Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

— Морелло, — закричав я, — звідки ти це знаєш?

Та вона заховала обличчя в подушку; тіло її здригнулося, й вона померла, й не чув я ніколи більше її голосу.

Але дитина, котру, помираючи, народила вона, таки вижила. Зростала та дитина тілом і розумом, невимовно нагадуючи жінку, що залишила цей світ. Любив я її так палко, як нікого раніше не любив.

Та незабаром затьмарилось небо чистої любові, й пітьма, і жах, і горе зібралися на ньому чорними хмарами. Я казав, що дитина зростала тілом і розумом. Зростання тіла було дивне, але страшне, страшними були тривожні думки, що снувалися у моїй голові, коли я спостерігав за її розумовим розвитком. Хіба могло бути інакше, коли я щодня відкривав у дитині силу і здібності дорослої жінки? Коли з дитячих вуст злітали слова досвіду? Коли я щогодини помічав, як мудрість і пристрасті зрілості сяють у її великих і розумних очах? Коли стало це зрозумілим для мене, коли я не міг більше приховувати це від своєї душі, чи варто дивуватися з моторошних і хвилюючих підозр, які зміями заповзали в душу, чи варто дивуватися з того, що думки повернулися до божевільних розповідей і неймовірних теорій покійної Морелли? Я вихопив із суєтності світу створіння, котре доля присудила мені обожнювати, і в суворому усамітненні свого дому пильно спостерігав із болісним неспокоєм за всім, що стосувалося моєї любові.

Минали роки, я день у день пильно вдивлявся у доччине святе, спокійне і виразне обличчя, міркував над її дозріваючим тілом, і кожного нового дня я відкривав дедалі більшу схожість дитини до матері. Щогодини ставали ті риси повнішими, і виразнішими, і більш всеосяжними й моторошними. Адже усмішка її була усмішкою матері, котрої я не міг терпіти; я тремтів через їхню ідеальну схожість; очі її були наче очі Морелли, в котрі я не міг дивитися, але вони часто зазирали в глибини душі моєї пронизливим поглядом Морелли. В обрисах високого чола, у кучерях шовкового волосся, у блідих пальцях, що ховали себе у тому волоссі, у печальній мелодійності голосу, а найбільше у словах і виразах небіжчиці, які чув я від живої і коханої дитини, крилися мої сумніви і тяжкі непевні здогади, що межували із жахом.

Так минуло десять років її життя, досі донька моя ходила по землі безіменною. «Дитя моє», «любове моя» — ось звичні звертання, підказані батьківською прив’язаністю; суворе самітництво захищало її від інших знайомств. Ім’я Морелли померло разом із дружиною. Я ніколи не розповідав доньці про матір — не міг про неї говорити. Аж нарешті у моїй збудженій голові з’явилися думки по обряд хрещення. Стоячи біля купелі, я завагався щодо імені. Скільки мудрих і прекрасних, старовинних і сучасних імен спало мені на думку! Що ж підштовхнуло мене потурбувати пам’ять покійниці? Який демон змусив мене видихнути звук, що лише на згадку про нього тривожно здригалося моє серце? Який диявол озвався з темних глибин мого «я», коли в нічній тиші я прошепотів святому чоловікові те слово — Морелла? Хто зсудомив риси моєї дитини, надав їм кольору смерті, коли, здригнувшись, вона звела застиглий погляд угору і, падаючи горізнач на чорний мармур родинного склепу, відповіла: «Я тут!»

Почув я ті чіткі спокійні слова, і неначе розтоплене оливо залляло мій мозок. Можуть минути роки, але спогади ніколи не минуть. Не лічив я днів, не бачив нічого навколо себе, і впали зірки долі моєї з неба, і стала вона темним падолом для мене, і люди пролітали повз мене, мов тіні, і бачив я серед них одну лиш — Мореллу! Вітри небес доносили тільки один звук до вух моїх, і вічно шепотіло неспокійне море — Морелла! Але вона померла; власними руками я поніс її до могили і довго та гірко сміявся, не знайшовши у склепі, куди поклав другу Мореллу, жодного сліду першої.

Береніка

Стражданням нема ліку. Багатолика печаль цього світу. Веселкою оперізує вона широкий небокрай, відтінки її не поступаються кольорам веселки — такі ж далекі вони й так само непомітно переходять один в одного. Веселкою оперізує вона широкий небокрай! Як вийшло, що я вивів потворне із прекрасного? Із символу миру витворив образ печалі? Але як у моралі зло є наслідком добра, так і печаль народжується з радості. Або спогади про колишнє блаженство стають стражданням дня сьогоднішнього, або причини мук теперішніх криються у нестримних радощах, що могли мати місце в минулому.

