Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Ого! — прошепотів Вовка. — Підземний кам'яний палац. Правда?
Не закриваючи вхід до підземелля, хлопці дійшли до повороту й зупинилися. Юрко показав хід, що вів до кімнати з чорною руркою, розповів, що звідти можна по гвинтових сходах піднятися в Зоряну, а з неї, якщо вона не замкнена, потрапити в клуб. Хід ліворуч, розповідав Юрко, веде до кам'яної світлиці з кришталевою люстрою та книжковими шафами.
— Ходімо краще ліворуч, — запропонував Володя, — подивимося на книжки, щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.
Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув:
— Вогонь. Там хтось є! Давай тікати звідси!
Юрко й сам побачив світло в круглій кімнаті, в якій на стіні була намальована вродлива дівчина у волошковому вінку. Хтось запалив люстру. Вона яскраво сяяла, і її світло будо видно здалеку. В кінці коридора яскраво виднілася чотирикутна освітлена пляма.
— Ще встигнемо втекти, — заперечив Юрко. — Спершу давай подивимося, хто там сидить. А тоді викличемо лейтенанта і про все йому доповімо. Хтось всі ці роки знав таємницю підземелля.
Володя вагався. Іти на вогонь страшно. Ясно, що там затаївся ворог, бо чого б людина знала про існування панського підземелля і нікому про це не обмовилася жодним словом? Ліпше втекти звідси, поки ще є така можливість, і повідомити про все…
Але Юрко наполягав на своєму:
— Чого ти так упираєшся? Що ми з тобою, боягузи?..
— Ходімо! — поборовши страх, мовив Володя.
І, скрадаючись, хлопці рушили далі, тихо переставляючи не зовсім слухняні ноги. Яскраве світло поступово розріджувало густу пітьму. І від того коридор ніби ширшав. Хлопці наблизилися до входу в кам'яну кімнату, де були шафи з книжками, і перед ними відкрилось м'яко освітлене приміщення. За столом сиділо двоє. Перед ними лежав кусень сала, ковбаса, стояла зеленкувата пляшка.
В одному з них хлопці одразу впізнали сільського аптекаря Сиволапа. Він сидів до них боком, і люстра виразно висвітлювала його випещене лице з великим опуклим чолом, широким підборіддям і рівним, невеликим носом. Навпроти аптекаря сидів широкоплечий чоловік з видовженим плескатим обличчям, трохи випнутою щелепою, над глибоко запалими очима нависали густі острішкуваті брови. Одягнений він був у форму майора Червоної Армії. На малинових петлицях виблискували дві шпали.
— Диверсант… пан Хоткевич, що кинувся в Льольчине озеро… — ледь чутно на вухо Юркові прошепотів Володя.
— Ні,— голосно говорив аптекар, — тут не можна діяти зопалу. Потрібна витримка, спокій, розсудливість — і ніяких благородних штучок-дрючок. Брехня і підлість, підступ і зрада! Лише такою зброєю можна якось протистояти більшовикам. І ні в якому разі не говорити відверто про свої справжні наміри. Треба намацати найвразливіші місця і вже тоді наносити удари. І діяти треба жорстоко, без будь-якого жалю! Ненавиджу і зневажаю всіх отих хлюпиків-гуманістів! Цілком підтримую Гітлера щодо винищення надто розумних і мудрих інтелігентів!.. Але й ви, Олександре Костянтиновичу, не знаєте справжнього становища.
— І не хочу знати, — вперто озвався чоловік у формі майора. — Вип'ємо за перемогу німецької зброї, за повернення наших маєтків. Нарешті я знову в своєму палаці, не уві сні, а наяву дивлюся на вродливу Червону красуню, на це чудесне, таємниче підземелля.
Аптекар підняв кришталевий келих, цокнувся, промовив, радісно:
— За повернення мого славного друга пана Хоткевича в рідні пенати! Щасливий і радий бачити вірного товариша!
Хлопці, прикипівши до холодної кам'яної стіни, дивилися і не вірили своїм очам. Перед ними сидів колишній власник палацу — пан Хоткевич. Це ж він той диверсант, що пірнув у Льольчине озеро, врятувався від яструбків і червоноармійців і сидить нині у підземеллі.
Аптекар випив, відрізав фінкою шматок хліба, понюхав, потім поклав на нього тоненький шматок сала, закусив і знову наповнив келихи.
— Розповідай, дорогий друже, — озвався він, — розказуй, що там у вас діється. Довго ж вас довелося чекати! Так довго, що й подумати страшно! Як там наші?
