багато мін лишилося поблизу Льольчиного озера. Там, кажуть, вся земля мінами нашпигована.
Коли вийшли на вулицю, де мешкає санітарка Люба Стромко, на шлях виїхали три автофургони, криті зеленим брезентом. Незграбні важкі машини, натужно ревучи, повзли по вулиці, осідаючи в глибоких коліях.
— Кожен день виїжджають од палацу на Митрикове поле рівно о десятій годині ранку і повертаються о п'ятій, — глянувши вслід машинам, сказала лікарка. — Правда, в четвер і п'ятницю не виїжджають. Ти придивися до них, простеж. Лейтенанта ці фургони дуже цікавлять. Не раз мене про них розпитував.
— Що ж німці роблять на Митрику?
— Невідомо. Поле оточують есесівці. Потім на нього заїжджають оці фургони. Стрілянину там чули, вибухи гранат…
Юрко відніс лікарці сіль та борошно, а коли повертався додому, зайшов до Вовки.
— Я вже думав, що ти й не прийдеш, — сказав той.
— Цілий день довелося дрова сушити. У повітці води, як на болоті.
— І в нас води повно.
— Так що ти мені хотів розповісти?
Вовка заклопотано пригладив рукою каштанове волосся і повагом почав:
— Ти ж знаєш, що материн брат дядько Оксьон, той, що без ноги, був сторожем у сільській крамниці. Як почалася війна, в крамниці лишилося трохи солі, кілька пар чобіт, сувій полотна. Усе це продавець і сховав на горищі крамниці. Ще й глиною замастив схованку. Так недавно приходив дядько Оксьон, розповів мені про ту схованку і радив пошукати. «Я б, — каже дядько, — сам пішов, так на одній нозі далеко не поскачеш!» От я й думаю — треба спробувати. А ти як? Підемо?
— Треба подумати!
— Що тут думати? Давай уночі заберемося на горище і прихопимо чоботи та солі.
— Так там же поряд поліція! Нарвемося на «бобиків» — і пропали.
— Боїшся?
— Треба подумати…
— Воно так, — погодився Вовка. — Тільки й без чобіт сутужно. А там чоботи! І солі треба… Знайшов я в Михалковій копанці кулемет «максим» і три ящики з кулеметними стрічками.
— Може, там ще яка зброя лишилася?
— Не знаю! Вода була холодна, далеко не заходив, а кулемет і ящики на мілині були, так я витяг і сховав у верболозах. Хочеться взяти і лупонути по палацу… Але не можна. На все село напасть буде. Тепер нічого не можна! Можна тільки голодному та роззутому на роботу ходити. А тут чоботи зовсім розлізлися. Кожен день латаю.
Повернувшись додому, Юрко запитав матір:
— Мамо, може, віддати Вовці таткові чоботи? У нього нема в чому з хати вийти. А на острів без взуванки ніяк не можна. Там вужів та гадюк повно.
— Віддай, — погодилася мати. — У тебе ще цілі, а як татко повернеться — можна буде й нові пошити.
