Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Ще вище, міста Вілл? — гукнув він.
— А де ти вже? — запитав Легранд.
— Дуже, дуже високо, — відгукнувся негр, — бачу небо на верх дерево.
— На небо не задивляйся, а слухайся мене. Поглянь униз уздовж стовбура й порахуй гілки з твого боку. Скільки гілок ти вже проминув?
— Один, два, три, чотири, п’ять… Я минути п’ять гілки, міста Вілл, на цей бік.
— То лізь іще на одну гілку вище.
За кілька хвилин знову почувся голос, який сповістив, що Юпітер на сьомій гілці.
— А тепер, Юпітере, — гукнув неймовірно збуджений Легранд, — лізь по цій гілці вбік, скільки зможеш. Якщо дорогою побачиш щось дивне, скажеш.
Коли раніше я міг тільки припускати, що мій бідолашний друг несповна розуму, то тепер мої підозри остаточно підтвердилися. У мене не було іншого вибору: довелося визнати, що він збожеволів, і я розхвилювався, як же мені доправити його додому. Поки я міркував, як це найкраще облаштувати, згори долинув голос Юпітера:
— Ця гілка страшно лізти дуже далеко, бо це мертва гілка майже всюди.
— Юпітере, повтори: ти кажеш, що це мертва гілка? — крикнув Легранд, і я зауважив, що голос у нього тремтить.
— Так, міста, мертва як камінь, давно загнутися, відлетіли з цього отут світу.
— І що мені, в ім’я всього святого, тепер діяти? — вигукнув Легранд страшенно розчаровано.
— Діяти? — не витримав я, радий, що у мене з’явилася можливість втулити бодай слово. — Повертатися додому й лягати в ліжко! Ходімо, мій любий друже. Вже пізно, та й ви, як пам’ятаєте, дали мені обіцянку.
— Юпітере, — натомість загукав Легранд, навіть не звернувши на мене уваги, — ти мене чуєш?
— Так, міста Вілл, чую ясно як дзвін.
— Ну то добре помацай гілку, чи вона не надто струхла.
— Струхла, міста Вілл, я точно казати, — за кілька секунд відгукнувся негр, — та не так дуже струхла, як пень. Можу сам трошки ще лізти на ця гілка, ваша правда.
— Сам? Що це ти маєш на увазі?
— Як що? Комах. Це дуже важкий комах. Я його кинути на землю, і гілка не зламатися від ваги один негр.
— Ах ти клятий мерзотнику! — гримнув Легранд, полегшено зітхнувши. — Ти скільки збираєшся мені голову морочити цими дурницями? Якщо кинеш жука, я тобі шию скручу. Юпітере, чуєш мене?
— Так, міста Вілл, не треба галасувати на бідний негр такими слова.
— Тоді слухай мене! Якщо просунешся по гілці, скільки зможеш, і не впустиш жука, то я тобі, коли злізеш на землю, дам срібний долар.
— Я лізти, міста Вілл, уже лізти, — миттєво відгукнувся негр, — майже самий кінець.
— Самий кінець?! — мало не заверещав Легранд. — Хочеш сказати, що ти доліз майже до самого кінця гілки?
— Скоро бути кінець, міста… О-о-о! Боже правий! Що це тут на дереві?
— Ну, — загукав Легранд, неймовірно задоволений, — що це там?
— Ой нічо, тільки череп. Хтось лишити вгорі на дереві ціла голова, і ворони клювати геть усе м’ясо.
— Череп, кажеш? Дуже добре. А як він прикріплений до гілки? На чому він тримається?
— Ой ні, міста Вілл, треба дивитися. Я точно вам казати, все це дуже дивно: у череп встромити великий цвях, і він тримати череп отут на дерево.
— Так, Юпітере, а тепер роби точно так, як я тобі звелю, чуєш мене?
— Так, міста Вілл.
— Слухай уважно. Тобі потрібне ліве око черепа.
— Що? Ха! Нема тут геть ніяке око!
— Чорти б узяли твою тупість! Знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?
— Так, я це знати, я це добре знати. Права рука в мене, щоб рубати дерево.
— Дурню! Ти ж лівак! А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. А тепер знайди на черепі ліве око… тобто дірку, де було ліве око. Знайшов?
Запала тривала мовчанка. Нарешті негр озвався знову:
— А ліве око на череп там само, де й ліва рука на череп? Бо на цей череп нема ніяка рука, не лишитися геть нічого. Але я знайти ліве око — ось ліве око! І що мені з ним робити?
— Треба прошелити жука на мотузці в ліве око й опустити якомога нижче, тільки будь дуже обережний і не відпусти свій кінець мотузки!
— Я все зробити, міста Вілл! Справа раз плюнути — пхати комах у дірку. А ви знизу дивитися.
