Кораловий острів - Белентайн Роберт (читать книги без сокращений TXT) 📗
— Джеку, друже мій милий, — сказав поважно Пітер, — останнім часом ти щось занадто уподобав жарти. А це мені зовсім не до смаку, і коли ти їх не облишиш, то боюся, що нам доведеться розлучитися задля мого й твого добра.
— Ну, то що ти волієш, Пітере? — усміхнувся Джек.
— Волію? — перепитав Пітер. — Я нічого не волію. Я просто хочу йти.
— До речі, — втрутився я, — мені спало на думку, що ми й досі не дослідили природи того дивовижного явища, яке спостерігали біля водограїв під час походу навколо острова. Може, варто було б піти туди.
— Овва! — вигукнув Пітер. — Природу його я добре знаю.
— Яка ж вона? — запитав я.
— Природа його, певна річ, загадкова! — відповів він, махнувши рукою, встав з колоди, застебнув пояс і застромив за нього свого здоровезного кийка.
— Ну, то ходімо до водограїв! — вигукнув Джек і подався до куреня по лук і стріли. — А ти, Пітере, захопи списа. Він може нам згодитися.
Вирішивши дослідити причину тієї з'яви, ми мерщій попрямували до скель з водограями, що, як я вже згадував, були недалечко від нашого житла. Дійшовши туди, ми посідали край урвища й почали вдивлятися в морську глибінь. Ясно-зелена дивовижа усе ще виразно видніла під водою, спроквола погойдуючи хвостом.
— Чудасія! — сказав Джек.
— Диво та й годі! — сказав я.
— Зроду такого не бачив! — сказав Пітер. — Ну, Джеку, — додав він, — твоя остання спроба влучити в прояву скінчилася невдало. Тепер спробую я. Якщо вона взагалі має серце, то я беруся його проштрикнути наскрізь; якщо вона не має серця, я ширну в те місце, де б воно мало бути.
— Що ж, берися до діла, — посміхнувся Джек.
Пітер ураз підняв списа, потримав його хвилину над головою, а по тому шпурнув, як стрілу, в море. Спис улучив прямісінько в середину зеленої дивовижі, прошив її наскрізь і зразу ж вискочив на поверхню, чистий і незакаляний, а загадковий хвіст спокійнісінько погойдувався далі, наче нічого й не сталося!
— Чи ти ба! — сказав поважно Пітер. — Виявляється, та потвора зовсім безсердечна. Не хочу мати з нею до діла.
— Тепер я цілком переконався, — мовив Джек, — що це просто фосфоричне світло. Але, правду казати, ніяк не розумію, чому воно весь час залишається на одному місці.
Я теж неабияк здивувався і погодився з Джеком, що то фосфоричне світло, яке ми часто спостерігали, пливучи морем.
— Але тепер, коли ми переконалися, що це не акула, — сказав я, — ніщо нам не завадить пірнути.
— Твоя правда, — відмовив Джек, скидаючи одяг. — Давай-но, Релфе, пірну я, бо з мене кращий нурець, аніж з тебе. Ну ж бо, Пітере, оступися з дороги!
Він підійшов до краю, склепив над головою руки, нахилився над урвищем і плигнув у море. На мить хмара бризок сховала його від наших очей; потім хвилі розійшлися, і ми побачили, як він пливе в глибині на тлі зеленої з'яви. Раптом він гулькнув під неї і щез зовсім!
Майже хвилину ми стурбовано вдивлялися в те місце, де зник Джек, сподіваючись, що ось-ось він випірне передихнути; минула хвилина, а він не з'являвся. Минуло дві хвилини! Тривога охопила мою душу, коли я згадав, що Джек ніколи не лишався під водою більше як хвилину і дуже рідко цілу хвилину.
— Ой Пітере! — сказав я, і голос мій тремтів з хвилювання. — Сталося лихо. Вже минуло більше як три хвилини.
Але Пітер не відповів. Сполотнівши як смерть, він удивлявся в глибину, переляканий і схвильований. Нараз він скочив па ноги й заходився бігати, мов несамовитий, ламаючи руки й вигукуючи:
— О Джеку, Джеку! Він загинув! То, мабуть акула, і він загинув навіки!
Не знаю, що я робив протягом дальших п'яти хвилин; з пекучого жалю я забув про все на світі. Прийшов я до тями тоді, коли Пітер схопив мене за плече і, втупившись несамовитим поглядом, вигукнув:
— Релфе! Релфе! Може, він тільки зомлів! Пірни до нього, Релфе!
Дивно, що досі мені не спало таке на думку. За мить я кинувся до краю урвища і, навіть не скинувши одягу, хотів був плигнути у воду, аж тут помітив щось чорне, що піднімалося крізь зелене марево. За мить на поверхні вигулькнула Джекова голова, і він загорлав щосили, струшуючи мокрим волоссям, як завжди, коли виринав з моря. Побачивши, що він вернувся живий і цілий, ми здивувалися майже так само, як і тоді, коли він щез у глибочині морській, бо за нашими розрахунками він перебував під водою хвилин десять, а може й більше, а зрозуміло, що людина аж ніяк не здатна залишатися так довго під водою і зберегти силу й свідомість. Тому я простягнув йому руку й допоміг вилізти на крутий берег майже з забобонним страхом. Але Пітер сприйняв його появу зовсім інакше. Як тільки Джек видряпався на скелю і сів на камінь, переводячи дух, він кинувся йому на шию і вдарився в сльози.
