Кораловий острів - Белентайн Роберт (читать книги без сокращений TXT) 📗
— Він долинає з островів, — мовив Джек.
— Значить, там мешкає віслюків привид, — зауважив Пітер, — бо я зроду ще не чув нічого подібнішого на крик віслюка.
Ми почали вдивлятися в ті острови і розгледіли на найбільшому якісь дивні фігурки, що ходили берегом.
— Солдати! Певна річ, солдати! — вигукнув украй здивований Пітер.
Правду казати, Пітерове зауваження здалося мені цілком підставним, бо з такої далекої відстані фігурки ті нагадували загін солдатів. Убрані в сині куртки й білі штани, вони шикувалися колонами, утворювали шереги й каре, маршували в різні боки й один ряд проти одного. Щойно ми до них придивилися, як з-над моря знову долинув той страшний крик, і Пітер висловив гадку, що то, мабуть, армійський полк: його, мовляв, послали сюди винищити до ноги тубільців. Почувши це, Джек зареготався й мовив:
— Схаменися, Пітере. Адже то пінгвіни!
— Пінгвіни? — перепитав Пітер.
— Авжеж пінгвіни, Пітере. Всього-на-всього пінгвіни — великі морські птахи. Ти сам переконаєшся, коли ми навідаємося до них човном, — споруджувати його я розпочну відразу, тільки-но ми повернемося до свого куреня.
— Виходить, наші страшноголосі привиди й кровожерні солдати перетворилися на якихсь там пінгвінів — великих морських птахів! Нічого не скажеш. Тоді я пропоную якомога швидше йти далі, а то ще, чого доброго, наш острів перетвориться на примару, перш ніж ми обійдемо його навколо.
Коли ми рушили, я почав міркувати про дивних птахів, яких Джек спромігся описати дуже побіжно й невиразно. Мені кортіло якомога швидше спорудити човна, щоб роздивитися їх ближче. Та поступово думки ті зблякли, і я почав роздивлятися навколишню місцевість, де було багато цікавого.
Другу ніч ми провели майже так само, як і першу, пройшовши, за своїми розрахунками, дві третини дороги навколо острова. Наступної ночі ми сподівалися спати в своєму курені. Гадаю, не варто переповідати все, що ми казали й бачили протягом другого дня, бо ми не відкрили більше нічого важливого. Берег і ліс, які ми обстежили, нічим не відрізнялися від тих, що про них я вже розказував. Однак ми зробили деякі спостереження, а саме:
Побачили, що хоч багато плодових дерев росли тільки по долинах, а деякі лиш на берегах потоків, де грунт був найродючіший, зате кокосові пальми траплялися по всіх усюдах: не тільки на схилах гір, а й на морському березі, і навіть, як я вже відзначав, на самому кораловому рифі, де земля, якщо можна назвати її землею, складалася з сипкого піску, перемішаного з уламками черепашок і коралами. Це корисне дерево росло так близько від моря, що в багатьох місцях бризки з бурунів обмивали його коріння. Проте дерева, що росли на піску, буяли таким самим розкішним листям, як і ті, котрі зеленіли по долинах, а сік горіхів був такий самий смачний. Крім того, я помітив, що на вершечку високої гори, на яку ми ще раз вилізли з іншого боку, була сила черепашок і уламки коралів; це доводило, що Джек правду казав: або острів був колись під морем, або море колись було над островом. Іншими словами, оскільки черепашки й корали ніяк не могли видряпатися на вершину, то їх, мабуть, викинуло хвилями, коли вершина була врівні з морем. Ми чимало сушили над тим голову і зрештою поставили собі запитання: «Що підняло острів на теперішню височінь?» Але ніяк не могли дошукатися задовільної відповіді. Джек гадав, що його виштовхнув вулкан, а Пітер сказав, що він сам підскочив! Ми також помітили те, чого досі не зауважили, а саме: кам'яні породи, з яких складався острів, зовсім одрізнялися від коралових рифів на березі, де безнастанно працювали дивовижні комашки. Здавалося, що вони з одного каменю, схожого на вапняк, але коралові рифи були поточені крихітними чарунками, де жили комахи, а скелі виявилися тверді й суцільні, без жодних ознак тих чарунок. У своїх міркуваннях та розмовах із того приводу ми часом сягали таких глибин, що, на Пітерову думку, могли втопитися, хоч як добре вміли пірнати! Проте його жарти не заважали нам обмінюватися гадками й робити дорогою спостереження.
У лісах ми виявили ще кілька ватаг свиней, але не вбили жодної, бо мали більше ніж удосталь харчів. Бачили ми також багато їхніх слідів. Серед них нам упали в око сліди меншої тварини, які ми обстежили дуже пильно, але так і не дійшли певного висновку, кому вони належать. Пітер вважав, що то сліди малого собаки, але ми з Джеком дотримувалися іншої думки. Вони нас дуже зацікавили, особливо, як ми спостерегли, що сліди ті траплялися в одному місці, наче тварина блукала там без будь-якого ладу і без певної мети. Рано-вранці третього дня ми помітили, що сліди стали набагато численніші, а в одному місці вони протоптали в ліс справжню стежку, яка, проте, вела в таку гущавину, що ми насилу продиралися крізь неї. Нам дуже кортіло виявити, що то була за тварина та куди вона простувала, і ми поклали йти слідом далі й, коли можливо, розкрити таємницю. Пітер сказав з посміхом, що, певна річ, вона, як завжди, виявиться надзвичайно простою і зовсім не таємницею!
