Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Чоловік злякався, він ніяк не міг знайти костур, який стояв за його кріслом, він не міг одразу підійти до дружини.
– Що, що з тобою? Зосечко, що трапилося?
Стукаючи костуром, він підійшов до неї. Цей знайомий стук костура, завжди такий болючий для неї, привів її до пам'яті.
Вона глянула на чоловіка, глибоко зітхнула і сказала майже зовсім спокійно:
– Моя дочка Світланка жива. Жива моя дочка Світланка,- повторила вона ще раз. – Мені сказали, що село під Вітебськом спалили, а вона, виявилось, жива.
І вона дивилася з жахом на чоловіка, не знаючи, чи плакати, чи сміятися.
– Я ніколи тобі не казала. Мій чоловік загинув на фронті у 41-му році, а село, де лишилася Світланка з моєю сестрою і мамою, спалили фашисти. Мені казали, нікого не лишилося в живих. А тепер, виявилося, Світланка жива. Вона в дитбудинку в Києві.
Чоловік незграбно опустився коло неї на килим і, провівши рукою по голові в блакитному береті, сказав:
– Чого ж ти, дурненька, плачеш? Радіти треба і швидше забрати. Тоді Зося заплакала ще дужче, впавши головою на обрубок його ноги.
* * *
У Тоні був нежить, і звечора трохи підвищилася температура. До школи її не пустили.
– Щаслива! – сказала з заздрістю Світланка. – Сьогодні ж контрольна з арифметики.
Справді, на другому уроці мала бути контрольна з арифметики. Що там не кажи, а це не така вже радість – контрольна. Звичайно, приємно вже після – коли одержиш добру оцінку – а до того скільки нахвилюєшся! Навіть Тоня, у якої майже всі п'ятірки, завжди хвилювалась; а Світлана взагалі не дуже полюбляє задачки. Коли б ще Тоня була під боком, у тяжку хвилину вона б допомогла. До школи Світланка йшла з виглядом приреченої, і обличчя її то блідло, то червоніло. Але коли вчителька написала на дошці умову задачі, Світланка враз заспокоїлася і швидко почала розв'язувати прямо в зошиті, хоча дома Ліна Павлівна попереджувала її, щоб завжди розв'язувала спочатку на чернетці. Але задачка була легенька. Світланка швидко розв'язувала, прикусивши язичок і насупивши трошки пшеничні брівки. І раптом зупинилася. В останньому запитанні виходило три з половиною колгоспники! Що за нісенітниця! Світланка почервоніла, засопіла, почала перевіряти і рантом збагнула, що з самого початку робила дурницю, але як розв'язати, вона не знала. Вона закреслювала і починала знову. Їй потрібен був якийсь натяк, поштовх, бо заплуталася остаточно. Була б Тоня – звичайно, усе було б гаразд.
Вона оглянула жалісними очима клас, і погляд її спинився на Зіні. Але Зіна зосереджено, серйозно і, напевне, цілком вірно розв'язувала задачку, не відриваючи очей від свого зошита. Тоді Світланка, зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, почала розв'язувати на промокашці. А інші дівчатка вже здавали зошити! І спокійні, з почуттям полегшення поверталися на місце. От пройшла Зіна і пошепки сказала розв'язання.
– І в тебе так?
У Світланки було зовсім не так! У цілковитому розпачі вона почала робити з кінця, і вже коли пролунав дзвоник, червона, схвильована, подала свій зошит.
– Я бачила, Світлано, як ти морочилася з задачкою,- сказала їй учителька. – Ти завжди розраховуєш на допомогу Мідян, а от сьогодні лишилася сама і ледве виплуталась. Треба самій більше працювати, адже не завжди коло тебе буде Тоня!
– Що ви, завжди! – безпосередньо махнула рукою Світланка. – Ми з нею завжди будемо разом,- впевнено додала вона.
– А коли я вас розсаджу? – спитала вчителька, ледь стримуючи посмішку.
– Ні, ні, Ганно Іванівно, не розсаджуйте. Я даю слово, що буду працювати, тільки не розсаджуйте. Я не можу без Тоні.
Світланка злякалася ще дужче, ніж на контрольній, навіть сльози з'явилися в круглих ясно-блакитних очах.
– Ну, гаразд, гаразд, сидіть уже вдвох, тільки ти даси мені слово попрацювати з арифметики вдома. Хай тобі Тоня допоможе, але в школі ти повинна самостійно все робити.
Ну, закінчилося все-таки добре!
Світланка підстрибом бігла додому і ще з вулиці побачила, що Тоня дивиться у вікно ізолятора – чекає її. Світланка підстрибнула ще вище і показала рукою якісь знаки, які означали:
– Все гаразд! Контрольну написала – хоча було важко. Хотіли пересадити, але лишили.
