Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Вечірніх проб «Кота у чоботях» (ми так і не перескочили першого акту) було, мабуть, не більше двадцяти, але вони збереглися у моїй пам'яті як найзначніша подія зими 1912 року. Це не можна ні з чим порівняти (може, тільки з нашим першим виїздом за кордон). Неважко здогадатися, що, повертаючись додому, ми з Томом, який вів мене темною вулицею під руку, відчували, що кожен такий вечір у Трайбів — неповторний і дуже нам любий (хоча не можна було сприймати без усмішки «акторську» серйозність Джулі чи вислуховувати палкі тиради Тотті про те, який має бути в кота хвіст).
— У них все непідробне!— захоплювався Том.— Ані краплини манірності!
І коли я, згадавши раптом, що Трайби підохочували Тома до піжонства й прищеплювали йому зневагу до школи, натякала йому, що його нові друзі частенько таки легковажать, і не лише в амурних, а й у своїх фінансових справах, Том буквально шаленів. Нехай Тотті розлучилася з чоловіком, а Пру живе з актором, який має дружину, нехай їхня матуся позичає гроші у першого-ліпшого, хто переступить поріг їхнього дому,— байдуже! Головне, казав мені Том, головне, що Трайби —«навдивовижу чесні» люди!
69
І головне, не зважаючи на холод чи пізню годину (хіба, може, тільки на дощ, якого ні я, ні Том страх як не любили), дійшовши до надбережжя, ми, не змовляючись, переходили на інший бік, аби ще трохи пройтися берегом. Так, сміючись і перекидаючись словами, ми могли гуляти з годину, згадуючи все, що було у Трайбів і дивуючись з їхнього чудернацького життя, нітрохи не схожого на нашу буденність, захоплюючись їхньою дивовижною здатністю перейматися тим, чи треба котові нявчати, чи, навпаки, він повинен говорити людським голосом, і головне,— чи має він при цьому ворушити хвостом. Спершись на поручні, ми дивилися вниз на воду, стежачи за яскраво-жовтими гадючками, що неквапом звивалися під ліхтарями, які бовваніли на мосту (ці гадючки то втрачали свої хвости, то знов їх собі відрощували), і Том раз у раз повторював, що Трайби над усе йому подобаються за їхню байдужість до грошей, політики, кар'єри та людського поголосу,— їм на це начхати.
Я була з ним цілковито згодна, і не дивно, що, підходячи до наших дверей, ми підсвідомо вповільнювали кроки,— і нарешті знову повертали у протилежний бік. На серці в кожного з нас було весело й легко, і не лише тому, що Трайби так щиро кохалися у мистецтві, а й тому, що наші власні почуття були зараз надто загострені, і цю витонченість сприйняття подарували нам саме вони, Трайби. Отже, тепер ми просто не могли, не мали сили повернутися до нашого «чарівно» пофарбованого дому, до нашого доброчинного, буденного життя-буття.
Цей особливий душевний стан і кожний візит до Трайбів, кожні відвідини їхнього «артистичного» кола — все це належало мені й Томові, то була виключно наша з ним спільність. Ми наче ввійшли з ним у таємну змову.
І ось одного разу, коли над містом уже залягла глибока ніч, ми, традиційно перейшовши на той бік вулиці, аби ще раз поглянути на річку, раптом помітили у моїй спальні світло. Зрозумівши, що Честер уже вдома (він повернувся на день раніше, ніж ми його чекали), Том відразу ж попросив, щоб я не говорила, де ми були. Це мене здивувало.
— Але чому? — спитала я.— Хіба для нього новина, що ти приятелюєш з Трайбами, і що іноді до них у гостину разом з тобою ходжу я?
— А раптом він захоче скласти нам компанію? Для тебе ж не таємниця — він не дуже їх шанує.
— Нічого. Він все одно буде з ними приязний.
— Саме тому я й не хотів би його там бачити. Терпіти не можу, як він ото раптом починає награвати, вдаючи з себе добрягу.
— Награвати? Ти сказав недобре, це у нього не напускне, він справді швидко захоплюється людьми... Це, так би мовити, його талант... Саме тому він такий заповзятий промовець.
— То ж бо й воно... І це, либонь, найстрашніше.
— А тобі не спадало на думку, що всі оці речі про нього ми говоримо з чужого голосу? Ти ніколи не думав про те, що ми несправедливі до нього? Адже тобі добре відомо,— він справді вірить у необхідність робити людям добро,— звісно, там, де це можливо, де для цього є умови. Добре ставитись до людей стало для нього своєрідною релігією.
