Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Ясний і тихий Дніпро. Та хто знає, що робиться в його глибині? Він погасив немало зір, які стали піском і світять живим.
З кручі шелест. Там хитнулася тополя. Зашуміли верболози — гойднулася течія. Крикнула чайка — і піднялася хвиля. І не стало берегів. Завиває сердитий вітер. Повстав Дніпро! Реве, аж стогне — змиває гори, корчує дерева, б’є своїми хвилями в небо. Він нещадний, як велике море. І до чужих, і до своїх. Грім грому, полум’я блискавок — рівняє землю. Його стогоном стогнуть Карпати, від його стогону підіймається степ. Цілий світ заціпенів. Меркне сонце — живе помста і кара.
Який же гарний Дніпро — всі ниць!
Прегарний, прекрасний Дніпро ревучий!
— Брешуть, хто хоче спустити Дніпро! — сказав старий. Він ще трохи посидів. Поклав свою руку на Воксанчину голову. І ніхто не знає, про що він думає. Та його дума була довга. Що бачили його посірілі суворі очі? В них не було смутку. Він поклав свою кострубату руку на дитячу голівку. Повагом поставив Воксанку на ноги. Підвівся крекчучи з каменя, нічого не сказав і пішов гатити береги.
Над нами летіли журавлі. Ключ розімкнувся, виплівся двома шнурами. І стало чути, як шуміли крила. І було видно, як ті крила виблискували в проміннях вечірнього сонця.
У небі пливли журавлі, а тут Дніпро. Чи то не була суперечка хвиль з птахами, хто швидше допливе до моря?
Хвилі держалися берегів, підганяли самі себе, одна одну підштовхуючи. А журавлі держалися Дніпра.
Високі кручі, тополя, дуб з ясенем і калиною, верба, мости, місто на горах прощалися з журавлями. Пароплави давали прощальні гудки.
Журавлі не зробили коло: вони попрощалися ще раніше. Їхній ключ знову зімкнувся, піднявся вище, щоб було легше летіти.
Кру-кру… Журавлі линули за дніпровськими хвилями. Вони вже маленькі, вже їх ледве видно — грудочки чорної землі з крильцями — на довгому шнурку. Їх не видно зовсім. Тільки чути далекий гук:
— Кру-кру…
І так щоразу — від сонця і до сонця. Від своїх до чужих берегів з молодим виводком. Життя в леті.
Де їхні гнізда? Нащо їм чужина? Чому летіти, чому кричати тугу? Нащо терпіти таку муку, вибиватися із сил, падати камінь-головою вниз з голоду, не дошукуватися своїх дітей? Нащо це все в золоту і ситу осінь?
Кру-кру…
А був же час, що вони нікуди не відлітали. Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не заморозить. Вона завжди тепла. Був час, коли журавлі не відлітали. Тоді не було зими, і ніхто не замерзав. З’явилися погані люди. Вони накинулися на журавлиних дітей. Ставили сільця, стріляли в них на льоту, мало всіх не перебили.
Знявся вгору журавлиний ватажок, крикнув до тих, що вціліли. І повів їх у далеку дорогу.
Полетіли журавлі — понесли з собою тепле літо. А на людей упала зима. Стиснули землю морози, замели снігом.
Чекайте, поки журавлі вернуться!
Побили, понівечили колись лихі люди журавлиних дітей. А сірі птахи не пам’ятають зла. Вони вертаються до своїх гнізд і ведуть за собою весну. І квітує земля. Журавлі приносять на своїх крилах людям дітей, щоб люди ніколи більше нічиїх дітей не били.
Але не минається, не втихає журавлина туга:
— Кру-кру…
Воксанка слухала казку, яку їй послало небо.
Гасне день, і червоні шати неба ніби хтось замальовував синім і чорним — насувалася хмара. Не видно середини міста — старої Софії. Але там стояло біле і золоте. Там не меркло. А околиці потемніли.
Воксанка м’яла щось у своїй кишеньці, вийняла — горіх.
— Я подарую його Дніпронькові,— і кинула. Булькнув горіх, що їй подарувала баба.
Я так і не здогадався, нащо вона це зробила… І вона не сказала.
— Чого темно? Куди пішло сонце?
— Хіба ж ти не знаєш? За горою в нього є палати. Воно вечеряє і стелиться.
А коли ми допхалися до зупинки метро, мала з жалем хитала головою:
— От ми дурні…
— Чого?
— Треба нам було розпитати того діда, що береже Дніпро…
— Про що?
— Та про Шугаєву сопілку! Він же знає?
— Пропало… Хіба тобі мало тієї, що я зробив?
