Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

— Головне, Ніно, не завдавай Джімові клопоту під час канікул. Не забувай, що в нього, бідолашного, нема сім'ї. Хай він хоч тут почуватиметься, як удома. Виконуй усі його прохання й облиш свою впертість. Не забувай — Джім дуже гордий. І він не любить нікому нічого завдячувати,— особливо коли йдеться про якесь дурне дівчисько.

Тітоньчину думку про Джіма я знала добре. Вона вважала його за справжнього Леттера — висока похвала! І за людину крутої вдачі — похвала ще вища, чи не найвища як на тітоньку. Увесь світ, на її думку, поділявся на людей крутої вдачі,— вони були рідкістю, вона їх шанувала, як могла, вважаючи гідними всіляких похвал і благ,— і на всіх інших, кого тітонька честила не інакше як «набрід», «натовп», «люмпени». Зазначу, що в її устах ці слова не мали класового змісту. До люмпенів потрапляв кожен, кого тітонька на цю мить зневажала,— за те, що він не мав крутої вдачі, іншими словами,— не мав твердих поглядів, що заслуговували на її, тітоньчине, схвалення. А Джіммі вона просто обожнювала.

Авжеж, то дурне, нібито тітонька Леттер, якби їй заманулося, могла б відітнути мені голову й подати мене Джімові на обід обсмаженою в сухарях (як буркотіла, бувало, моя нянька). Але вона таки справді любила Джіма; а ще дужче жаліла його. Джім був менший син її брата, сера Бругема, що виїхав після смерті своєї дружини за кордон і подорожував по континенту, міняючи жінок, як рукавички. Його вважали за великого знавця мистецтв, бо він видав власним коштом силу книжок,— яких, щоправда, ніхто не читав, бо там він спростовував Рескіна [1] й на всі лади вихваляв нових французьких художників. Я бачила його лише один раз, поводився він просто чарівно й мені навіть сподобався. То був високий на зріст чоловік, сухорлявий та ясноволосий, з трохи дивним виразом обличчя (вкрай перелякані очі та рот, що раз у раз нервово сіпався) і тоненьким, мало не жіночим, голосом.

Проте Джім ставився до батька недобре й завдавав йому самих прикрощів; тож усі зраділи, коли тітонька Леттер оголосила, Що братиме Джіма під час канікул до себе. На відміну від нього старший Джімів брат Боббі часто відвідував батька за кордоном і взагалі був його улюбленець. Він усім подобався, Джімові теж; і хоча зовні був трошечки схожий на Джіма (але не такий привабливий,— бо мав надто маленькі очі), проте дуже відрізнявся від нього вдачею, веселою та приязною. Він ніколи нікого не силував. Я не знаю людей, які б не любили Боббі Леттера,— хіба вже хтось надто затятий (як тітонька Леттер). Ніколи канікули не були мені таким святом, як того разу, коли в Палм Коттеджі загостив Боббі. Він пробув тоді з нами лише тиждень, та коли я це згадую, то мені уявляється, ніби він жив у нас цілий рік. Здається, я просто закохалася у Боббі (мені ледь виповнилося тоді десять років, але почуття мої розквітли дуже рано), і я неабияк страждала, коли він від'їздив. Пригадую, я проплакала кілька годин поспіль, тричі писала до нього листи, та він жодного разу так і не відповів мені. Привабнішого й добрішого за Боббі годі було й шукати, але тільки-но ви зникнете йому з очей — і він ту ж мить про вас забуває. Ви ставали для нього ніби далеким спогадом. Та ось ви зустрічали його знову, і він просто приголомшував вас тим, що пам'ятав геть усе — не тільки те, про що ви з ним говорили, а й усі ваші вади й звички. Пам'ять про них дрімала у глибинах його свідомості, і він ніколи до неї не звертався,— аж доки ви знову трапляли йому на очі. Боббі й справді не міг повсякчас пам'ятати всіх своїх друзів,— їх у нього було безліч, та він далеко не завжди їх і потребував. А у Джіма, навпаки, друзів було один-два, не більше,— зате справжніх друзів, таких, з якими він міг поділитися найінтимнішим, до яких прикипів душею і яких завше хотів бачити поруч.

2

А втім, неправда те, що Джім «обожнював» мене, коли я була малою, і що, «забравши» мене у нього, сердегу позбавили «єдиної втіхи». Я часто його дратувала, і ми з ним запекло сварилися. По суті, між нами постійно точилася війна, де кожен поклав собі взяти гору над іншим.

