Сашко - Смілянський Леонід (бесплатные версии книг txt) 📗
А тут ще ця історія з патроном…
Вже зовсім розтав сніг, і земля протряхла. Ми — я, Ромка і Юрчик — пішли прогулятися по дніпрових горах. Ми дуже любили наш садок за будинком і старезну шовковицю в ньому з укопаною під нею лавою, на якій збирались ми щодня весною, влітку і восени. Яри й пагорби Собачки відкривали нам більше простору. Та ніщо не могло зрівнятися з дніпровими горами!
Треба було тільки перейти впоперек Собачку, потім Кловським узвозом і Кріпосним завулком вийти до Першотравневого саду, що був над самими дніпровими горами. А вже під самим садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром. Звичайно, стежки нам були не потрібні. Ми з Юрчиком любили ходити без стежок. Особливо було цікаво спускатися до самого Дніпра по кручах і урвищах, хапаючись за чагарник або за кущики трави. Це було трохи небезпечно, але дуже цікаво.
Торік Юрчик тут уперше побачив і впіймав великого старого вужаку. Спочатку ми його боялись, а коли якийсь дорослий чоловік сказав, що це вужака, то Юрчик заховав його собі в пазуху і забрав додому. З того часу він почав дуже цікавитись різними тваринами, що плазували по землі: вужами, гадюками, ящірками… Незабаром у нього вдома була ціла колекція їх. Незважаючи на любов до гадюк, Юрчик був дуже хороший хлопець, добрий і сміливий.
Коли треба було покупатись, ми спускались до Дніпра біля водокачки й там купалися. Або йшли далі, до Аскольдової могили, де був розбитий сквер. Там було легше спускатися і краще купатись. Поблизу місцевість була просто чудова — цілі зарості кущів і дерев. А далі, за мостом, дніпрові гори ще кращі… Там глухіші стежки, а урвища і яри величезні, в густих заростях дерев і кущів. Тут легше можна впіймати вужа або ящірку — і Юрчик любив бувати саме тут.
Тоді ж Юрчик запевнив мене, що ця місцевість нагадує йому джунглі, в яких ховаються величезні гадюки і навіть тигри, хоча Юрчик, звісно, ніколи не бував у джунглях. Вужака, вистежений нами в траві чи кущах, правив нам за величезну гадюку — пітона. А от з тиграми було гірше. Я пробував дресирувати нашого Цапка на тигра, але він нізащо не хотів рикати по-тигрячому й кидатися на нас, а навпаки — тільки підлещувався до нас і намагався лизнути мене в щоку. А коли ми, поробивши собі списи, пробували гонити в кущах Цапка, щоб переслідувати його, бідний собака враз лягав на спину, злегка верещав, вертів хвостом, як пропелером, і нам було дуже важко уявити, що це хоч поганенький тигр. Цього весняного дня було тут хороше — тепло, тихо. Ми вже ходили в весняних пальтах, і нам легко було вилазити на гори і збігати в яри. Долинка біля гір вкрилася розсипами кульбаби і курячої сліпоти, і Ромці, мабуть, кортіло зробити собі букет, і вона ввесь час позирала на квіти, але в товаристві хлопців поводила себе, як і ми. Ні я, ні Юрчик, звичайно, і не дивились на кульбабу й тому подібне.
Я розстелив своє пальто на самому верху гори над Дніпром біля Аскольдової могили, і ми посідали. Дніпро вже залляв лівий берег, і луки за ним з шелюгами, і великий простір аж до далеких, оповитих у синій серпанок сіл, — все було пойнято водою. Нам здавалося, що ми сидимо над морем.
— А море буває ще ширше, — сказав Юрчик.
— Кажуть, ні з якої гори не видно другого берега моря, — промовила Ромка.
— Але човном можна переплисти, — сказав Юрчик.
— Можна, звичайно… — погодилась Ромка. — У нас є на Дніпрі свій човен. Він стоїть отам унизу, біля водокачки.
— Добре було б, — сказав я, — поїхати човном у кругосвітню подорож. Можна було б доплисти до Середземного моря, потім у океан… Треба тільки припасувати на човні вітрила, запасти багато їжі і води.
— Давайте попливемо! — вигукнула захоплено Ромка. — Цікаво подивитись на різні країни.
Юрчик раптом зареготав. Він довго глузував з нас, а потім сказав:
— Ви пливіть у кругосвітню подорож, а я почекаю тут, на горі, коли ви повернетесь… Тільки привезіть мені який-небудь подарунок, ну хоч би гадюку пітона для моєї колекції.