— Вона ж не справжня!
— Ти заграй на пальцях, і все, що задумаєш, збудеться.
— А що я хочу?
Я почав їй підказувати:
— Хочеш їхати на метро?
Вона заграла на пальцях: туру-туру-ру… І метро повезло нас. Раз перегін, два перегін, а там слони викрутили нас на Хрещатик.
— Хочеш, щоб було світло?
Вона заграла, і Хрещатик засвітив нам безліч ліхтарів, червоних, синіх, зелених… Стало так видно, що й голка не могла б загубитися.
Вона захотіла їхати на тролейбусі, заграла, ми сіли й поїхали на Лук’янівку.
Зійшли на горі, і я запитав:
— Хочеш, щоб були зорі?
— Хочу.
Мала приклала пальці до губів, підвела вгору очі — мерехтіли зорі.
— А хто їх засвітив?
— Їх засвітила ніч. Сонце лягло спати, а ніч встала. На небі, як і в нас на стіні, є вмикач, тільки великий. Ніч ввімкнула цей вмикач, і зорі спалахнули.
— Нащо?
— Щоб освіщати людям сни.
— І мені?
— І тобі.
Ми йшли повз завод. Вона знала, що це завод. За муром стугоніло й гуркотіло.
— Я виросту й піду на завод. Знаєш, що я тобі зроблю?
— Не знаю.
— Ложку!
Вітер підганяв нас додому. Він виспівував, що вже лягло снопами літо і стернею встала осінь. Осінній вечір знову погрожував дощем. А ми його не боялися. Нам було легко і трошки радісно. Доберемося до своєї хати і скинемо свою втому.
Чого в нас сьогодні тільки нє було! Ходили в гості, ходили на Дніпро… Бачили сонце і зорі. Скрізь водила Шугаєва дудочка. Я кажу:
— Захочеш води, піде вода. Захочеш каші, і каша звариться. Чого ти ще хочеш?
— Хочу-хочу… Сама не знаю, чого хочу…
Гладенький пеньок стирчить перед нашим подвір’ям. Воксанка плиг на нього, дрібу-дрібу, скік назад, під мою руку.
— Я хочу мами… — і збирається грати на пальцях. Її голос — ластів’я під стріхою.
Сашкова мама, яку він погоджувався обміняти на вудку, повела його в парадне.
Під будинком швендяла немічна нянька з Оленкою.
Вода зійшла, на подвір’ї вигулювали старі й дорослі.
Опасиста тітка Головачка, не дуже моложава і якась розпатлана, гуцюцюцькала внука.
— Оксанко, а де твоя мама? — спитала та тітка солодко.
— В Празі,— відповіла мала з гідністю.
Всі, хто прогулювався, поспинялися.
— Коли ж вона приїде і що тобі привезе? — питалася Головачка й ніби гуцюцюцькала не дитину, а свій голос.
— Мама мені привезе плаття, кохту, чоби… — загинала пальці, показувала старим і дорослим.
— І ляльку? — випитувала Головачка.
— І ляльку!..
— Може, вона вже приїхала?
Мені не довелося заганяти Воксанку до хати. Вона сама побігла в парадне. Не зупинилася, коли її гукнув сусід-велетень Михайло, який любив розповідати про комара, що перекинув трамвай. Не зупинила її й красуня Наталка — Михайлова дружина, яка хотіла чимось почастувати.
Воксанці забиратися вгору легше, як спускатися донизу: не так лячно, що впаде.
Я її наздоганяю, а вона вже лупцює ногами в двері. Їй відчиняє Надя — сусідка.
— А мама?
— Риба, мами ще нема.
Вона спантеличена: переступати їй поріг чи ні?
Зачиняються двері, Надя хапається її роздягати і розпитує:
— Де була? Що бачила?
А мала виривається з її рук і шмиг до себе в кімнату. Мами нема. На стіні висить її портрет.
Одурила дудочка. Одурила денцівочка. Мама не приїхала. Вона висить на стіні. В неї таке ж біле і таке м’яке, як у Воксанки, волосся. Тільки воно пишніше — золотою короною. В неї таке ж чоло. Тільки вище й задумане. У неї зламані брівки, ніби вона весь час дивиться і не може надивитися своїми великими очима.
І її рівний ніс, і її теплі припухлі губи, і її м’яке підборіддя — все ніби оживає. Все-все мамине у Воксанки. Але мами нема.
Її нема. І без неї не розчісуватимуться так мило кіски. Без неї сумно в гостях і вдома. І Дніпро, і зорі без мами — журавлина туга. Не пахнуть квіти і не п’ється вода. Кру-кру…