— О, так, я знаю. У нього на все є свій стандарт.
Хай вас не дивує, що ми з Томом говорили про Честера у такому тоні. Це сталося якось мимохіть,— очевидно, тут позначився вплив газет, про нього писали тепер чи не щодня. І не дивно,— Честер став уже доволі значною для нашої громадськості постаттю.
70
Добре, що цього разу я не пообіцяла Томові мовчати, бо першим же питанням Честера, тільки-но я піднялася до своєї кімнати, було (цей епізод запам'ятався мені в усіх подробицях):
— Ну й куди ж ти ходила? Звичайно, до цих чудернацьких Трайбів з Тіпет-стріт?
І зразу ж (не сказавши більше ні слова про Трайбів) переключився на урядову кризу (його, мабуть, те тільки й розсердило, що, повернувшись додому, він не застав мене,— не було кому розповісти всі новини), яка змусила його достроково повернутись у Лондон. До нього докотилася чутка, що кілька членів кабінету уклали потайну угоду з комітетом оборони й хочуть внести законопроект про надзвичайні асигнування (значно збільшені) на озброєння. Власне, кабінет завжди складався з кількох угруповань, кожне з яких мало свої погляди на ті чи інші речі, і ці угруповання, звичайно, вели між собою постійну боротьбу, «промацували» одне одного, намагаючись завербувати якомога більше прибічників,— перше ніж зважитись на вирішальний крок. Честер не любив, коли я згадувала про цю їхню таємну дипломатію, але, якщо говорити правду, він і сам промацував кожного зі своїх колег і тепер достеменно знав, що деякі з них змовилися взяти курс на збільшення воєнних асигнувань, а це змусило б «миротворну групу» (тобто його самого, Морлі, Джона Бернса та ще кількох міністрів) подати у відставку.
Він уже давно підозрював про існування цієї змови, і тепер був такий збурений, такий сердитий, що цілу ніч не міг склепити очей,— усе ходив по кімнаті й повторював:
— Нікому не можна вірити, нікому! Може, тільки Греєві, та й той, либонь, сучий син, при першій же нагоді продасть. Зараз він, скільки я знаю, до цих інтриг не причетний, але в нього запевне існує якийсь свій особистий план. Спробуй вгадай, що в нього на думці.
Справді, розмови про війну точилися вже не перший день, одностайності серед членів кабінету не було, і Честер страшенно нервував з цього приводу; саме тому я й намагалася по змозі нічого не приховувати. І ось раптом на великдень Том урочисто повідомляє, що хотів би відкрити мені якусь надзвичайно важливу для нього таємницю,— але за однієї умови: я мушу дати йому слово, що мовчатиму як риба.
— Але, Томе,— сказала я,— ти ж знаєш, я не люблю таємниць, вони дуже ускладнюють життя. До того ж рано чи пізно будь-яка з них втрачає свою таємничість.
— Як хочеш. Але в такому разі я нічого тобі не скажу. Не можу. І взагалі, щоб ти йому не згадала про це навіть натяком! Якщо прохопишся хоч одним-однісіньким словом, мені все зразу стане зрозуміло. Досить одного татового погляду і, скажімо, фрази: «Добридень, Томе,— о, яка на тобі сьогодні гарна краватка!»— і я непомильно можу сказати, що йому насправді страшенно не подобаються мої краватки, що він взагалі давно бачить мене наскрізь, але не вважає за потрібне говорити про це вголос.
— Ох, Томе, так не можна. Все це тобі тільки здається. Ти несправедливий до батька.
— Можливо,— так само поважно відповів Том.— Але здається, тут уже нічого не вдієш. Отже, ти обіцяєш мовчати? Я гадаю, краще пообіцяй, у тата це називається «зробити рішучий крок».
Мавши надію на те, що хлопчик і так звірить мені свій секрет, я не поспішала з відповіддю. Принаймні досі він од мене нічого не приховував. Легкий на язик та веселун, він майже не вмів критися.
Проте минув тиждень, а Томові ніби заціпило. Помітивши, що він уже почав сердитися на мене, я зрозуміла: треба згодитись на його умову, інакше він нічого мені не розповість. А завдавати собі на плечі такий тягар мені, щиро кажучи, не хотілося. І справді,— не могла ж я, мати, не поцікавитись тим, що там трапилося з моїм сином.
