Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Добре, — буркнув Сергій. — Тільки ми спатимемо в сараї, на горищі… На сіні.
— Про мене, — погодилась мати, — хоч і на соломі! Аби тільки дома! А тепер сідайте за уроки!
Сергій підморгнув Юркові, коли вони залишились самі.
— Ти мене зрозумів? Тепер не страшно повернутись додому й опівночі — нікого не треба будити! Хто тебе перевірить, коли ти підеш і коли повернешся?
Вони зразу ж сіли за домашні завдання. Сергій у вітальні за столом, а Юрко в своїй кімнаті.
Юрко спершу взявся до письмових. Але не встиг він записати умову задачі, як розчинилися двері і влетів Сергій.
— Ти не пам'ятаєш, що нам загадали з історії?
— А ти глянь у щоденник.
— Е, в щоденнику чомусь немає. Забув, мабуть, записати. Чи, може, щось перебило…
— Добре, давай готувати уроки разом, — сказав Юрко і, зібравши свої книги й зошити, перейшов за Сергіїв стіл.
Тут був неймовірний розгардіяш. На столі і на дивані купами лежали пошарпані, пообписувані, закляксані чорнилом книги й зошити.
— Прибери це все, — сказав Юрко, — і давай спочатку зробимо що важче, — алгебру, наприклад, а потім письмові з російської й української.
Сергій слухняно виконав Юрків наказ. У навчанні він беззастережно визнавав зверхність товариша, — прибрав на столі, і вони засіли за алгебру.
Лише о дев'ятій годині хлопці вибігли надвір і городами подалися на левади.
Сонце заходило. На видноколі рожевіли пластівці ніжних, мов пір'їнки, хмаринок. Після вчорашньої бурхливої грози настала ясна і тиха погода.
Море лежало внизу спокійне і чисте, як дзеркало. Десь кувала зозуля, а з-за горба, що навис над узбережжям, долинали дитячі голоси.
Сергій перший повернув туди. Там, у широкій улоговині, хлопці й дівчата грали в гилки.
Це була весела весняна гра!
— Приймай до гурту, хлопці! — гукнув Сергій, стаючи до «городян». — Юрку, а ти біжи «в поле», щоб порівну було!
— Чекай, чекай! Де ти такий меткий узявся! — крикнув з «поля» Хвостенко. — Може, ми не хочемо, щоб ви до нас приставали? Поки я «матиця» в своєму гурті, я нікого більше не прийму!
Гра припинилась.
Почувши голос Хвостенка, Юрко зупинився і шепнув Сергієві:
— Ходімо звідси!
— Чому? — голосно заперечив Сергій. — Я хочу грати! Хіба тут один Хвостенко?
— А я не хочу! — з притиском сказав знову Хвостенко.
— Чому ж це? — спитав Сергій.
— Із злодіями не хочу грати! Ми всі не хочемо!
Галас раптом ущух.
Юрко шарпнувся вперед, ніби його хто штовхнув у спину, але одразу ж зупинився, бо серед дівчат пізнав Марту. Вона широко розплющеними очима дивилась на нього, мовби чекала, що він скаже. Навіть у передвечірніх сутінках було видно, як її розпашіле від гри обличчя враз посіріло.
Сергій теж зблід і схопив обома руками Хвостенка за груди. Затріщав піджак.
— Хто злодії? Ми?
— А то хто ж! Усі вже знають, хто поцупив у школі фільм! І чий ніж знайдено в лабораторії!..
— Та як ти смієш! — вигукнув Сергій і замахнувся, щоб дати ляпаса, але його притримав Юрко. — Це ж брехня! Нахабна брехня!
Він знову рвонувся до Хвостенка. Та, крім Юрка, його вже тримала й Марта. Навколо них згромадилися хлопці й дівчата. Хвостенко розправив пом'яті лацкани піджака і посміхнувся.
— Яка ж брехня, коли ми вчора чекали кінокартини, а її так і не було. Чи, може, вона випарувалась?.. Твій друг, напевне, знає, де вона!
Хвостенко говорив сміливо, бо відчував, що його підтримує дехто з товаришів.
Юрко мовчав. Сергій з подивом повернувся до нього.
— І ти мовчиш, Юрію? Не даси йому в пику? То пусти мене — я сам заткну його брехливого рота!
