Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Пригода дев'ята
Шурик «форвард» і дід Грицько «Лобановський»
У кожному класі є такі хлопчики і дівчатка, про яких більшість учнів нічого певного і сказати не можуть. Навіть згодом, ставши дорослими і переглядаючи групові знімки, імен їхніх і прізвищ іноді пригадати не в силі. Тихенькі, непомітні, невиразні вони якісь. І у навчанні видатних успіхів не виявляють, і у поведінці – ні вибриків, ні приколів, ні будь-яких вчинків, які б запам'ятовувалися.
Саме до таких і належав Шурик Нечипоренко. Сидячи за партою з такою ж тихою і непоказною Ірочкою Ігнатюк, Шурик заздро позирав на Вовочку Таратуту, на Борю Бородавка, на Супер-Джона і навіть на його «фрикадельок» – Стасика Макарця, Стьопу Юхимчука і Васю Цюцюрського, що відчайдушно вимахували ногами, наслідуючи телевізійно-техаського рейнджера Вокера. Шурик один раз спробував так махнути ногою, але втратив рівновагу і впав. Більше не пробував.
Може, тому був Шурик таким, що з немовлячого віку бракувало йому чоловічого виховання та й просто чоловічого товариства. Тато їх покинув, як Шурик іще кувікав у колисці. Нехорошою, легковажною був тато людиною. Так говорила мама, яка навіть, згадувати про тата не хотіла. І з родичів Бог послав Шурику самих лише жінок – бабусю і двох незаміжніх тіток – маминих сестер. До того ж усі вони за вдачею теж були тихі, скромні, незахищені якісь. Правда, всі вони – і мама, і її незаміжні сестри – добре знали іноземні мови, були викладачками-перекладачками, і це дозволяло їм триматися «на плаву» в сучасному бурхливому житейському морі.
Щоб оздоровити Шурика, мама, коли в неї була відпустка, возила його до моря в Одесу, де жила її шкільна подруга, а в інші два канікулярні місяці тітки й бабуся по черзі жили з ним на дачі, що знімалася десь під Києвом. Цього року Шурик поїхав з бабусею на річку Унаву біля Фастова. І вирішив учитися ловити рибу. Купили бамбукові вудлища, снасті, накопали з бабусею черв'яків і пішли на річку. Шурик рибалив уперше в житті, бабуся теж не була досвідченим рибалкою, тому перші спроби були досить комічними. Закидаючи вудку, Шурик зачепив себе гачком за комірець, а бабуся послизнулася і шубовснула в річку. І хоч це було попід берегом, на мілкому, примудрилася зануритися з головою. Мокра як хлющ бабуся пішла переодягатися і сушитися, наказавши Шурику – Бога ради! – не підходити до води…
Неподалік на дерев'яній кладці рибалив якийсь хлопець у брилі, на зріст такий, як Шурик. Несподівано він заговорив, і виявилось, що то зовсім не хлопець, а дідусь – маленький, худорлявий, зі зморшкуватим голеним обличчям.
– Що ж ти, голубе, бабусю не вберіг, що вона у тебе в річку бебехнула? – усміхнувся дідусь. – Дачники? З Києва? – Ага! – хитнув головою Шурик.
– Як там у вас у класі? Які прекрасні катастрофи?… Ти, либонь, витворяка, зривщик дисципліни? Таку комедію з гачком улаштував!.. Артист!.. Розкажи про якісь свої вибрики, приколи, як тепер кажуть… Люблю шебушних, жевжикуватих хлопців!
– А я… не жевжикуватий, – зітхнув Шурик.
– Та ну! Не може бути! Не вірю! Скромничаєш. Придурюєшся.
– Не придурююсь, – знову зітхнув Шурик.
– Невже тишко, скромняга?
– Ага!
– А як тебе звуть?
– Шурик.
– Шу-рик… Сашко по-нашому. Сашко-тишко. А мене дід Грицько звати. Либонь, подумав, що то хлопець рибалить, а не дід? Правда?
– Подумав… Вибачте!..
– А чого вибачатися?… Я такий! Хлоп'якуватий! Мене під час окупації у війну навіть до Німеччини не забрали. Хоча мені вже шістнадцять минуло. Бо на вигляд був як дванадцятирічний. Але заводний був!.. Ти не дивись. Битися, правда, негараздий, але не тікав ніколи. Завжди якогось дрючка замашного вхоплю або й камінь. Скривдити себе не давав. А ти битися мастак?
– Н-ні… – почервонів Шурик. – Я… я… я битися не люблю…
– Та і я не люблю!.. Але як хтось по мармизі вмаже, невже утрешся?…
– Н-ні… – ще дужче почервонів Шурик. – Я… просто… просто не пам'ятаю, щоб…
– Та ти й справді якийсь тюхтіюватий… пробач… – нахмурився дід Грицько. – Ні Богу свічка, ні чорту кочерга… Ні риба, ні м'ясо!.. Не можна так!.. Невже тобі тато…
– Нема в мене тата! – перебив Шурик.