Під час хрещення названо мене Егеєм, родину свою називати я не стану. Але немає на наших землях таких віковічних веж, як похмурі шпилі мого родинного маєтку. Рід наш називали родиною містиків, візіонерів; [10] чимало разючих деталей у характері родинного маєтку, у фресках головної вітальні, у гобеленах, що прикрашали спальні, у різьблених колонах, а особливо в галереї античних картин, в оформленні бібліотеки і в специфічному доборі книг — усе воно підтверджувало ту думку.

Спогади мої з раннього дитинства пов’язані з бібліотекою та томами, що її наповнювали, — це, втім, перша й остання про них згадка. Там померла моя мати. Там я народився. Нерозумним було б стверджувати, що я не жив до того, що душа моя не існувала раніше. Ви не погоджуєтеся зі мною, та дарма: я певен цього й не бажаю нікого переконувати. Маю, одначе, спогади про ефірні субстанції, про піднесені й виразні очі, про мелодійні й водночас печальні звуки, спогади, яким повік не стертися з пам’яті, а пам’ять мов тінь — нечітка, зрадлива, неясна, непостійна, і неможливо її позбутися, поки світить сонце мого розуму.

В тому покої я народився. Народився, прокинувшись після темної ночі, що лише здавалася небуттям, і опинився відразу в раю чудес, у палаці уяви, у володіннях чернечої думки та вченості. Нема нічого дивного в тому, що я спостерігав світ довкола себе поглядом здивованим і пристрасним, що марнував дитячі роки на книги, а юний вік віддавав на поталу мріям; але дивно те, що коли роки розтанули вдалині, а полудень зрілості застав мене у батьківському маєтку, неймовірна байдужість заволоділа всіма пориваннями моєї душі; дивно, що така разюча зміна сталася у моїх повсякденних думках. Реальність видавалася мені майже видінням, а примарні ідеї ілюзорного світу не лише стали фактами щоденного існування, а самі й зробилися моїм існуванням.

Береніка була моєю двоюрідною сестрою, ми виросли разом у нашому родинному маєтку. Та росли ми по-різному — я був кволий і похмурий, а вона — жвава й наповнена енергією; вона гуляла надворі, а я гриз науку в чотирьох стінах. Я жив у внутрішньому світі, душею і тілом прив’язаний до найболючіших роздумів, а вона безтурботно йшла життєвим шляхом, не замислюючись про тіні, що очікували її на тім шляху, про мовчазний політ годин із крилами чорних воронів. «Береніко!» — кличу я її на ім’я, і тисячі неспокійних спогадів підіймаються з сірих руїн пам’яті на звук її імені. Образ її як живий постає переді мною, наче й досі тривають далекі дні її безтурботного дитинства. О краса, пречудова, хоча й не реальна! О німфа в чагарях Арнема! [11] О наяда біля джерел! А потім лише таємниця і жах, а потім те, що неможливо розповісти словами. Фатальне нездужання охопило її тіло як самум, [12] змінилися її розум, звички, характер, непомітно і страшно змінилася навіть її особистість. Руйнівник прийшов і зник, а жертва — де вона? Я не знав її, не знав цю нову Береніку.

Серед низки хвороб, що прийшли за першим нездужанням, котре спричинило страхітливі зміни у фізичному і духовному стані кузини, найважчою була особлива форма епілепсії, бо напади її нерідко закінчувалися трансом, який дуже важко відрізнити від справжнього переходу у потойбіччя. Потім Береніка поверталася до тями, причому раптово. В той час моя власна хвороба швидко прогресувала, аж набула маніакального характеру незвичної, незрозумілої мономанії, ставала дедалі дужчою і врешті цілком заволоділа мною. Мономанія ця полягала в патологічній збудливості тих частин мозку, що відповідають за властивість, котру в науці метафізичній називають «увагою». Либонь, мене не зрозуміють, та, боюся, немає інших слів, аби адекватно донести до звичайного пересічного читача поняття про інтенсивність нервового зацікавлення, що буквально охопило всі мої розумові сили, не даючи їм звернути увагу на щось інше, навіть коли йшлося про роздуми над звичайними речами.