Стежка здавалася завеликою, щоб її могла вторувати тая тварина, і ми дійшли висновку, що її протоптав якийсь більший звір, а вона лише нею ходила. Але виткі рослини й густі чагарі повсюди ставали нам на заваді, тож ми продиралися з неабиякими труднощами. Раптом, вийшовши на прогалину, ми почули тихий нявкіт і побачили на стежці чорну тварину.
— Дикий кіт! — вигукнув Джек, налаштувавши стрілу, й пустив її так поспішно, що не вцілив, і стріла застряла в землі за добрих півфута збоку. Дикий кіт, на диво, не втік, а підійшов поволі до стріли й понюхав її.
— Зроду не бачив такого кумедного дикого кота! — вигукнув Джек.
— Мабуть, це приручений дикий кіт, — сказав Пітер, націлюючи списа.
— Стривай! — вигукнув я і поклав йому на плече руку. — Мені здається, що бідолашний кіт сліпий. Бачиш, як він, ідучи, натикається на галузки. Мабуть, він дуже старий.
І я кинувся до нього прожогом.
— Оце то диво, — сказав Пітер, стримуючи сміх. — Старезний дикий кіт!
Ми виявили, що бідолашний кіт не тільки майже сліпий, ай цілком глухий, бо він не чув наших кроків, аж поки ми підійшли до нього ззаду майже впритул. По тому він стрибнув, крутнувся, чорна шерсть його стала сторч, і, вигнувши спину та задерши хвоста, він хрипко нявкнув і пирхнув.
— Бідолаха! — сказав Пітер, помалу простягаючи руку, аби погладити кота. — Киць-киць-киць!
Як тільки кіт теє почув, лютість його де й ділася. Він підійшов до Пітера, дав себе погладити, замуркотів і заходився тертися об його ноги. Видно було, що він страшенно радий.
— Він не дикіший за мене! — вигукнув Пітер, беручи його на руки. — Він зовсім свійський. Бідолашна кицька!
Ми обступили Пітера, дуже здивовані та й, правду казати, розчулені. Кіт терся головою об Пітерову щоку, лизав йому підборіддя, тицяв — за малим не буцав — головою в шию і весь час муркотів так, що я ще зроду й не чув: не знаючи, як дати вихід своїм почуттям, він водночас і муркотів, і нявкав. Такий вияв радості й любові привів нас одразу до висновку, що кіт, напевне, колись знався з людиною, і ми вирішили, що багато років тому його залишено на острові ненароком чи навмисне, отож він так і зрадів, зустрівши знову людей. Поки ми пестили кота й про нього розмовляли, Джек роздивлявся галявину.
— Овва! — вигукнув він. — Це скидається на зруб. Тут гуляла сокира. Погляньте-но на ці пеньки.
Ми почали роздивлятися пильніше і небавом познаходили дерева, поцюкані, без сумніву, сокирою, а також пеньки й обрубане гілляччя; однак усе те геть поросло мохом і, за всіма ознаками, перебувало в такому стані вже кілька років. Ані на стежці, ані серед кущів не було видно людських слідів, а котячі попадалися всюди. Ми сповнилися рішучості йти стежкою аж до її кінця, і Пітер пустив кота додолу. Але він був такий кволий і так жалібно нявкав, що Пітер знову взяв його на руки. За кілька хвилин кіт міцно заснув.
Ярдів за десять далі ми побачили ще більше зрубаних дерев, і стежка звернула праворуч берегом потоку. Нараз ми підійшли до місця, де колись, очевидячки, стояв грубо збудований міст; каменюки з нього лежали розкидані по річищу, а ті, що лишилися на берегах, зовсім поросли мохом. Мовчки дивуючись, ми рушили далі й, пройшовши ще кілька ярдів, побачили під захистком хлібних дерев невеличку хижу. Навряд чи я спроможуся дати читачам цілковите уявлення про ті почуття, які охопили нас, коли ми її несподівано вгледіли. Ми довго стояли, мовчали й чудувалися, бо в тому куточку панувала глибока й сумовита тиша, яка надзвичайно нас уразила; і коли ми зрештою заговорили, то приглушеним шепотом, наче попали у володіння страшної надприродної сили. Навіть Пітер, котрий у всіх випадках балакав жваво й гаряче, тепер притишив голос; у цій-бо мовчазній, самотній, порожній хатині — такій дивній на вигляд, такій далекій від усякого людського житла, такій старій, занедбаній і безлюдній за всіма ознаками — було щось моторошне, що впало на наші душі, мов тінь од чорної хмари, і затулило сонячне проміння, яке наповняло нас, відколи ми почали мандрівку навкруг острова.
