Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:
— А я вже справді злякався.
І хлопці побігли у коридор.
Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався
А коли за кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом не обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю», — заспокоював себе Лесик
У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.
Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося
З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього І дуб Д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б» Скільки різних цікавих ігор придумав іще Агашкін біля нього — не перелічити.
З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.
От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та й додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.
Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує От доля!..
Розділ IX,
у якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна Вибач, Жоро Раптовий напад
— Ой, чилдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…
Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників.
— Перше, що я відчув, — лежу я в якійсь холодній багнюці. Напівморок Придивляюсь, бачу — лежу в болоті Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше… ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг із переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки… Нарешті вирішив: а я вас обдурю Вдам, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять Може, й бояться, гадають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих Словом, не чіпають мене І я їх, певна річ, не чіпаю Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках Але ця, гігантська, — ні, чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…
— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть
— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні — ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки Може, це просто якісь не відомі науці плазуни, які потім вимерли
— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться — здається, знову буде злива. Слід якусь печеру шукати абощо В усякому разі треба з цього яру вибиратися
— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається Мене сюди мамонт закинув
— Як це так? — здивувалися ми.
— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Тільки-но відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив щодуху від того болота і тих земноводних Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротей Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. Й от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, і волохаті вуха Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — волаю я
— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав
— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз Давайте вибиратися…
І ми подряпалися по схилу нагору П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху
— Ну, то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку
— Та як… Ніяк. їсти він мене, звісно, як бачите, не став… В іншому разі ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток не позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години щонайменше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чилдрени, зустрів… Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютере! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися
Ми вже були майже нагорі
Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу Ну, просто Ніагарський водоспад — суцільні струмені води ринули з неба
— Жоро! Жоро! — кричу я.
Але ти зник, як булька на воді. Нема тебе, та й усе
Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка
Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Щойно ти був разом із нами, говорив, лаявся І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
— «З Агашкіним»… «З Агашкіним»… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
— Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія… Ти й відповідаєш!
— Ну, я гадаю, буде все гаразд Плаваєш ти чудово, у басейн з батьками ходиш. Отже…
— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
