Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Ми спробували повернути назад, у гавань, та було вже пізно; і скоро стало ясно (нас дуже швидко відносило у море), що до берега нам уже не пристати. І тоді у мене (я була не на жарт перелякана) вихопився відчайдушний крик:
— Ми не зможемо повернутися назад!
— Назад? — умить відгукнувся Джім.— Ти гадаєш, ми вийшли з Лонгуотера, щоб туди й повернутись?
— А куди?
— У мене зовсім інший план. При такому погожому вітрі саме час іти у Каллакомб.
Каллакомб — маленьке рибальське селище миль за десять від нас, якщо йти вздовж узбережжя, і ми справді мали намір якось там побувати, звісно, не за такої погоди. Каллакомб оточували скелі, небезпечні і під час припливу, і під час відпливу, там була дуже незручна гавань з кам'янистою мілиною та вузеньким проходом.
Я сказала, що нам ні за що у світі не вдасться увійти у Каллакомб при такому штормі, навіть якщо ми доберемося туди,— нас розтрощить на мілині об каміння.
Але Джім, який уже розвернув ялик за вітром, спокійно відповів:
— Шторм? Де ти бачиш шторм! Не мели дурниць! При такому вітрі саме йти на Каллакомб.
Я розуміла, що він повернув у протилежний від Лонгуотера бік лише для того, щоб остаточно не втратити моєї поваги після того, як не зміг би увійти у лонгуотерську бухту, і Тепер, намагаючись вивернутись із доволі скрутного становища, Джім запевняє мене, що кращої погоди для поїздки у Каллакомб годі було й бажати.
І справді, тепер (тобто через дві хвилини після того, як Джім розвернув ялик за вітром) у нас уже не було вибору. Нам лишалося тільки тримати ніс за вітром і спробувати йти туди, куди несли нас хвилі, що перекочувалися, або, точніше, неслися по палубі (як це завше буває на буряному морі, коли вітер змінює напрям чи раптово дужчає), сягаючи самої щогли або принаймні бізані.
Я вже говорила, що не люблю моря. Я визнаю тільки таке плавання під морськими вітрилами — теплого літнього дня покататися по затоці Лонгуотер, коли віє приємний легкий вітерець, зручно вмостившись десь на кормі й наперед тішачись упевненістю, що в належний час неодмінно вип'єш свою чашку чаю. Тепер можете собі уявити, що я пережила того вечора, потрапивши в цей скажений буревій (нічого жахливішого в своєму житті я не спізнала), та ще й на такому нікчемному човникові. Навколо непроглядна темрява; вітер виє так несамовито, ніби на ванти здерлася зграя переляканих котів; шторм скаженіє, зусебіч тебе січуть льодяні згустки, що б'ють по вітрилу, наче картеч; а навколо стоїть суцільний рев (кажуть, море дійсно реве, але щоб отак!); завивання, свист, дзеленчання (наче оскаженіла юрба трощить вікна), шипіння та гуркіт, від якого от-от, здається, трісне голова; човен жбурляє і крутить з такою силою, що втриматися на ногах неможливо, щомиті ризикуєш опинитися за бортом.
У кабіні, невеличкому приміщенні для стернового (про те, щоб вийти на палубу, не могло бути й мови!) мене кілька разів шварконуло об днище; оскільки ми були мало не по шию у воді (вона мала виливатися сама, але прибувала надто швидко й стояла майже по віконце), я щоразу захлиналася й ледве не віддала богові душу в самому човні. А одного разу Джімові довелося витягати мене з води за коси, і він, лаючись, кричав, що мороки зі мною багато, а користі — чортма; та я була надто приголомшена всім, що діялося навколо, і ніяк не реагувала на його лайку. Я справді була вкрай жалюгідна.
Втім, переляк переляком, а я таки виконувала Джімові команди, коли він (вчепившись обома руками у румпель) кривив рот у мій бік і рвучко підсмикував голову, що означало «попускай» чи «вибирай» линву.
По кількох годинах такого страхіття (а, може, минула тільки одна година) вдалині нарешті забовванів каллакомбський маяк, і коли висока хвиля здіймала нас угору, ми бачили внизу вогні селища.
Намагаючись триматися на хвилі, Джім (він таки був гарний стерновий) узяв курс на ці вогні, і незабаром ми підійшли до входу в затоку і здавалося, що увійти туди дуже просто.
Ми йшли тільки під двома вітрилами, на фок-щоглі та бізані (зовсім маленьке трикутне вітрильце), та мчало нас уперед із швидкістю кур'єрського поїзда, і кожна друга хвиля (з тих, які минали палубу), проходячи під кормою і могутніми ривками здіймаючи нашу посудину вгору, несла нас на каміння, наче легеньку тріску.
