Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Вже на порозі Честер надав своєму обличчю,— так, щоб я не помітила,— виразу надзвичайної прихильності до мене. Це означало: тобі не слід було заявлятися до міністерства без запросин чи попередження.
— О, чудово, моя люба,— сказав він,— не може бути нічого приємнішого за такий сюрприз! І як до лиця тобі цей туалет!
І він оббіг мене поглядом — з голови до ніг; вибираючи сукню для виїзду, я розраховувала на зустріч з театральним агентом, через що, поспішаючи, забула потім переодягтися у щось більш придатне для Уайтхолла.
— Ти вся така квітуча, така весняна!
Я перепросила його за те, що відірвала від роботи, пояснивши, що приїхала у терміновій справі: йдеться про мітинг.
— Про який мітинг?
— Ти чудово знаєш, що хтось намагається його зірвати!
— А, ти про мітинг на захист луга. І що там?
Я раптом злякалася, що він почне викручуватися, і, бажаючи його випередити, сказала:
— Мені переказали, що у справу з мітингом втрутився якийсь генерал, котрий, кажуть, діяв зовсім не за дорученням міністерства оборони.
І тоді, метнувши на мене колючий погляд, він прорік:
— Але ж ти знаєш, що вся ця історія з луга виливається в антиурядову демонстрацію?
Я вирішила поставити питання руба:
— Скажи мені, ти знав, що міністерство оборони хоче відібрати у нас приміщення? — спитала я, підкресливши, що вони навіть не залишили нам часу оповістити людей про відміну мітинга. Люди прийдуть і цілком справедливо обуряться, а ми вже нічого не можемо зробити, бо всі гроші пішли на проспекти й рекламу. Якщо комусь треба було зірвати цю справу, то він діяв дуже розумно.
Честер нічого на це не відповів. Його мовчання, роздратований і набурмосений вираз обличчя говорили про одне (пізніше я одержала справді незаперечні докази): він або сам вигадав цей трюк, або дав дозвіл на нього. І тоді, забувши про будь-яку обережність, я додала:
— Розумно, але не дуже чесно.
— Мені сказали, Раунд також бере участь у твоєму комітеті...
— Я тут ні при чому — його запросив голова. До речі, містер Раунд завжди обстоював тубільців. Він просто залишився вірним своїм принципам.
— Ти називаєш вірністю принципам підрив довіри до уряду? Саме тоді, коли ми переживаємо національну кризу?
Я знала, що Раунд і справді трохи екстреміст, але він вважає: коли йдеться про речі принципові, відступатися од свого не можна.
І я майже напрямки сказала Честерові, що він сам зрікся своїх принципів і не має права звинувачувати у чомусь подібному інших. Виголосивши цю тираду, я раптом відчула, що червонію. Честер нічого не відповів, він ніби й не чув моїх слів. На обличчі йому з'явився вираз гидливості. Лише зараз я побачила, як він мене ненавидить, відчула всю міру його зневаги до мене.
— А тепер,— озвався він нарешті (і в цьому «тепер» звучало: «тепер, коли ми, нарешті, покінчили з твоїми теревенями»),— даруй мені, бо там у кабінеті на мене чекають п'ятнадцять вельми заклопотаних джентльменів,— треба негайно вирішити деякі питання, від яких залежить хід війни. Тож вибач — мушу йти.
І не встиг він торкнутися ручки дверей, як із'явився містер Доул (очевидно, вартував за дверима й лише чекав знаку), котрий провів мене вниз. Він спитав, як мені подобається Честер (усі особисті секретарі,— їх було троє, вони працювали по черзі,— неодмінно ставили мені це запитання),— тоном, що ним садівник питає, як вам подобається оцей бордюр на клумбі. Ми обоє з ним згодилися, що попри всю покладену на нього відповідальність і все своє завантаження Честер виглядає чудово, і що за будь-якого випадку йому доведеться триматися так і надалі,—«адже він незаміненний».
Потім мені дали міністерську машину й відвезли додому. Вдома я негайно ж почала пакувати валізи. У мене визріло тверде рішення виїхати у Бакфілд. Приводом для цього міг стати мій щотижневий візит до тітоньки Леттер, яку я все одно обіцяла відвідати за два дні. Справжньою причиною моєї втечі було бажання уникнути скандалу чи принаймні відтягти його на кілька днів.
97
Честерові чомусь зайшло в голову, що, від'їжджаючи того четверга у Бакфілд, я вирішила назавше з ним порвати. Може, й так. Але я навіть собі в цьому не признавалася. Я просто вирішила втекти від того, що було мені нестерпне. І сказала собі: годі, далі так не може тривати! Я мала забути про Честера, викинути його з пам'яті. Та коли тітонька поцікавилась, як там ведеться моєму «видатному чоловікові», і «чи не перевершив він самого себе у спритності», я відповіла, що Честер не заслужив таких закидів. Звісно, я не сказала їй, до якого підступу він вдався, щоб розвалити наш комітет,— не хотілося вислуховувати, як вона почне ганити Честера. І захищати, і шпетити його мені було однаково неприємно. До того ж тітонька спитала про Честера просто так, знічев'я,— куди більше кортіло їй погомоніти про свої бакфілдські плани, які несподівано дістали новий напрямок. Тітонька рознюхала, що Честер поклав собі купити якийсь маєток (ми справді вже років зо два підшуковували собі будиночок десь за містом, щоб у вихідні Честер міг там відпочивати),— і, звичайно, відразу ж вирішила, що йому потрібен саме Бакфілд. «Рано чи пізно він однаково стане пером Англії, і тоді титул лорда Бакфілда Томові буде вельми доречний. Хлопчикові завше подобалося грати роль головного героя,— він просто не знав, на чому спинитись. Війна, звичайно, стала для нього знахідкою, але навіть з нашими генералами не може ж вона тривати вічно!»
Тепер тітонька, сиплячи блискучими аргументами, всіляко захищала свій проект, такий любий її серцю. Для прикладу вона посилалася на Джіма, котрий, на її думку, став зовсім іншою людиною,— після того як викинув з голови своїх коней і почав допомагати тубільцям луга; він потроху сплатив усі борги і навіть спромігся відкласти собі чималу суму, щоб видати власним накладом книжку про Лугаленд. Він чудово ставився до Тома й щиро любив Бакфілд — майже так само, як його ненавидів Боб.
Я не сказала тітоньці про головну Честерову умову — що заміський будинок має бути недалеко від Лондона. Судячи з усього, цей тітоньчин план став її черговою химерою, що тішила її старість, і я могла не боятися, що він здійсниться. Менш за все я хотіла бачити Бакфілд у Честерових руках — він перетворив би його на штаб-квартиру своєї партії.
Подібно до Джіма, з яким ми вперше зустрілись у Бакфілді, я теж ніжно любила цей дім. Щоправда, він був у стилі Тюдорів, з безліччю тьмяних, під низькими стелями, закутів замість нормальних кімнат, і з холодною кам'яною підлогою; але вся обстановка дому ніяк не відгонила тією похмурою добою, а підлогу Боб вистелив килимами. Не було там і важких, незграбних меблів, тесаних сокирою, всіх отих дубових столів для загальних трапез, що мимоволі наводять вас на думку про недолугих ченців з їхнім почварним життям. Найстаровинніші стільці, легкі й ажурні, належали до часів Карла II; меблі були переважно з горіхового дерева. Головне, жодна річ не повторювалась, у всьому панувало розмаїття. Найбільше подобався мені вікторіанський стиль червоного оксамиту фотелі й величні, червоного дерева, шафи. Будинок був старий. Сама його занедбаність відгонила давниною, котра чомусь завжди, як і все, пов'язане з минулим, навіює думки про мир і злагоду. Дірку в килимі, що вкривав підлогу зали (яка це була колись трагедія!), вишкреб сеттер, увічнений для нащадків на портреті поруч з прадідом, що йде на полювання,— засмаглим велетнем, котрий, якщо вірити родинним переказам, говорив таким невикорінним девонським діалектом, що під час його виступів у парламенті ніхто й слова не міг уторопати. Зарубки, що спотворили одвірки дверей до зали, відзначали зріст його дітей, онуків та правнуків. Серед них були Бобові й Джімові позначки, а також одна маленька, яку вважали моєю,— вочевидь, такою я була в чотири роки, коли матінка вперше привезла мене з Індії — показати прадідові.
Зруйнована стіна у дальньому кутку стайні лишилась на згадку про пожежу, коли червоного півня пускали в нашій садибі луддити; якраз через рік після битви під Ватерлоо вони спалили стару клуню й нову віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом — здумати лишень! — сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей — найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,— душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.
