Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗

– Тільки заради тебе! – реготнув тип.

Ішли мовчки. Гнітило кожного своє.

– Шкода, що не маю таких грошей, бо не вагався б! – порушив мовчанку Сашко. – Це якби твоя Сніжана погодилась…

Ні, тітоньці не хочу поки що нічого відкривати! Схоже, з весіллям таки варто не поспішати! Може, в батьків…

– А… Що це там у тебе за друг Вад? – нарешті видавив хлопець.

– А, Вадим? Однокласник, який там друг! – запалала від сорому.

То це він тоді коралі ховав до шухляди! То це тому зблід, коли її побачив! То он за які ліві гроші частував Ірку морозивом! Та ще їй, Софійці, хотів купити і відкупитись! А вона, дурепа-розтелепа, понамріювала собі!!!

– Дякую, Сашку. І… вибач мені, будь ласка!

– За що? – здивовано звів брови той.

Малофонтанна, три. Сюди прилетіла, щойно попрощалась із Сашком. У душі клекотіла буря, а зайти не було відваги. Що скаже? Як доведе?

– Ти до мене? – почулось позаду Вадимове.

– Нащо вкрав моє намисто?!

– Овва! Он ми якої! – наїжачився хлопець. – Так, украв. Сорі, сорі, сорі! Легко тобі, чистенькій, судити. А врубайся в мою ситуейшен! Прикинь: бабки у мене – є! Якого дідька красти? А тягне мене! Щось наче вело за тобою, коли – пам’ятаєш? – гуляла зі своєю малявкою. Щось підбивало підглянути, як ти зняла коралі й поклала до кишені. Потім, уже біля твоєї нори… Ти до малявки сю-сю, щось там упало в тебе, а я – до коралів. Уже на таких штуках руку набив! Ти ще тоді мене засікла, вловлюєш? Ну, думаю, гайки, застукала! Аж ні: ти хоч би хни!

– Але ж продавати?!.

Вадим нервово розкурив цигарку.

– Облом же тобі його вертати! Думаєш, легко було? Ще невідомо, хто більше страждав! Он і морозиво тоді в парку… Чому хотів тобі купити? Якби отут, – показав на серце, – не пекло, і не подумав би! Не я краду – прокляття моє краде! Тобі одній, прикинь, звірився! І бабки чесно віддав би, та, як на зло, всі у ділі. Може, колись…

Леле, зізнався! Як гарно все пояснив! Як тонко передав почування! Який же він… Софійчині докори розтанули, як дим. Вадим – дим! Тільки щемлива жалість… Ні, вона таки звільнить Кулаківського від прокляття!

Удома на Софійку чекав ще один візит. Приїхала бабуся: допомогти в підготовці до післязавтрашнього весілля. Хоч як любила її онучка, та наразі вже не мала сил на розпитування чи на розказування.

“От сьогодні вже й четвер: завтра, завтра, не тепер!” – продекламувала із давньої бабусиної лічилки й упала в ліжко.

11. Щедрий вечір, добрий вечір

З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець.

– Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? – хитро спитав перший.

– М-м-м… – не спромігся на більше незнайомець.

– Бо що ти маєш? Нічого!

– Як нічого? Та я… я – дворянин!!!

– Дворянин? А хата – під соломою?

– Та мені… мені… Ще з часів польського короля моїм предкам – козакам, котрі розбитніші, вислужились, – жалувано! Ось і документи! – Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. – Тут – усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо!

– Кажеш, довірили? – підозріливо перепитав Кулаківський.

– Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред… пред-во-ди-те-лем!

– Таки всі? – Кулаківський підлив гостеві до шкалика.

– Як один! – Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. – Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо!

Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь.

– Ге! І чим же ти такий достойний? – хитро мружив жовті очі Кулаківський.

– Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і…

– …і прізвище мужицьке – Міщенко!..

– Не мужицьке, а городянське. Міщенко – міщух значить! А ти ж сам – Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився – вже й Кулаківський!..

– І що, скажеш ти їм: узавтра збори – і всі прийдуть на збори?

– Прийдуть, аякже!

– А скажеш: завтра повісьтесь – усі повісяться?

– Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П’ємо ж за з-здоров’я пані Кулаківської! А в цій хаті пані-господи-и-иня!.. Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий вечір!..

– Вип’ємо, вип’ємо, тільки спершу признайся: ти писати вмієш, хазяїне Міщенко? Чи як розписуєшся, то хрестика ставиш?

– Н-не хазяїне, д… дворянине Міщенко!.. – Чоловік застережливо підняв руку й перекинув до рота чергового шкалика. – Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!..

– І на оцій бомазі розпишешся? – Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. – Та хоч би й умів, то вже не розпишешся – п’яний.

– Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму?

– Не варнякай, – буцімто збивав Кулаківський.

– Дай лиш перо й чор… чорнильницю!.. Скор… скор-ріше давай, побачиш… Д-де писати?

Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.

– Отуто. Поцілиш?

Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів.

– Хи-хи! Всі ви у мене тут! – Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.

Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: “.. В нім сино-о-очки – як соко-о-оли… Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий…”

12. Бабусині історії

Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки.

– Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! – мовила бабуся Ліна.

– Аж нам і помічниця є! – радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика.

Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник… До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять? – Правда – не правда, а мої бабуня з дідусем гаки щасливі були! – шкребла свинячу ратицю бабуся. – Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. “А пам’ятаєш, любко, які в мене були пишні вуса, коли до тебе сватався?” – це дідуньо Павло. “Еге ж, усі дівки цілуватись до тебе лізли! – сміються бабуня. – А тепер, коли твої вуса як в облізлого кота, мені лишився!” А потім і собі: “А згадай, любчику, який пишний вінок був у мене, коли вінчались! Як було стрічок багато!” – “Пригадую, Горпинко, чом ні? – Дідуньо зітхають вдавано сумовито. – Я за той вінок гаразд від батька заробив! Бо ж усі гроші на нього викинув та ще й, вибираючи, на базарі добряче загаявся! Хтів тобі догодити! “Який із тебе, – кричали батько, – хазяїн, якщо гроші на таке сміття тринькаєш?!”

– То він і намисто їй подарував? – спитала Софійка.

– Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!..

Бабуся замислилась і, патраючи курку, тихенько завела весільної:

– Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! – заойкала бабуся до мами. – Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася!