Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— За тяжку науку дякую. Признаюсь: усі ці дні мене мучила поганенька інтелігентська непевність. Сам люблю стави, озера. А тут модні слівця пішли в нашій установі: знищувати прикрасу дворянських гнізд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слів. «Може, я старий, не все уже розумію», — подумав і, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевність хотів зухвалою самовпевненістю заглушити. Самому гидко за свій тон. І перед вами, і перед молодим поколінням, — поклав зів'ялу руку на плече Слободенюка. — Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправді я не такий, яким увійшов до вашого кабінету… В ділі побачите мене.
— Ви серйозно думаєте у нас працювати? — зосереджено запитав Павло Михайлович меліораторів.
— Серйозно, — відповів Слободенюк.
— Я всією душею. Хай дозволить товариство…
— Дозволить. Тоді ви будете в першу чергу осушувати одне підлісне болото. Недалеко від нього працює молодий колектив. Члени його — усі до одного комсомольці.
— Комсомольці!? — зрадів Слободенюк. — Я завтра ж поїду до них.
— Варто. У них багато чого можна навчитися. Ясні уми і золоті руки в нашої молоді… А ви знаєте, як наше Поділля в старовину називалося? — несподівано запитав Павло Михайлович меліораторів, і обличчя його стало зовсім світлим.
— Не знаємо.
— Золотою землею. Дійсно, розкішна, золота тут земля, уславлена героїчним народом і красою. Тільки хто не грів руки на пожарищах Поділля, хто не грабував його? Нівечили — половецькі хани і венгерські королевичі, волоські господарі і татарські орди, великі князі і великі візирі, султани і папи, баскаки і поміщики, капіталісти і куркульня. Лише за одне десятиліття сімнадцятого віку наш теперішній районний центр був двічі зруйнований. Криваві потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понівечені міста і села. Бідніла земля, пересихали ріки й зникали ліси. І лише наша держава припинила розбій і грабіж землі. Ми перебудовуємо не тільки життя, а й природу. Для цієї високої мети не жаль віддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служіння народові підміняєте дрібненькими розрахунками дрібненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гілка. І це ваша страшна трагедія. Ви не почули за тишею кабінетів, що народ пішов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькі погляди. Повчитися треба в життя. Ось візьміть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабії сама, в бригаді Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активістів і працює над осушенням болота. Поговоріть з нею, і ви побачите нове, небувале досі село на Україні. Рівні голубі канали розділять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замість білокрильника і стрілолиста зашумлять пшениці й озера проса; на багновищах, де лютували ящур і малярія, зацвітуть долини квітів і під зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Леніна, земля Сталіна — наша земля. І це не казка. Це поезія праці і життя…
Підбадьорені, попрощалися меліоратори з Савченком і Чабану.
— Ви мені перспективу дали, Павле Михайловичу, — розчулився Чепуренко. — Намул, кинутий брудними руками, зійшов із душі. У вас я працюватиму, як чорний віл.
— Приказка не зовсім на своєму місці, — усміхаючись, глянув на червоне від напруги обличчя фахівця.
— З поетичною фантазією працюватиму! — випалив Олег Фадейович, і сміх задзвенів у просторому кабінеті.
Відгриміли кроки в коридорі. З вулиці до вікна перехлюпнулися клапті схвильованої мови:
— Стьогав мене, як сукиного сина. А на душі просторніше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!
— Розворушив молоді пориви?
— Іменно так, молодий колего… засучимо рукави.
А в райкомі ще не гасло світло. Над картою району нахилилися дві голови — одна зовсім сива, а друга зовсім чорна. І карта, міняючи свої обриси, вставала в красі завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усієї Батьківщини, сяючи своєю неповторною красою руху.
Задзвонив дзвоник.
— Я слухаю! — підійшов до телефону Савченко.
— Добрий ранок, Павле Михайловичу.
— Невже ранок?
— У нас уже світає, — заклекотів тихим сміхом голос секретаря окружкому. — Наше місто на верховині стоїть, а ваше — в долині.
— І ми до верховин прямуємо.
— Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
— Райком послав на постійну роботу в села випробуваних комуністів. Наслідки зримі. Сьогодні провадили кущову нараду колгоспів. Настрій бойовий.
— Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекційно-дослідна станція кращим зерном допоможе. До тебе меліоратори приїхали?
— Приїхали.
— Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
— Їхні пориви думаємо на корисніші діла повернути… Що це за Самопал засів у меліоративному товаристві?
— Не турбуйся. Йому вже більше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Ні, не ворог він, а пронозливий недоук, що випадково попав на відповідальну роботу й почав упиватися адмініструванням та сумнівними прожектами… Серед інтелігенції ми не досить працювали.
— Врахуємо це і в себе.
— Неодмінно. На вчителів зверніть особливу увагу. Як твій комсомольський колектив поживає?
— Герої. Сам молодієш із ними.
— Твоєї старості не помічав. Нових успіхів.
— Служимо народу. Від Йони Чабану привіт.
— І він не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йоні, що від його кавалерійських наскоків увесь облземвідділ врозтіч кидається. Терористом прозвали. Хай післязавтра приїжджає — уважили йому. Він з головою «Серп і молот» не рідня, що так побивався?
— Майже брат, бо голова созу «Серп і молот» учасник громадянської війни.
Йона в захопленні ледве не танцював по кабінеті.
— Хоча і попадає мені за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всім бюрократам до печінок добрався. Коли б тільки хороші коні дістаги — таких собі я Іванові Тимофійовичу не вручу…
Передсвітанок уже сіяв росу, і відгомін невсипучої води висів у співучому чистому повітрі.
— До побачення, Йоно.
— Ремний сенатос, фрате 9.
— Салут Іляні 10.
— Спасибі.
Новий ранок розкрилювався над прояснілою картою міста.
XXXІІ
На дерева і трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лісові тіні, вихоплює з темряви два сплетені стрункі дубки, освітлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на траві обличчям до багаття.
Спокійно в обважнілій вогкій діброві. Біля прогалини коротко заспівав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осінь і час літу збиратись в далеку путь.
Не спиться парубкові.
Рясно обсіли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, і ладу не знайдеш у їхній тискотні. Підкинув хмизу, і роз'ятрене, затягнене сизою плівкою вогненне око, невдоволено потріскуючи, охопило димком тонкий сухостій, потемніло…
Учора він знову бачив Югину. І чув, що позаду, на прогалині, мов тінь, стоїть Марта з дитиною, і ніяк не міг відмахнутися від неї — затьмарить іншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе…
Еге ж, учора вузькою дорогою поміж високими стернями він їхав до вітряка.
Назустріч, з клуночками на плечах, ішли з мливом чоловіки, жінки.
— Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене, — обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.
— Коли б знаття, що ви тут, раніше б приїхав.
З-під крил вітряка птицями звивався вітер і могутніми помахами шугав угорі. Грали снасті, м'яко постукував камінь в розпаренім зерні, дрібно стугонів невсипущий кіш.
Завізно у вітряку. На мішках сидять люди, попихкують цигарками; білий з ніг до голови, бородатий мірошник перетирає пальцями гаряче борошно.
— Наче петлює, — задоволене говорить сам до себе і кричить угору: — Югино, засипай!