По ліхтарях на молу було видно, що приплив починає спадати, і там, де мілина, води значно поменшало. Хвилі перекочували через той перекат на всьому його обширі і, з гуркотом розбиваючись, здіймали вгору бризки й шумовиння не менш як на двадцять футів. За якусь мить ми вже були там, на перекаті.
— Кінець! — майнуло у мене в голові.— Зараз нам буде кінець. І нащо я, дурна, погодилась? Джім свого домігся — він таки доконав мене.
Тепер наша загибель і справді була неминуча.
І раптом у нас з'явився шанс — один з мільйона. На тому місці, де недавно розбився моторний човен, я помітила велику нафтову пляму і — о щастя! — нас винесло просто на неї! Ялик з величезною силою бабахнуло об каміння (він затріщав і лопнув по швах; тієї ж ночі він, точніше, його залишки, затонули біля самісінького причалу, і, щоб відшкодувати майорові збитки, тітонька Леттер змушена була виплатити йому мало не сто фунтів!), але дві наступні велетенські хвилі, наздогнавши, не знищили нас, а винесли на гребінь і двома могутніми поштовхами, перенісши через мілину, викинули на берег затоки.
Тут я вже остаточно розкисла, і до готелю мене довелося нести на руках (а була я, між іншим, як на свої чотирнадцять, дівиця нівроку). Там нам дали підігрітого бренді, і власник готелю негайно послав повідомлення береговій охороні. Мабуть, уже встигли оголосити тривогу, і всі берегові пости й поліція були попереджені.
І тепер, коли, загорнувшись у теплу ковдру, я сиділа біля каміна й дудлила бренді (досі пам'ятаю, як воно тоді шибонуло мені в ніс), кожною шпаринкою свого тіла блаженно усвідомлюючи, що я живу, і не просто живу, а з честю склала важкий іспит (хай там як, я не до кінця втратила голову, виконуючи роль «команди»), я раптом збагнула (тепер, коли піді мною був надійний фотель, що лише Джімова брехня, ніби все відбувається саме так, як він задумав, дала мені змогу «вистояти» (до певної міри — всупереч самому Джімові). Коли б не це, я переконана, ми з ним у перші ж п'ять хвилин пішли б на дно.
І тепер ця його брехня перетворила нашу небезпечну подорож на сміливу пригоду! Бо навіть якщо він і дурив мене (а я знала це з першої миті), вже одна думка про те, що пустопорожню Джімову хвалькуватість і наші нікчемні спроби вижити ми зможемо перетворити на подвиг, докорінно змінювала справу.
Не можу поручитися, що все це я до кінця тоді збагнула, та мене повнило почуття захвату і чогось схожого на вдячність і відданість Джімові.
Але тут я почула його сміх і наче незнайомий голос. Ніколи раніше не помічала я за ним такої манери говорити (і зрозуміла, що то був Джім у чоловічій компанії — цілком новий Джім!):
— Коли б не ця нафтова пляма, був би нам каюк! Вважайте, ми повернулися вже з тамтого світу! Побачивши, що до Лонгуотера нам нема шляху, я зрозумів — діло швах!
І в такому ж іронічному тоні Джім розповідав далі, який він був настраханий і як на ходу змінив свої плани. Наш порятунок він назвав «божим везінням».
І я відчула себе обманутою і страшенно ображеною, особливо коли він почав брати на глузи мене, мелючи казна-що: він, мовляв, щохвилини чекав, що «дівчисько от-от зомліє», але воно, тобто я, трималося,—«очевидно, з переляку».
Лише на другий день я зрозуміла, як гарно, що мені не треба повторювати всіх отих фантастичних вигадок, нібито ми вирушили у Каллакомб із заздалегідь обдуманим наміром.
79
Нікому й у голову не зайде обізвати Джіма лицеміром лише за те, що він у розпал бурі почав удавати — переді мною і перед самим собою,— ніби ми діємо доцільно й розумно. Так само не можна обзивати лицеміром і Честера, чия фантазія була вдесятеро багатшою за Джімову,— лише за те, що він у розпал політичної бурі (а в таких бурях минуло все його життя, він ніколи не знав, що таке «тиха гавань»— такого поняття у політиці нема!) теж удавав, ніби діє, так чи інакше керуючись певним задумом, тоді як насправді він хапався за першу-ліпшу ідею, вбачаючи у ній «вихід із скрути».