Під час цього обміну репліками Юпітер так і ховався між листям, і видно його зовсім не було, а от жук на мотузці, якого Юпітер зі скрипом таки погодився опустити вниз, раптом з’явився серед віття, зблиснувши, як кулька щирого золота, осяяна останніми променями призахідного сонця, адже підвищення, на якому ми зараз перебували, ще досі було трохи освітлене. Скарабей висів так, що йому зовсім не заважали гілки, і якби Юпітер відпустив мотузку, жук упав би нам просто під ноги. Тут Легранд підхопив косу та за її допомогою розчистив під жуком коло завбільшки три-чотири кроки. А після цього звелів Юпітерові відпустити мотузку та злазити з дерева.
Застромивши в землю кілочок рівнесенько в тому місці, де упав жук, мій друг витягнув із кишені рулетку. Прикріпивши кінець рулетки до стовбура точнісінько навпроти кілка, він розкрутив рулетку, начебто відміряючи віддаль до кілка, але не зупинився, а продовжив її розкручувати вздовж прямої, утвореної двома точками: деревом і жуком. Таким чином від відміряв п’ятдесят футів, причому Юпітер викошував перед ним чагарники, щоб розчистити дорогу. В потрібному місці Легранд застромив іще один кілочок, а навколо нього окреслив грубе коло приблизно два кроки в діаметрі. А тоді, взявши лопату й подавши по лопаті Юпітеру й мені, Легранд попрохав нас чимшвидше братися до роботи й починати копати.
Щиро кажучи, я і за інших обставин не надто би зрадів такій розвазі, і зараз би радо відмовився, адже насувалася ніч і я почувався виснаженим за цілий день, та ще й після такої прогулянки. Але я не міг вигадати приводу, щоб відмовитися, та й побоювався: якщо я відмовлюся, мій друг може втратити самовладання. Якби мені на допомогу прийшов Юпітер, я без вагань скористався б можливістю силоміць допровадити мого божевільного друга додому, але я надто добре вже вивчив характер старого негра, щоб сподіватися, що він, хай які будуть обставини, стане на мій бік, якщо я почну до чогось силувати його господаря. А я вже не сумнівався, що останній захворів на забобонність, так часто притаманну південцям, і повірив у скарби, закопані в землі, а підтвердження своїм вигадкам отримав, знайшовши скарабея… а може, до цього спричинилась і вперта віра Юпітера в те, що «комах» — зі щирого золота. Розум, схильний до божевілля, радо хапається за такі ідеї, особливо якщо вони збігаються з його власними фантазіями, — мені пригадалася промова, яку виголосив мій друг, коли вирішив, що жука йому послала сама доля і що з жука він матиме великий зиск. Через усе це я страшенно засмутився та збентежився, та за деякий час вирішив скористатися з моменту і з доброї волі приєднатися до копачів, щоб таким чином довести фантазеру необґрунтованість його примх, адже дуже скоро він у цьому впевниться наочно.
Запаливши ліхтарі, ми ревно взялися до роботи, хоча цей запал краще було би спрямувати на якусь розумнішу справу; уявивши нас, осяяних ліхтарями, зі знаряддями в руках, я не міг не думати, якою колоритною наша компанія мала б видатися випадковому спостерігачеві, якби той заскочив нас за нашим дивним і підозрілим заняттям.
Дві години ми безперестанку копали, майже не обмінюючись словами; перешкоджав нам тільки наш брехливий собака, якого напрочуд зацікавила наша робота. За деякий час він розгавкався так злобно, що ми перелякалися — він скличе сюди всіх запізнілих роззяв у околиці, — точніше, цим страшенно переймався Легранд, бо я був радий будь-якому приводу, аби тільки забрати нашого фантазера додому. Та за деякий час Юпітер, не витримавши, змусив собаку замовкнути: вилізши із ями з упертим і рішучим виглядом, він підтяжкою зав’язав собаці писок, а тоді, похмуро гмикнувши, повернувся до роботи.
Коли ж добігли кінця дві години, ми викопали яму завглибшки по шию, але жодного сліду скарбу так і не побачили. Урвавши роботу, ми довший час стояли мовчки, і я вже почав сподіватися, що зараз цей фарс закінчиться. Однак Легранд, хоч і страшенно збентежений, витер піт із чола та знову взявся до роботи. Отож ми розчистили яму по всьому периметру, навіть трошки розширивши її, і заглибилися ще по коліно. Проте скарбу так і не знайшли. Шукач скарбів, якому я щиро співчував, нарешті виліз із ями; на обличчі його читалося гірке розчарування. Він повільно й неохоче натягнув пальто, яке скинув перед початком роботи. Я весь цей час мовчав. На сигнал господаря Юпітер почав збирати знаряддя. Після цього він розв’язав писок собаці, й ми в повній тиші рушили додому.