Він так сміявся, що мені захотілося посперечатися з ним, і, хоч я теж не вірив ні в які такі подорожі, все-таки почав доводити йому, що коли б я схотів, то поїхав би ще далі, але я не можу, бо в останній чверті мені треба одержати п’ятірку по поведінці, і взагалі я дав слово директорові й Сергієві Валентиновичу, що буду триматись, або, як каже моя мати, шануватись…
Потім ми пішли вниз, до водокачки. Але всі човни, які були там, лежали на березі перекинуті догори дном. Їх просмолювали, фарбували. Серед них Ромка впізнала і їхній човен.
Це було чудово. Тепер у нас був свій човен. Влітку ми будемо плавати по Дніпру. Будемо вчитись вудити рибу. Ромка сказала, що дядя Михайло любить рибалити. Ми будемо їздити по рибу разом з ним. Швидше, швидше б літо!..
Коли ми повертались додому, зустріли на Собачці Гришу Мірошниченка з кількома його товаришами. У Гриші був невеличкий мідяний патрон від якогось протитанкового снаряда. Звичайно, снаряда і пороху в ньому вже не було, а замість того Гриша вклав у патрон якусь загорнуту в папір суміш. Гриша запевняв, що це ракета і що, коли розбити капсуль, ракета підійметься вгору і там розсиплеться чудовим феєрверком. Взагалі це була цікава річ. У мене був складаний ніж з одламаною половиною леза, і за цей ніж я виміняв патрон у Гриші. Я думав, після того як ми пустимо феєрверк, зробити з патрона гонг, який ми приладнаємо в нашому човні. Цікавіше буде подорожувати по Дніпру.
Надвечір ми повернулись додому. У нашому дворі мене обступила малеча й почала просити, щоб я передражнив кого-небудь. Я це робив не раз, і всі слухали захоплено.
Спочатку я зобразив нашого слюсаря, коли він розмовляє сам з собою і ходить похитуючись; як він, працюючи молотком і зубилом, ударив себе по руці, і як лаявся, і як бурчав, незадоволений сам на себе. Потім я зобразив голос і ходу відомих у нашому домі людей. Глядачі голосно реготали, відразу пізнаючи, кого я наслідую.
До нашого гурту підійшли ще кілька дорослих і теж уважно слухали мене.
Нарешті я почав грати окремі місця з моєї улюбленої п’єси. І хоч малеча й не розуміла нічого, але всі були дуже захоплені моєю грою.
А коли я почав показувати, як зубна лікарка Вовчинська ходить по вулиці з собачкою, як виглядається в дзеркальце, підмальовує губи й брови, поправляє зачіску, піднімає й цілує в ніс свого собачку і як гавкає її песик, підлещуючись, то всі дуже реготали, бо враз упізнали, кого я показую.
Сусід-актор, повертаючись додому, почув регіт і собі підійшов до гурту. Я не відразу помітив, коли він підійшов і спинився позаду мене. Коли б я його побачив, я, звичайно, не став би грати, бо при ньому я соромився. Він був справжній артист.
Може, я ще довго б викидав тут усякі коники, але на подвір’ї з’явилася моя мати. Вона побачила людей навколо мене і враз усе зрозуміла.
— Годі тобі дурника вдавати, йди додому… За всякими дурницями дитина й їсти забуває, — сказала вона, потім схопила мене за руку й повела.
Я не впирався, але йдучи, почав удавати престарезного діда, який гнувся до землі, і робив я це так смішно, що мої глядачі, дивлячись мені вслід, голосно реготали.
Тієї ночі мені снилося, що ми — я, Юрчик і Ромка — боремося в якомусь відкритому морі на човні з величезною акулою, яка ніяк не відчепиться від нас і навіть уміє говорити людською мовою. З ранку й до ночі вона переслідує наш човен і загрожує проковтнути всіх нас разом з човном, тільки не робить цього, бо боїться проковтнути разом з нами і наш мідний гонг, — адже відомо, що від мідного посуду можна отруїтися, — і вона вимагає, щоб ми викинули патрон в море, Юрко вмовляє мене не викидати, а Ромка глузує з акули й показує їй язика… І так минає багато днів, і в далечині вже вирізьблюються горизонті над невидимою ще береговою лінією обриси якогось берега і дерев на ньому з якимись крапками на гіллі, і Юрчик каже, що то кокосові горіхи, а Ромка вперто запевняє, що то мавпи дивляться — чи з’їсть нас акула.
МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ
Ромка брала участь у роботі музичного гуртка Палацу піонерів, а я ніколи не був у Палаці піонерів і, признатися, трохи побоювався туди йти. Ось на вулиці — тут було мені все знайоме, тут я знав, що можна і чого не можна. Тут, коли що затієш, то знаєш точно, звідки чекати небезпеки. А Палац піонерів… Там не попустуєш.