— Не треба, Сергійку, — сказав пригнічено Юрко. — Кулаками нічого не доведеш і нікого не переконаєш… Ти ж знаєш, як було насправді. І я знаю. І Марта теж. І Степан Бенедиктович. Я думаю, краще нам поговорити про це у класі, щоб усі чули й знали…
— Зроби милість, поговори, поговори, — уїдливо промовив Хвостенко. — Побачимо, як ти будеш викручуватись…
— Владику, як тобі не соромно, — втрутилась Марта, що аж тремтіла від гніву. — Що ти плетеш?
— О, знайшлася заступниця! — Хвостенко кинув на дівчину презирливий погляд. — Ще б пак! Аякже! Романюта проводить її додому…
— Що? — дівчина метнулася вперед.
Хвостенко не встиг відхилитись. У напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.
— Оце так! — промовив хтось позаду.
Хвостенко схопився рукою за щоку, розгублено озирнувся на товаришів. Але в їхніх очах спалахував веселий сміх — і жодного співчутливого погляду. Це вразило його.
Хвостенко раптом похилив голову, охопив її руками, вчепившись пальцями в чорну чуприну, і голосно заридав.
Це було так несподівано, що ніхто не знав, що робити. Стало дуже тихо. Чулося тільки уривчасте схлипування Хвостенка, що, здавалося, забув про все на світі: про гилку, про товаришів, які оточували його, про супротивників, що кинулися на нього з занесеними кулаками, про зневажену ним Марту. Забув про все…
Всі були вражені, а найбільше Марта… Вона відчула, що тільки велике зворушення примусило такого самолюбивого і гоноровитого хлопця заплакати в присутності всіх. І все це через неї! Щось потрібно було зробити або сказати…
Але Хвостенко раптом перестав плакати, окинув злим поглядом натовп, що його оточував, і швидко пішов геть. Його висока постать згорбилась, ніби він поніс на собі якийсь важкий тягар.
Ніхто не розпочинав заново гри. Всім було невесело.
Юрко, Сергій і Марта теж поверталися додому мовчазні. Тільки біля порома заговорили про нову поїздку на острів.
— Завтра обов'язково попливемо, — сказав Сергій. — Ми з Юрком приготуємо вірьовчану драбину, інструменти…
— Добре, я попрошу в батька човна, — погодилась Марта.
— Пообідаємо — і гайда в море, — додав Юрко. — До побачення, Марто!
Вони розійшлися на горбі. Теплий травневий вечір засвічував на синьому небі далекі мерехтливі вогники. В темній воді затоки спалахували відблиски портових ліхтарів.
ДИСПУТ
Хвилин за п'ять до дзвінка на перший урок зайшов Степан Бенедиктович. Майже всі учні були в класі. Одні товпилися біля свіжого номера класної газети, інші говорили про нову сутичку між Владиком Хвостенком і Юрком Романютою, Сергієм і Мартою Кравченко. Марти ще не було в класі. Юрко з Сергієм, нахилившись над підручником, переглядали урок з історії. Хвостенко, нагнувшись, порпався в портфелі.
Побачивши класного керівника, учні зайняли свої місця і привіталися. Вони не були здивовані — майже щодня він заходив перед уроками в клас. Однак на його обличчі було щось таке, що примусило всіх насторожитись.
— Сідайте, — сказав Степан Бенедиктович, відповівши на учнівське вітання. — Деякі події останніх днів примушують мене зробити невеличке переміщення в нашому класі. Це не міра покарання. Зовсім ні. По-моєму, це можна швидше назвати мірою попередження. Ви вже здогадались, що я просто хочу пересадити декого. Ну, от, наприклад, Владислав Хвостенко сяде на останню парту до Юрія Романюти…
Хвостенко схопився з місця.
Клас загув.
Здивований Юрко мовчки дивився на класного керівника. Невже він не знає, що Хвостенко — Юрків найлютіший ворог? Як же він може посадовити їх поряд, на одній парті?
Хвостенко накострубичився.
— Степане Бенедиктовичу, — почав було він, — я нізащо…
Але Степан Бенедиктович розправив пальцем лівого вусика, підійшов до хлопця, взяв його за плече і тихо сказав:
— Владиславе, не будемо сперечатись. Прошу…
Всі знали, що коли класний керівник так сказав, то він уже не відступиться від свого. І не було ще випадку за три роки, щоб хто з учнів не виконав його наказу, висловленого як прохання.
Але це ж був сам Владислав Хвостенко!
Всі з цікавістю чекали, що буде далі. Невже Владик не послухається?
Ні, він дістає з-під парти портфель і мовчки йде назад.