За дві хвилини вона вже все це розповідала Тоні, контрабандою забігши до ізолятора.
– А тебе Марина Петрівна гукала і сюди до мене присилала, думала, може, ти після трьох сьогодні в мене сидиш,- повідомила Тоня. – У мене вже температура нормальна, і після обіду лікар подивиться і дозволить спуститися в робочу кімнату, щоб уроки вчити.
– А потім, як повчимо, будемо плаття шити! – таємниче підморгнула Світлана. У них завелася лялька. Її подарували шефи, і дівчатка обшивали її на дозвіллі.
– А чого мене кликала Марина Петрівна? – раптом занепокоїлася Світланка. – Нічого такого? – спитала вона, пригадуючи, чи не було чого-небудь в її поведінці, чи в школі щось недозволене, за що б її викликала завідувачка. Адже про контрольну вчителька ще не могла розповісти.
– Ні, що ж? – теж ніби пригадуючи все, сказала Тоня. – Ніби все гаразд. Біжи, а потім розкажеш. Я чекатиму! Ти ж забіжиш потім, ніхто не побачить, і я вже не заразна,- додала переконливо Тоня.
Ні, нічого «такого» не було.
Марина Петрівна щільно причинила двері і ласкаво посадила Світланку на широкий диван. Цей диван був призначений для інтимних розмов, і звався він «диван Марини Петрівни». Але це завжди означало щось серйозне. Світланка вся притихла, склавши на колінах ручки і дивлячись прямо, прямо в очі Марині Петрівні.
– Ти пам'ятаєш маму, Світланко? – спитала тихо Марина Петрівна. Світлана заблимала очима від несподіваного запитання.
– Ні… трошки… так… пам'ятаю. Її спалили в Освєнцімі, тоді і Тонину, і Лебединських.
Вона насправді нічого не пам'ятала. Тільки згадки всіх дітей були і її згадками. Марина Петрівна поклала руку на плече дівчинки і мовила якомога спокійніше:
– Світланочко, то була твоя тьотя в концтаборі, а не мама. Твоя мама жива, і тато живий, вони живуть у Ленінграді, і мама надіслала листа і свою фотографію. У тебе велике щастя, Світланочко!
Світланка дивилася, і очі у неї ширшали, і ротик розкрився здивовано. До неї ще не доходило нічого. У дітей знаходилися батьки, писали, приїздили і забирали дітей, але вона з Тонею ніколи про це й не думала. Вони ж знали, що матерів їхніх закатовано. Вона глянула на картку – там була молода, весела, красива жінка, зовсім як на малюнках кіноактриси, і підписано було великими літерами: «Твоя мама Зося».
– Яка красива! – прошепотіла Світланочка, але до неї ще не доходило – це її мама, її рідна мама! У неї є мама! Але їй раптом так захотілося, щоб це насправді було так – щоб ця красива жінка була її мамою.
– Вона приїде за тобою на канікули, і ти поїдеш до неї в Ленінград. Ти напишеш сьогодні листа своїй мамі.
– Я напишу, щоб нас удвох з Тонею забрала,- раптом зраділа Світланка. – Я побіжу покажу їй картку, вона вже не заразна!
– Біжи, біжи,- дозволила Марина Петрівна, розуміючи, що лише з Тонею Світланка зможе отямитися. І раптом, коли Світланка вибігла, Марина Петрівна приклала руки до щік, ніби її щось вразило. Як сприйме це Тоня?
Коли б вона бачила, як Тоня схопила цю картку, як у неї одразу губи склалися в усмішку, з яким захопленням розглядала вона ці загнуті вгору вії, кучері, берет! За хвилинку дівчинка була вже палко закохана в «маму Зоєю».
Листа увечері писали, звичайно, вдвох, а святкував, як завжди в таких випадках, увесь дитячий будинок.
– Моя мама жива і тато живий, і ми з Тонею поїдемо в Ленінград! – повідомляла всіх Світланка, і діти всі дуже раділи, трошки, але одверто заздрили – до рідних тата й мами! І аж нітрохи не дивувалися, що поїдуть разом – Світланка з Тонею.
А як могло бути інакше?
* * *
А як могло бути інакше?
Це було так просто і ясно для Світланки, і, звичайно, вона й уявити не могла, як насправді приймуть це мама Зося і тато.
«Мама Зося» цвіла від щастя і вже не знала, як догодити чоловікові за таке ставлення до дочки. Він сам запропонував: – Мала ж, напевне, не пам'ятає свого батька, ну то й не кажи їй нічого.
