Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Двірник спокійно розгортає гаком багнище і наслухає, як у водозлив проривається вода.
— Я кому кажу?!
— Вибачте, але я не ваш ад’ютант і в «заградотряді», — він вживає це специфічне слово, — з вами не служив.
Комендант заносить вгору руку, але хапає свою доньку і не веде, несе її за собою.
А Воксанка:
— Чого дядько на дядька кричав?
— Бо він має голос, — відповідає за мене двірник.
Навколо нас вимаршировують хлопчаки. Кожен сам собі командир і окреме з’єднання. Вони чомусь не хочуть триматися купи і ставати під одну команду.
Розбишакуватий, із зірочкою на кашкеті репетує: «Мы смело в бой пойдем!» Він любить верховодити, але його ніхто не слухає. І такий самий на зріст, як він, чимчикує йому назустріч, вигукуючи: «Нехай ворог знає, нехай пам’ятає!..» А ще один, опецькуватий, вибілений, наче полотно, заводить: «А я бгасаю камешки с кгутого бегешка…» Всі троє прямують один на одного, ніби збираються між собою повоювати. В кожного своє завзяття і своя батьківська пісня.
Всю цю гру збурює рябий у розпанаханій куртці: пускає ракету. Водяна ракета, знявшись угору, падає комусь на голову.
Тут баба Маша виводить Сашка — Воксанчиного однолітка й компаньйона. Сашко жене під стовпи, на яких сушать білизну. Там сухо.
— Сашко, Сашко, гратимемо в тата-мами, — кричить Воксанка і біжить за ним.
Сашко, чорноокий, смуглявий, часинку стоїть, роздумує, а потім поважно відповідає:
— Будемо грати.
Воксанка висмикує з кишені пупса.
— Ти будь мама, а я тато.
Сашко вагається, чи бути йому мамою. Свою маму він дуже любить. Якось у тролейбусі один чоловік сказав: «Я дам тобі вудку, а ти віддай мені свою маму». Сашкові вудка сподобалася, і він погодився. Але коли роздивився на ту вудку, відразу знайшовся: «Хитренький, твоя вудка стара, а моя мама молоденька…»
— Ти будь мама, а я тато, — напосідає Воксанка. — Добре?
Грати в тата-мами — купати, повивати і носити пупса. Вони так і роблять.
А ми стоїмо з худенькою, виснаженою працею бабою Сашка. Вона оповідає, як перед ними на тротуарі розчахнуло осику, як вони полякалися з Сашком.
— Це вже вдруге мені. Перше я несла на руках Сашкову маму, давно було. Її я прикрила, а ребро мені виломило.
— Спасу нема! Та на курорт, молоді в кіно, а я повзайся з ним! — перериває оповідь трухлявий голос. Це нянька завжди стомленої Оленки. Дівчинка ледве держиться на ногах, а її нянька хитається без вітру. Трудно здогадатися, хто кого доглядає,— стара малу чи мала стару. — Спасу нема! Мої години вийшли, їх нікого не видно, а мій півник удома здихай! — В одній няньчиній руці латана сумка і палиця, а другою вона цупить за карк Оленку.
З няньками тепер горе. Ніхто не хоче няньчити чужих дітей. Молоді згоджуються, але тільки за прописку.
Під обламаною і знівеченою яблунею лавочка. Вона засипана мокрим піском. Нянька і Оленка падають на ту лавочку, не змітаючи бруду. Вони такі виморені, що стара відразу заплющує очі, а малій не хочеться бавитися.
А наші колишуть пупса: люленьки-люлі…
Тим часом з парадного виступає Вітина мама. Вона ні на кого не дивиться. Віта побачила нас, злякалася, що можемо відібрати свою ляльку, й кудись запропастилася. Вітина мама несе й розвішує на стовпах заходженого килима. Відходить, руки за спину, дивиться, чи добре повісила.
Я відтягую Воксанку, баба Маша — Сашка. Загубився пупс, але його годі шукати: стоїть густа курява. А Вітина мама лупить по килиму вибивачем. Того килима пилосос не бере. Пилюга летить у чужі вікна, звідти висовуються чиїсь сердиті голови, але відразу ховаються. Ніхто не хоче зв’язуватися.
Вітину маму називають мамзель. Мамзель тримається гонористо й непідступно, бо її чоловік, як вона всім каже, у цьому будинку найголовніший начальник.
Воксанка і Сашко скиглять за пупсом. А Оленчина нянька відколупує нігтем яблуко, годує вихованку.
— Ми зовсім заморилися: в двох церквах були. Люду — що насіння на городі!..
Вона ходить з Оленкою по всіх усюдах і збирає жахи.