– Пробач!.. Не знав… – знітився дід Грицько. – Давно нема?
– Покинув нас, як я ще в колисці кувікав. Я його й не бачив ніколи. – Такого хлопця покинув! Свиня!.. Ти ж справжній козак! Подивись на себе! Височенький, широкоплечий… М'язи накачати – Сильвестр Сталлоне! Шварценегер!.. Я у твоєму віці до пупа тобі не діставав. Тобі трошки тільки характер підправити, феруму, заліза в організм додати! М'якеньким, ватяним у наш час бути не можна. Дивись, що робиться!.. Чому, думаєш, кримінальники зараз раюють? Тому, що у них феруму багато. Сміливі вони, відчайдушні. Тюхтіїв серед них нема. Боягуз на злочин не зважиться, побоїться. І щоб правда торжествувала, треба, щоб порядні люди мужніми були, сміливими. Щоб не боялися одкоша дати нечисті всякій.
– А… а як ферум, залізо в організм додається? – спитав Шурик.
– Ну, дехто рейку гризе, залізяччя всяке.
– Що?!
– Жартую! – усміхнувся дід Грицько. – То я так фігурально, образно, як говорив мій дачник професор Вольський. Ми з тобою рейку гризти не будемо. А от над характером попрацювати треба. А з чого починається гартування характеру? Не з нотацій, не з балачок – із дій, з учинків. Давай я за тебе візьмусь. Га?
– Як це?
– Ну, буду твоїм тренером, поки ти тут. Як Лобановський. Спробую тебе на форварда потренувати.
– Та! – махнув рукою Шурик. – Бабуся не захоче, не дозволить.
– Ну, бабусю я беру на себе. З дівчатами я говорити вмію. Ви в кого дачу знімаєте?
– У баби Насті. Отам, за великою грушею.
– А-а, в Шулячки. То ми ж майже сусіди. Моя через дві хати, отам, де колодязь із журавлем… О! Твоя бабуся вже перебралась і чимчикує, боїться тебе самого біля річки лишати. Ну, ти тут постій, я хочу без тебе з нею побалакати. І не підслуховуй! Я цього не люблю! – суворо наказав дід Грицько і подріботів назустріч бабусі.
Шурик здаля бачив, як насторожено-здивовано звела брови бабуся, коли, наблизившись до неї, дід Грицько почав говорити. А потім усміхнулася – мабуть, дід сказав щось дотепне, – а тоді стала серйозною, скрушно похитала головою, потім почала заперечувати, перебивати діда Грицька, але згодом замовкла, слухала уважно і врешті зітхнула і закивала, погоджуючись. Дід Грицько таки, мабуть, умів говорити «з дівчатами», переконувати їх. Бабуся помахала Шурику і повернула назад, додому. А дід Грицько пішов до Шурика.
– Ну що? – нетерпляче спитав Шурик.
– Порядок у танкових військах! Досягли консенсусу, як депутати у Верховній Раді. Подалася до Шулячки збирати про мене інформацію. Та хай!.. З Шулячкою у мене контакт. Отож, голубе, починаємо тренування. Спершу фізична підготовка. Ти плавати вмієш?
– Вмію. Але… недуже… По-собачому.
– По-собачому хай собаки плавають. А ми люди. Ми з тобою будемо плавати, як спортсмени – кроль, брас, батерфляй…
Дід Грицько роздягнувся. На Шуриків подив виявилося, що він, сільський дід, був не у довгих «сімейних» трусах, а у плавках. Дід розігнався і пірнув у річку.
– Де ви так плавати навчилися?! – вражено вигукнув Шурик, дивлячись, як буруниться вода від хвацьких дідових рухів.
– В армії, голубе, в армії! – одпирхуючись, мовив дід Грицько. – Я ж і на фронті був. Кінець війни захопив, хоч і недоліток іще був. Дунай форсував. Ну, знімай штанці, майку, лізь у воду!
Мама, з якою Шурик їздив до моря, бабуся і тітки, з якими він їздив на дачу, дозволяли йому купатися тільки попід берегом, на мілкому, а дід Грицько одразу повів туди, де обом було майже по шию.
– Не бійся! Не бійся! – підбадьорював Шурика дід Грицько. – Тут ям немає. Та й я таких здорованів з води витягав – не повіриш! А треба, щоб ти глибину відчув і не лякався її. Ризикувати по-дурному ніколи не слід, але плавають люди, щоб глибокі місця долати, а не там, де можна убрід перейти… Давай, давай, не бійся!
