Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Розділ четвертий
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ УСКЛАДНЕННЯ
Берегові мовчки поверталися додому. Зайшли на своє подвір'я і нерішуче зупинилися перед ґанком, не зважуючись зайти до хати. Зараз вона здавалась непривітною, спорожнілою. Не було батька…
Мати підійшла до Юрка, обняла і, як маленькому, витерла сльози.
— Не плач, Юро, не треба. Будемо чекати нашого тата, і він повернеться. Я вже проводжала його колись на громадянську, і він повернувся додому живий і здоровий.
Мати торкнулася Юркового чола і скрикнула:
— Ой, лишенько, та ти ж увесь гориш! Як же я зразу не помітила… Лягай, треба поміряти температуру.
Температура справді була висока, і мати докорила Юркові:
— Мабуть, знову купався в ставку і застудився. Покличу Оксану Василівну, хай огляне тебе…
Фельдшерка Оксана Василівна працює в Жовтневому вже років з двадцять. Юрко дуже шанує цю жінку, під час громадянської війни вона була медсестрою в Червоній Армії.
Фельдшерку в селі поважали, бо до людей вона була добра, чула, не було жодного випадку, щоб Оксана Василівна не допомогла хворому.
Юрко повертався в ліжку, важко зітхав, отак несподівано застудитися. Дуже холодна вода в затоплених льохах. У парку багато дерев, вони затіняють льохи, і вода в них майже не нагрівається. А з Іваном вони таки довго бовталися в тій ковбані. Але ж і зброї дістали чимало. Буде тепер у батальйоні станковий кулемет і гвинтівки зараз не зайві.
Ось до хати зайшла з мамою й Оксана Василівна. Довго вона слухала Юрка, то до грудей, то до спини прикладаючи холодну трубку. Її русяві, аж золотисті брови хмурились, і нарешті вона запитала:
— Де ж це ти, Юрку, вмудрився так застудитися?
Юрко промовчав, не будеш же розповідати, що пірнав на дно затопленого підземелля, довго кис у холодній воді.
— Боюсь, — продовжувала фельдшерка, — коли б не було запалення легень. У боку коле?
— Коле…
— Треба ставити банки, — порадила матері,— а потім побачимо, може, доведеться везти в район і в лікарню класти.
Оксана Василівна дістала з сумки коробочку, поклала її на стіл, сказала:
— По одній таблетці тричі на день. Пити гаряче молоко, чай з малиною та липовим цвітом і лежати, поки не спаде температура. Завтра вранці зайду.
Оксана Василівна пішла, а Юрко випив ліки і заснув. Прокинувся він аж увечері наступного дня. Біля нього сиділа змарніла мати і прикладала до чола холодний компрес. Побачивши, що Юрко прийшов до тями, стривожено запитала:
— Як ти себе почуваєш, голова не болить?
— Не болить, мамо, — кволим голосом відповів Юрко, — тільки боляче дивитися, очі ніби запорошені. І в грудях трохи поболює, але загалом краще…
— Температура в тебе була висока, ледве збила компресами.
— Що там на фронті, мамо, — нетерпляче запитав Юрко, — не прогнали наші фашистів?
— Недавно передавали, — ухильно відповіла мати, — що тривають тяжкі бої, Червона Армія стримує наступ фашистів. — Мати поправила подушку, дбайливо прикрила Юрка ковдрою:
— Ти не хвилюйся, відіб'ють наші фашистів.
Потім Юрко пив гаряче молоко, ковтав зелені таблетки.
— Дід Захарко приходив, — все розповідала мама, — приніс зілля, казав, що твою хворість від нього як рукою зніме. Я вже поставила зілля паритися в піч. І Оксана Василівна приходила, слухала, нема, каже, в тебе запалення, а тільки сильна простуда. Доведеться з тиждень полежати. — Вона допитливо поглянула на Юрка, запитала: — Де ж це ти так застудився? І Гончар заслаб. Поклали в лікарню з запаленням легенів. Чи не разом, бува… ви розживалися на такі болячки?..
— У льохи пірнали, — признався Юрко, — в ті, що під Білою вежею…
— Чого ж ви туди пірнали? — здивувалася мати.
— Зброю шукали.
— Яку зброю?
— Кулемет там лишився, гвинтівки — ми й дістали їх. А вода холодна в затінку.
— Марив ти цілу ніч, — злякано мовила мати, — аж слухати було страшно. Все про підземелля говорив, про Тимофія Кушніра, розіп'ятого на кам'яній стіні, про якийсь портрет молодої дівчини у волошковому вінку, про шафи з книжками… І кликав тата… Пригадалися тобі бабусині розповіді.