Пригадую, наприклад, отой випадок, коли ми їздили на прогулянку у Рокпіт,— містечко на морському узбережжі, над яким нависає суворий Степлхед. Величезні хвилі з диким ревінням билися об скелі, і я сказала, що зроду-віку не бачила такого бурхливого моря,— це ж бо справжній шторм!

На ту пору ми були найліпші друзі й стояли собі, міцно пригорнувшись одне до одного, милуючись гуркотом хвиль, що накочувалися на берег. Але Джім,— звісно, аби лиш мені дозолити,— зухвало заперечив: мовляв, нічого схожого на шторм він не бачить.

— Пхе! Ото ще мені бурхливе море! Звичайнісінькі атлантичні брижі! Ряботиння, та й годі.

Я спокійно зауважила: коли на морі були тільки брижі, ми купалися. Джім без вагань ухопився за думку, що непогано було б і зараз викупатись. Ідея пречудова. Він справді дуже любив хвилі.

Я вже казала, що не вміла скеровувати наші взаємини у потрібному напрямку. Тож я відповіла, щоб він і не пробував лізти у таке бурхливе море, а то ще втопиться. Та й рушників ми не захопили з собою.

— Овва! — озвався він.— Може, ти боїшся?

Після чого ми, звичайно, пороздягалися (я, правда, не надто квапилась) і Джім, не зважаючи на мій жах і гнів, гордо ввійшов у море і миттю щез у пінливих бурунах.

Я в нестямі метнулася слідом за ним, та величезна хвиля відразу ж збила мене з ніг. Тепер уже Джімові довелося витягати мене на берег, і я ніколи не забуду тих болісних довгих хвилин, коли він за коси й за руки волочив мене через буруни і намагався поставити на ноги.

Мені було страх як неприємно, що мушу йому підкорятися, соромно, що я гола; я тремтіла від холоду, випльовуючи солону воду й ненавидячи Джіма за те, що він теж стояв переді мною голий. У свої тринадцять років він, як і я, був ще зовсім дитиною; я ж, худюща, як тріска, у свої десять років витяглась до п'яти футів і одного дюйма (майже теперішній мій зріст), а Джім почав рости лише через рік. Обоє ми були біляві, і нас деколи навіть вважали за близнюків.

Ми позеленіли, і від дошкульного східного вітру тіла наші вкрилися жахливими плямами, як це буває у людей з блідою шкірою. Як у всіх Леттерів, у Джіма був поганий кровообіг, тож губи йому посиніли, ніс зробився червоний, а очі й щоки позападали; здавалося, ще трохи — і він задубіє від холоду. На нього напали такі дрижаки, що я чула, як він цокотить зубами. Я була худіша за нього, а проте набагато здоровіша,— ще й разу не застудилась, а він уже двічі перехворів на плеврит.

Почуваючи до нього не лише гнів (я теж тремтіла від пронизливого холоду), а й деяке співчуття, я сказала:

— Може, врешті, одягнешся? Ти змерз, як цуцик.

Та на Джіма вже найшло. У розпалі він був ладен утопитись,— аби тільки я заплакала від страху. І Джім відповів:

— Теж мені плавання! Ходімо, я покажу тобі, як це робиться. Треба пірнути головою під хвилю, щоб її гребінь прокотився тобі по спині.

Страшенно перелякавшись за нього, я вирішила не сперечатись з ним (бо лише цього він і домагався!), і тільки промовила:

— Сам знаєш, як це небезпечно. Просто хочеш похизуватися своєю сміливістю.

Звісно, після цього він стрибнув у воду і зник у бурунах. Він то виринав, то знову щезав, і одного разу я не могла нагледіти його цілу хвилину.

І коли він нарешті вибрався на берег, я сказала, що не розмовлятиму з ним. Ми мовчки одяглися, потім, сидячи порізно й тремтячи у мокрому одязі від холоду, з'їли свої сендвічі й пішли додому — теж порізно, за десять кроків одне від одного. Я була така люта на Джіма (і думала, яке то було б щастя сидіти зараз перед каміном з книжкою — у своїй кімнаті), що здається, ладна була б швидше скрутити собі в'язи, зірвавшись зі скелі, коли ми видиралися нагору, ніж замиритися з Джімом.

Ми не розмовляли з Джімом цілий вечір. Сердилися одне на одного. Я так і спати пішла сердитою. Та за півгодини він прослизнув до мене в ліжко, мало не заморозивши мене своїми холодними ногами, й сказав сонним голосом (насправді йому зовсім не хотілося спати, то була спроба приховати власну розгубленість):