Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗

Відтоді хитромудрий політик почав ждати загряниці і ліпити перед богами тоненькі саморобні свічечки. Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені...

Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. І ліс, і птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце співало й співало свою пісеньку ще й на дурничку підгойдувало розмите коріння.

Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у сні приходить голос до них. Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. А це що?! Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує!

Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!

Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?

Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:

? Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!

Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.

? І чого б ото я одразу всі зуби продавав? ? кажу трохи невдоволено.

? Бо зраділа, що тебе побачила, ? мов очеретинка, розгойдується Люба. ? Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.

? Звідки ж таке знаття?

? І сама не знаю звідки, ? звела угору худеньке плече. ? То ви вже не поїдете у степи?

? Не поїдемо. Ти пособила нам.

? То так вийшло, ? радіє дівчинка. ? А ти щось привіз мені?

? А що ж тобі треба було привезти?

? Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.

? Привіз казки страшні-страшні.

? Про відьом і чортів? ? одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.

? Про них.

? Я цих і слухати не хочу.

? Чого?

? Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі. ? І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.

? А от мені й зовсім не страшно, ? відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.

? Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.

? І чого ж ти боїшся?

? Грому, різної погані і сови.

? Сови?

? Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?

І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.

? І даремно, ? каже чиїмись словами Люба. ? Мед ? це здоров'я.

? Ну, коли здоров'я, то попробую.

? От і добре, ? показує рідкі зуби Люба. ? А може, тобі і чумацької юшки зварити?

? Та ні, мабуть, не треба.

? От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. ? І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. ? Сказати чи ні?

Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.

? Кажи, як маєш щось...

? Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою ? ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...

? І що?

? То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.

? І що далі?

Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.

? А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!

? А ти йому що?

? А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.

? От молодець! ? радісно вихопилось у мене.

? Він чи я? ? довірливо запитала Люба.

? Обоє.

На це Люба розважливо відповіла:

? Отак живе людина і не знає, що вона ? голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.

? Везе ж людям! ? кажу я, а Люба починає сміятись. ? І що ти тому головному співала?

? Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

? Що ж на це тато?

? Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, ? розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. ? Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

? А що в тебе в торбинці?

? Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

? На чай збираєш?

? Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

? Можна і разом.

? То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій ? отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:

? Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?

? Добрий день, дядьку, ? з гідністю відповіла Люба.

? Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

? Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

? Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. ? Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. ? Чий він?