— Пам’ятаєте, — веде вона далі,— я вам розказувала про жінку з відрубаною головою? Вчора знайшли руки і ноги, а сьогодні голову. Знаєте, хто вона? Медсестра. Тепер докопаються, хто її замордував, хто вкоротив віку.
Ця історія розповідається щодня цілий тиждень. Стара держить шматочок яблука і повторює знову:
— Де хто таке бачив? Повідрубували руки, повідрубували ноги і відрізали голову? — Вона проникливо дивиться на нас, витягнувши свої руки, ніби держить у них не розколупане яблуко, а ту голову.
— А цьо тьоті відрізали голову? — допитується Воксанка.
Баба Маша морщиться, хоче відтягнути кудись Сашка, щоб він не слухав страхів.
— Такий, дитино… — хоче пояснити, та запинається стара.
— Ти не знаєш, чого відрубують голови? — вихоплюється Сашко. Але його цікавить зовсім інше: — Я вам щось покажу. В Оксанки така коза, як і в мене! — і він показує ту козу на пальці.
Я хутенько дістаю хустину.
Війнуло вітром, вибита з килимка пилюка лягає на нас. А мамзель походжає собі збоку, руки долонями назад. Кінця цьому вибиванню не буде. Треба забиратися геть.
Прибігло чиєсь дівченя:
— Оленко, Оленко, а чого в твоєї лялі очі не зачиняються?
— Вона ж дешева.
Те дівченя тупцює перед Воксанкою, їсть яблуко і патякає:
— Що ти «треба, треба», кажи — «нужно», — хрусь яблуко.
— Смачного, — каже Воксанка.
Я обіцяю Воксанці, що ми йдемо зараз у гості. І вона ладна розлучитися з Сашком.
— А я вже завтра був у гостях, — хвалиться він.
Баба тягне його до хати, щоб сховатися від пилюги.
— Мені дали отакого-о торта! — не вгаває Сашко.
— Мені теж дадуть.
— Не дадуть.
— Ні, дадуть. Татку, чого він каже, що не дадуть? Коля мені приніс тувалет — гребінець, люстерко, щіточки. А в тебе нема.
— А я собі зловлю жука! — крикнув Сашко.
Веду Воксанку, а вона весь час оглядається. Виходимо з двору і перестріваємо здорованя з двійком дівчат. Вони всі щойно вилізли з машини. Здоровань оцвенькуватий і косматий. Дівчатка гарненькі і навриписті. В них гарні імена — Богданка, Іванка, їх батько редагує українську молодіжну газету, яку вони не читають.
— Богданка, Иованка, не лезьте у воду! — застерігає басок. У всіх, хто їздить у службових машинах, такий басок. Інакше машина б не везла.
Газета, яку не люблять свої діти, дуже вигідна. Вона дає і квартиру, і машину, і ще багато дечого. Редактор-космач обминає нас, як паріїв.
Воксанка впирається і витріщується на машину.
— А чому в тебе нема машини?
— Бо я не вмію балакати басом. Бас у мене ніяк не проріжеться.
— То купи собі гострого ножа, проріж, і ми не будемо ходити пішки.
— Їздити в машині шкідливо.
— Чого?
— Ноги всихають і виростає живіт.
— Тоді не купуй ножа.
Ми тюпаємо по сірих панелях. Нема ліпше, як іти в гості. І Воксанка забулася про жука, якого буде ловити Сашко.
— Прийдемо в гості, і я скажу: «Добрий день!» — радіє вона.
— Ми на переході, зелене світло. Що ти мала сказати?
— Біжім! Я мала сказати — біжім! Ти забувся?
Ми підтюпцем перетинаємо автостраду. Далі вузька вуличка, пошта, трамвай. Нам можна на трамвай, доїхали б до центрального ринку, але прошкуємо собі, взявшись за руки. Дощу нема.
— Чоботарня!
— Де?
— Ти сюди носив черевики, я сховалася там за дверима, а ти мене шукав: де моя доня, де?
Справді, так було. Я забувся, а вона запам’ятала. Обіцялася стати чоботарем, коли виросте. Дітям хочеться все знати і все вміти. Дорослі дивуються, гасять їхні пориви, а потім нарікають, що діти ледачі.
Наше місто велике, але якесь не урбаністичне. Як кожне місто, воно і кам’яне, і залізне, і пластмасове. Проте в ньому камінь не навалюється на голову. Дерева ховають будівлі. Вулиці не скидаються на кам’яні мішки чи колодязі. Здається, що наше місто виросло в лісі, а його вулиці й тепер впускають простори степу і високе небо.