Прохворів Юрко цілий тиждень і ледве діждався довгожданого дня, коли Оксана Василівна дозволила вийти з хати.
— Тільки, козаче, — попередила, — побережися. Поки що не купайся ні в Прип'яті, ні в проваллях!
Юрко вийшов на ґанок. Паморочилася голова, ноги ніби й не свої, ватяні. Перем'яла хвороба, перепалила, як сама хотіла. А Іван Гончар і досі в лікарні, вичухується після того купання.
Раптом з-за паркану висунулася білява голова Володі Карпенка. Володя — сусід і один з найвірніших Юркових друзів. Він не раз провідував хворого товариша, хоч лікарка нікому не дозволяла заходити в кімнату до Юрка. Володя підбіг до Юрка і радісно потис йому руку.
— Здоров! Очуняв? — І не чекаючи відповіді, почав розповідати: — Тут у селі таке робиться, що й в кіно такого не побачиш! Через Прип'ять і вдень і вночі йде військо — танки, гармати, піхота. І зараз під вербами стоїть колона танків Т-34! Під Озерським лісом — польовий аеродром. На ньому базуються винищувачі — «яструбки». Учора через Прип'ять йшла артилерія.
— Як же вона могла йти через Прип'ять? — недовірливо запитав Юрко.
— Через Прип'ять, — ствердно відповів Володя.
— І не потонула? — сумнівався Юрко.
— Як же вони могли потонути, — стенув вузькими плечима Вовка, — як через річку наведено переправу?
— Яку переправу?
— Хіба тобі нічого не говорили про переправу? — недовірливо запитав Володя. — І взагалі нічого не розповідали?
— Ні, хвороба ж…
— О-о! Через річку від одного берега до другого проклали довжелезний міст з понтонів. Це такі величезні коробки. І кожна така коробка… — Вовка запнувся, шукаючи, з чим її можна порівняти. — Як невеличкий хлівець. У ній можна поставити кілька коней або корів. По тому мосту йде армія. За ці дні стільки всього набачились, що про все й не розкажеш. І біженців повно в селі.
— Яких біженців? — не зрозумів Юрко.
— Звідти, де фашисти наступають, — пояснив Володя. — Захопили частину України, взяли Львів.
— Не може бути! — вигукнув Юрко.
— Як це не може бути? — образився Вовка. — По радіо передавали, я сам чув. От люди й рятуються від окупантів, відходять у тил.
— А де зараз фронт? — перебив товариша Юрко.
— Під Дубно, — відповів Вовка, — є таке місто неподалік кордону. Фашисти бомблять наші міста, а наші збивають ворожі літаки. Під селом Грибарі наші винищувачі збили «юнкерса», я сам бачив, ходили з хлопцями дивитися. На переправі,— не вгавав Володя, — стоять зенітки, охороняють понтонний міст. І взвод червоноармійців. У шкільному тирі бійці вчаться стріляти. Я вже теж двічі стріляв з гвинтівки. Правда, промазав. Як не цілився, а воно пішло в молоко! Там я назбирав повну кишеню гільз.
Вовка дістав жменю блискучих гільз, простягнув Юркові:
— Бери! У мене ще е обойма патронів, знайшов у тирі. Якби гвинтівка, то можна було б постріляти. Якщо ти вже здоровий, ходім у тир, попросимо в яструбків гвинтівку, постріляємо.
— У кого? — не зрозумів Юрко.
— У яструбків! Ти й цього не знаєш, — співчутливо похитав головою Володя. — Так називають бійців винищувального батальйону. Вони ходять у шкільний тир, учаться стріляти.
Вовка дістав з кишені блискучий електричний ліхтарик, подав Юркові, похвалився:
— Трофейний! Промінь б'є на три, чотири метри. Як хочеш, світи червоним, зеленим, синім. Цей ліхтарик належав ворожому диверсантові, а командир винищувального батальйону Микола Павлович подарував його мені за спостережливість.
Юрко розглядав ліхтарик, на якому по-німецьки було написано «Люфтваффе». Під цим написом чимось гострим було видряпано: «Курт Дітер». Сумнівів не було — ліхтарик трофейний і належав ворожому диверсантові.
— А за яку спостережливість? — здивовано запитав Юрко.
— Довго розказувати, — недбало махнув рукою Вовка і похапцем почав розповідати. — Тільки знай, це військова таємниця. Про це нікому ні слова! Командир батальйону заборонив про неї говорити. Але ти мій друг, у нас усе разом. І я тобі, Юрку, вірю. Позавчора я був у справжньому бою.
