Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Скоро казка мовиться.
— І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться… Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
— Та бачу ж. Піду до Данька, — і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. «А може щось гірше, ніж короста?» — охолодила твереза думка.
Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.
В хаті Данька з міцними загратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.
— Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, — довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.
— Да, — розгадує немудру гру. — Тоді доведеться в когось іншого позичити, — рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.
— Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.
— Усім дочкам?
— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар».
— Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.
— Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.
— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.
— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.
— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його… технікумі.
— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.
«Боїться, щоб не довідався, де вчиться», — догадується Дмитро.
— Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.
Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко — лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
— Розписуйсь, Дмитре, — з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. — Бач, як ловко начиркано. Наука!
— Да, да, наука, — охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. — До всього потрібна наука.
— Еге ж. До всього, — стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.
— Розсердилась чогось дівка, — засміявся Данько. — Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться — ральці оближеш! — сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.
— Про яких господарів?
— Про крепких, про «культурних орендарів», як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.
— Та в сім'ї не без виродка…
XXXVІ
По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.
«Яка в неї краса мінлива», — поглянув пильно на дівчину.
За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.
«Такою вона буде років через вісім-десять», — визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.
«Шанувати її треба, щоб не марніла пусто… Буду, коли візьму за себе», — дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.
— Чогось нездужає. Чи не підвій напав — учора так крутило в полі, — виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. — Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.
Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.
«Ат, не треба», — скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.
— Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами — всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава — значить роби вкупі, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був і хліб і до хліба. Чи так я кажу?
— Так, дядьку Іване. Наша дорога одна: тримайся землі, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила суріпку з вівсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землі не розуміє. пї треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, і в книжки заглядати, що мудрі голови пишуть.
— Їй-право — викопаний Тимофій. Тільки він до книг не дійшов. Дай я тебе поцілую, — потягнувсь Іван Тимофійович до Дмитра.
Так їх і застала Марійка, переступаючи з світлом через поріг. І забула мовчазне нарікання і сльози Югини. Що сльози дівочі? Як ота роса на траві. Зійде сонце — і сліду не залишиться.
— Чи бач, як зріднилися, — поставила на стіл лампу.
— Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, — розібрав її натяк Іван. — Просто до душі припав мені парубок.
— А я ж про що говорю? — почала виправдуватися. — Славна людина, куди не піде — всім до серця припаде. — Підсіла до парубка. — Така в мене Югина тендітна. Провіяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
— Говори, говори, — насмішкувато перебив Іван.
— А ти не мішайся в бабські справи, коли не тямиш, — обірвала чоловіка і всміхнулась Дмитрові.
— Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
— Жаль, що Югина нездужає. Всією душею хотів би, щоб не хворіла, щоб в щасті прожила свій вік, — хвилюючись, сказав несподівано для себе Дмитро.
— Спасибі тобі, дорога дитино, — розчулилась Марійка. — Дай і я тебе поцілую, — торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
«От де твоє щастя, дочко!»
І таким рідним здався їй Дмитро, що хотілось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохіть, запитати парубка, чого він до них навідується, та спиняв її глузливий погляд Івана. Тому, зітхаючи, повела мову такими далекими обхідними стежками — і про цьогорічний урожай, і про соз, і про те, яка тепер молодь пішла неслухняна, — що навіть Іван ловив-ловив нитку, куди гне жінка, та зрештою знизав плечима і звернувся до Дмитра.
— Вона тобі наговорить сім мішків гречаної вовни, та всі неповні.