— Малувато нашого брата лишилося, — глухо відповів. Хоткевич. — Тяжко жити на чужині, особливо коли у тебе порожні кишені. Нема в тебе грошей, нема маєтку, і ти не людина, навіть не бидло, а нікому не потрібне сміття, котре невідомо звідки взялося і плутається під ногами. Пам'ятаєш романс, який співали цигани в ресторані «Асторія»? — І Хоткевич, піднявши келих, проспівав приємним баритоном:
— Всюду деньги, деньги, деньги,
Всюду деньги, господа!
А без денег жизнь плохая —
Не годится никуда!
Часто я пригадував цю пісеньку на чужині. Без грошей життя і справді нікуди не годиться! Тепер у мене вся надія на Червону красуню. Вірною й непідкупною служкою виявилася ця дівчина, зберегла всі мої скарби до останнього шеляга. Я вчора поглянув на золото і мало не збожеволів від радості. Якби я міг скористатися своїми багатствами там, на чужині! Через ці скарби довелося мені на старості літ, ризикуючи життям, викидатися в тил більшовиків.
Аптекар знову підняв келих, нарізав ковбаси, заперечливо покрутив головою:
— Не варто було ризикувати, Олександре Костянтиновичу, не варто! Краще було б зачекати. Днів через десять визволителі будуть у Відрадному, і вам треба було прибути сюди з передовими частинами. Тільки що вже зараз говорити.
— Не зміг утриматися, — пробасив пан Хоткевич. — А що, думаю, як сигнальник помилиться, і бомби посиплються на палац. Переправа, вважай, поруч. Краще вже я сам наведу літаки на ціль. І знову ж таки, — болісно скривився Хоткевич, — треба було проявити себе. Німець дивиться на нас, як на слуг третього сорту. Хто ми такі? Нікому не потрібні вигнанці, жебраки.
— Це вже ви, Олександре Костянтиновичу, занадто.
— Ні, Владиславе, не занадто, — перебив аптекаря Хоткевич, — а називаю речі своїми іменами. Мені, звичайно, віддадуть мій маєток, хоча на нього й зараз дехто роззявляє рота. Основне завдання — переправити капітал за рубіж. А це дуже й дуже важко. Служба Гіммлера так і дивиться, щоб нічого не випорснуло на сторону, щоб усе лишилося великій Німеччині. За золото гестапівці розстріляють без будь-яких вагань. От треба б покласти гроші в швейцарський або шведський банк, тоді можна спокійно доживати віку.
— То що ж тоді робити? — запитав Сиволап.
— Доведеться поділитися… Помазати потрібним людям ручку: не помажеш — не поїдеш! Але все це в майбутньому. Сьогодні вночі треба навести літаки на переправу.
— Це я беру на себе, — запропонував аптекар. — Я тут всі ходи й виходи знаю. Просигналю літакам — і в ліс, а потім через Богатирську заставу повернуся в підземелля.
— Як там богатирі? — запитав Хоткевич. — Стоять на чатах?
— Стоять, — відповів Сиволап, — що їм може статися? Їх у Чека ніхто не забере, і міліція їм також не страшна. Так я й подам сигнали літакам.
— Ні, Владиславе, — вперто стояв на своєму Хоткевич. — Ліпше я вже сам. Набив руку на цьому ділі й у Польші, і в Франції, і в Югославії. Сигнали навчився подавати точно, без будь-яких відхилень. А підемо разом. — Хоткевич узяв на кінчик ножа шматок сала, мовив розчулено: — Наше, українське! Скільки разів воно мені снилося і в Берліні, і в Варшаві. Особливо як лягаєш спати, не вечерявши.
— Хіба й таке бувало?
— Краще й не питай! Добралися до Берліна жебраками. Обікрав мене до нитки лакей Федір Пампушка, отой молодик, пам'ятаєш, улесливий та покірний. Забрав підводу і повернув у ліс, а там було золото. І все пропало! Обчухрав мене лакей, як ту липку. Чи живий він, цей злодюга? Як упіймаю, повішу на майдані!
— Нема того Пампушки, — відповів Сиволап. — Подався до Махна, а його червоні й зарубали під Гуляйполем. Вірна людина мені розповіла про це.
— Хто ж усе-таки розповів?
— Консул. Він теж з Махном погуляв по Україні.
— Тому можна вірити. Не сподівався я такого підступу від Пампушки. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс зирить. Добре, що брат Олексій допоміг! Він свій капітал ще до революції поклав у швейцарський банк і сам своєчасно виїхав до Америки. Зараз живе й не журиться. Вип'ємо, друже, за удачу, хай вона зробить нас багатими та щасливими!