— О Джеку, Джеку! — жебонів він. — Де ти був? Чому ти так довго не вертався?
За якусь хвилину Пітер опанував себе, сів і почав слухати Джекову розповідь, хоч і не міг стриматися, аби час від часу мені не моргнути з радощів, що Джек щасливо вернувся. Я кажу, що він моргав, але насправді йому це не дуже вдавалося; очі його напухли від сліз і всі спроби моргнути закінчувалися тим, що обличчя раз по раз дурнувато кривилося, наче він хотів передражнити когось. Проте я розумів його наміри і всміхався йому на відповідь — буцімто він і справді підморгував.
— Так от, хлопці, — сказав Джек, коли ми заспокоїлися й могли вже його слухати, — та зелена річ не акула; то смуга світла, що спадає з печери в скелях. Пірнувши, я зауважив, що світло те виходить із скелі, на якій ми сидимо; отож я поплив туди й побачив пролам, осяяний ізсередини. На мить я спинився, міркуючи: ризикувати чи ні. Тоді зважився й гайнув усередину. Розумієш, Пітере, то розповідати довго, а сталося все це протягом кількох секунд, отож я знав, що маю досить повітря в легенях, аби вибратися з дірки й досягти поверхні. Я вже збирався був повертатися, бо відчував себе там не гаразд, коли це мені здалося, що згори спадає слабеньке світло. Я шугнув угору, і голова моя виткнулася з води. Я відчув неабияку полегкість, збагнувши, що можу набрати досить повітря і вернутися назад тим самим шляхом. Та враз мені спало на думку, що я не знайду дороги назад; позирнувши вниз, я заспокоївся, бо побачив під собою зелене світло, що струменіло в печеру, точнісінько так, як те світло, що струменіло з неї, тільки тепер воно було набагато ясніше.
Спочатку я майже нічого не міг побачити навколо — так було темно всередині; однак поступово очі мої призвичаїлися до пітьми, і я виявив, що опинився у величезній печері; з обох боків проглядали стіни. Якраз наді мною видно було й стелю, і мені здалося, що я бачу гарні блискучі виступи; але дальший кінець печери потопав у мороці. Поки я озирався навколо, мені спало на думку, що ви вважаєте, буцімто я втопився; отож я притьмом пірнув, вибрався з проламу, виплив на поверхню і — ось перед вами.
Коли Джек скінчив свою розповідь, мені страшенно закортіло й собі пірнути в печеру. Так я й зробив, але Джек казав правду: в печері було дуже темно, і я майже нічого не побачив. Коли я вернувся, ми завели про неї довгу розмову, під час якої я зауважив, що Пітер сидить похмурий, як туча.
— Що з тобою, Пітере? — спитав я.
— Що зі мною? — перепитав він. — Добре вам двом: ви собі балакаєте про дива тієї печери, наче русалки, а мені доводиться лише слухати. Ви тішитеся під водою, ніби навіжені дельфіни. Це страшенно несправедливо.
— Мені дуже жаль тебе, Пітере, — сказав Джек, — але ми нічим не можемо тобі зарадити. От якби ти пірнати навчився…
— Для мене це все одно, що навчитися літати! — зневірено відмовив Пітер.
— Якби ж ти не пручався, — сказав я, — ми б за десять секунд затягли тебе в печеру.
— Гм! Що, якби саламандра сказала тобі не пручатися і пообіцяла за кілька секунд протягти тебе крізь полум'я, ти б на таке пристав? — зауважив Пітер.
Ми засміялися й похитали головами: нам-бо ясно було, що з Пітером у воді нічого не вдієш. Але ми ніяк не могли заспокоїтися — так нам кортіло оглянути тую печеру; отож, порадившись, ми з Джеком вирішили спробувати пронести з собою смолоскип і там запалити його. Виявилося, що то справа не легка, та зрештою ми таки дали собі раду. Спершу ми зробили добрий смолоскип з кори одного дерева, що її ми подерли на смужки, поскручували й зліпили докупи живицею чи гумою з іншого дерева; як ті дерева називалися, Джек не мав уявлення. По тому ми загорнули свій смолоскип у кокосову тканину, вживши на це силу клаптів. Тепер ми були певні, що він не промокне, перебувши кілька секунд під водою. Взяли ми ще шматочок трута, що його пильно берегли, як я вже згадував, на той випадок, коли не буде сонця, а також віхоть сухої трави, кілька трісочок, маленького лука й свердло, котрі я вже описував. Все це ми склали в інший пакуночок і теж загорнули в кокосову тканину. Коли все було готове, ми поскидали одяг, окрім штанів; їх ми залишили, щоб не подряпатися об гостре каміння.
